Воїн – волинянин: «До мами й дружини навіть із війни – з квітами»

31 жовтня 2026 р. 09:32

31 жовтня 2026 р. 09:32

Для Жанни Євгенівни робота – це насамперед люди, яким вона щодня допомагає з усмішкою й добрим словом. До мами Діни й дружини Жанни воїн Анатолій Корнейко приїжджає з квітами – на знак вдячності за життя, любов і тепло рідного дому.

28 жовтня волинянка Жанна Каплюк відзначатила особливий день – своє 60-річчя. Попри воєнні тривоги й осінні холоди, ювілярку зігріватимуть найтепліші слова від рідних і близьких. Вітатимуть цю жінку-берегиню колишні колеги й нинішні – з відділу ЦНАП Горохівської міської ради, численні друзі, церковна громада храму Святителя Миколая Чудотворця села Звиняче Луцького району… Та найдорожчий подарунок вона вже отримала: її чоловік-захисник приїхав із фронту, щоб бути поруч у цей особливий день

– Нашій Жанні Євгенівні люди довіряють свої проблеми й знають, що вона не підведе. Нехай ці слова стануть сердечним вітанням для ювілярки від усіх, хто вдячний їй за дар бути жінкою-душею – у праці, добрій пораді й чеканні чоловіка Анатолія з війни! – говорить Тетяна Панасюк, староста Звиняченського старостинського округу, яка знає іменинницю вже понад тридцять років.

А воїн Анатолій Корнейко на свято дружини Жанни приїхав аж із пекельного Краматорського напрямку. І цей приїзд вона, без сумніву, запам’ятає як один із найдорожчих подарунків у своєму житті.

«У невістках у Звинячому почувалася з першого дня, як удома»

Про свої прожиті шістдесят років Жанна Каплюк (у дівоцтві – Дзюма) розповідає так зворушливо, наче вишиває власну долю на полотні червоними й чорними нитками.

Її дитинство та юність у селі Ярівка колишнього Горохівського району минали серед найгарніших дівочих мрій і сподівань. А Звиняче стало другою батьківщиною 42 роки тому. Тоді юна красуня настільки запала з першого погляду в серце старшому на сім років звиняченцю Володимирові Каплюку, що він умовив її піти під вінець одразу після закінчення школи.

Раннє заміжжя не завадило молодій невістці здобути освіту. Невдовзі вона вступила до Горохівського сільськогосподарського технікуму. Та й під час навчання роботи не цуралася: влаштувалася лаборанткою на Волинській сортодільниці, контора якої тоді працювала саме у Звинячому. Згодом була диспетчеркою в колгоспі, а відтак знайшла своє справжнє покликання в соціальній сфері.

Двадцять років поспіль Жанна Євгенівна турбувалася про стареньких і немічних, як про рідних. Допомагала їм по господарству, привозила ліки та продукти. Від її доброзичливої усмішки в хатах ставало світліше, а на душі самотніх людей – спокійніше.

«Нам і хліба не так треба, як добрих Жанниних слів і приязних розмов», – казали вони.

…У домашніх і робочих клопотах швидко збігали роки. Одним із найщасливіших днів свого життя Жанна Євгенівна називає той, коли народилася донечка Юлія.

На жаль, доля приготувала жінці й тяжке випробування. Її перший чоловік, Володимир Іванович, передчасно відійшов у засвіти через трагедію на жнивах. Наступного року мине двадцять літ від тієї сумної події.

На плечі вдови лягла ще й уся чоловіча робота у великому господарстві. Але нарікати на долю Жанні Євгенівні не було коли: треба було підтримувати доньку-студентку, ходити на роботу, доглядати свекруху.

І навіть у найважчі дні вона не втратила віри в людей і здатності дарувати їм добро.

Заспокоював дружину, що служитиме на Волині…

Торік минуло п’ятнадцять років відтоді, як пані Жанна прийняла пропозицію односельчанина Анатолія Корнейка створити сім’ю.

Здавалося, після всіх пережитих випробувань життя нарешті подарувало їй тихе жіноче щастя. Другий чоловік – спокійний, працьовитий, добрий. У мирні дні подружжя разом давало лад двом гектарам землі, тримало підсобне господарство і навіть коня.

Пан Анатолій працював водієм на одному із сільських підприємств, згодом – охоронцем на молокозаводі в Радехові.

Повномасштабна війна, яку росія підступно готувала Україні, тоді ще не уявлялася людям навіть у найстрашніших снах. Проте Анатолій Леонідович задовго до вторгнення уклав контракт на службу в територіальній обороні. Час від часу їздив на навчання, а 23 лютого 2022 року вже був у військкоматі.

– Не переймайся! Таких, як я, мабуть, кличуть охороняти спеціальні об’єкти на Волині, – заспокоював дружину 45-річний воїн.

Мрія? Щоб чоловік приносив квіти не у короткі фронтові відпустки, а просто так – у звичайний мирний ранок…

Та сталося зовсім не так, як гадалося.

За кілька днів Анатолій Корнейко вже ніс службу на кордоні з білоруссю. Згодом у складі 100-ї бригади вирушив на Схід України. Воював під Бахмутом та Авдіївкою, на Харківщині й Луганщині.

Нині старший сержант Анатолій Корнейко, командир взводу, боронить Україну на Краматорському напрямку.

До рідних телефонує за кожної нагоди. Але про те, що доводиться переживати на війні, майже не розповідає. Береже їхні серця від зайвого болю.

– Толик по телефону лишень каже, що все добре, а як приїжджає у відпустку додому, то й мовчить поготів, – із ніжністю та повагою розповідає дружина про чоловікову стриману, надійну вдачу.

А ще святими називає його почуття до матері.

Цього липня Анатолій Леонідович приїхав із фронту, щоб привітати із 70-річчям свою неньку Діну Корнейко. П’ятеро дітей Діни В’ячеславівни влаштували їй незабутнє свято, зібравшись разом, попри війну й тривоги.

Бо для матері найбільший подарунок – не коштовності й не пишне застілля, а можливість обійняти своїх дітей. Особливо того сина, якого щодня виглядає з війни…

І ось тепер Анатолій приїхав привітати з ювілеєм дружину. Знову – з квітами. І з тією особливою любов’ю, для якої навіть війна не змогла стати перепоною.

«Найбільше мрію, щоб закінчилася війна…»

– Свого часу нашу Жанну жителі обрали депутаткою Звиняченської сільської ради. Сім років поспіль, аж до укрупнення громад, вона була секретарем ради. Я жодного разу не пошкодувала, що запропонувала їй цю посаду. Не було випадку, щоб Жанна Євгенівна відмовила, коли потрібно було пожертвувати власним часом. Її доброзичлива порада завжди допомагала людям знайти вихід зі складної ситуації. Нині вона так само сумлінно працює спеціалісткою відділу ЦНАП Горохівської міської ради, – розповідає колишня очільниця Звиняченської сільської ради, а нині староста Тетяна Панасюк.

– Я дуже люблю свою роботу! А був час, коли не знала ні комп’ютера, ні діловодства, ні нормативних положень… Усього навчалася швидко, бо мала досвідчених і приязних колег-наставників, – усміхається ювілярка.

Зі сторінок газети «Волинь» Жанна Євгенівна висловлює вдячність усім, хто допомагав їй опановувати професію. А як дружина захисника України – кожному, хто підтримує її чоловіка та його побратимів.

– Не так давно воїни попросили передати їм зарядну станцію. Вона коштувала понад 40 тисяч гривень. Я думала, що зібрати таку суму нам буде не під силу. Але звиняченці – надзвичайно дружні люди! Вони перераховували гроші на картку, приносили їх мені на роботу. І невдовзі зарядна станція вже була на фронті, – з вдячністю згадує пані Жанна.

У цих словах – уся вона. Жінка, яка звикла більше думати про інших, ніж про себе.

А про що мріє напередодні свого 60-річчя? Може, про дорогий подарунок? Про особливе свято? Про здійснення якоїсь давньої заповітної мрії?

Ні.

Жанна Євгенівна співає в церковному хорі й молиться за здоров’я своєї родини, мир і благополуччя України.

Просить Бога, щоб із війни якнайшвидше повернулися чоловік Анатолій, брат Роман і всі українські захисники.

Щоб більше не треба було рахувати дні до наступної зустрічі. Щоб чоловік приносив їй квіти не у короткі фронтові відпустки, а просто так – у звичайний мирний ранок. Бо найважливіше в житті для кожної людини – просто бути завжди поруч із найдорожчими людьми!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Волинські