Коли забороняли все українське, уві сні розмовляв українською...

31 жовтня 2026 р. 14:31

31 жовтня 2026 р. 14:31

Кадр із фільму «Довженко. Перший погляд»: Олександр Довженко, Іда Пензо, Юрій Яновський, ролі яких виконували відповідно актори Григорій Бакланов, Поліна Василина та Максим Самчик.

Історія повторюється: сто років тому Російська імперія, Радянський Союз, а тепер путінська росія хочуть знищити

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

...«першим поглядом» Олександра Довженка

Коли мова йде про класика українського та світового кінематографа Олександра Довженка (1894 – 1956), то насамперед згадка про його стрічку «Земля», яка була створена в 1930 році. Він повіз цей фільм показувати в Європу, і в 1958-му кінокритики назвали його одним із 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. А ось щодо особистого життя, коханої жінки, то нею була Юлія
Солнцева. Він зустрівся з нею у 1928 році вперше. Закохана пара буде разом чотири десятиліття, а візьме офіційний шлюб тільки перед смертю генія. Їхня любов, якщо це можна так назвати, була дивною, але такою унікальною: вони часто сварились, та все одно спілкувались на «ви»; вони мали житло, проте замість родинного затишку там панували вечірки, а Юлія була проти народження дітей, кажучи, що «і свині розмножуються!»

Відомо, що Юлія співпрацювала з НКВС й доносила на чоловіка за те, що «уві сні він розмовляє українською». Проте саме завдяки цим звʼязкам вона часто й рятувала режисера від смерті. У 1933 році, коли Довженку виписали ордер на арешт, Солнцева, завдяки таємним звʼязкам, домоглася його зустрічі зі Сталіним. І той таки помилував Олександра й власноруч знищив ордер...

Тож коли нинішньої осені, з 1-го жовтня, в кінотеатрах Луцька почали демонструвати фільм «Довженко. Перший погляд», то сама його назва якоюсь мірою інтригувала: що ж то за «перший погляд»? Одне слово, подивилася стрічку, й іншим хотілося порадити це зробити. Адже події, відтворені у фільмі, відбуваються в Одесі влітку 1926 року – рівно сто років тому. Й ми маємо можливість дізнатися про маловідому сторінку в житті молодого Довженка. На запрошення свого друга, сценариста й письменника Юрія Яновського (1902–1954), автор відомих творів «Мамутові бивні» (1925), «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930), «Вершники» (1935) він приїздить на кіностудію, аби зняти свій дебют – пригодницьку драму «Сумка дипкурʼєра». І змушений працювати під наглядом консультантів у кашкетах, які вимагають від нього створити пропагандистську картину про радянські органи держбезпеки. Це реальний історичний момент, коли основним завданням радянських «цензорів» було очистити фільм від всього українського, того, що є національним проявом («хохляцького», якщо передавати це дослівно»), звести культуру до дозволених радянських шаблонів. Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса запевняє, що після «Сумки дипкур’єра» дасть Довженку можливість зняти все що завгодно...

Є у фільмі й класичний романтичний трикутник – «любов утрьох». Ці «троє» – Олександр Довженко (це ж було ще до зустрічі з Юлією Солнцевою), Юрій Яновський і його подруга, балерина Іда Пензо. І якщо заглядати трохи вперед, то двоє з героїв фільму згодом були репресовані сталінським режимом. Іда Пензо у1928 році вийшла заміж за оператора Володимира Нільзу. Після його арешту у 1929 році була вислана разом із ним до Архангельської області на 4 роки. У 1937-му її знову заарештували й засудили до 8 років виправно-трудових таборів. Директора Одеської кіностудії Павла Нечесу репресували у 1937 році під час політики «Великого терору» стосовно діячів українського кінематографа та культури. Олександр Довженко та Юрій Яновський не були арештовані чи заслані, але протягом усього життя зазнавали цензури з боку радянської влади. Як Олександру Довженку вдалося уникнути фізичних репресій, то про це вже було сказано, – завдяки Юлії Солнцевій він мав заступництво Сталіна.

...що у війни – страшне обличчя

Останнім часом сирени, що сповіщають про повітряну тривогу, стали частиною повсякденного життя і в нас, на Волині. І це, незважаючи на те, що наш регіон географічно віддалений від лінії фронту. На жаль, межуємо з білоруссю, звідки зберігається постійна загроза. Волинь стає ціллю для безпілотників, які мають велику дальність польоту й атакують об’єкти критичної інфраструктури по всій країні.

15 жовтня ворожий дрон влучив у гуртівню «ЄвроГурт» і забрав життя шести лучан. Через кілька днів один чоловік загинув, а ще восьмеро постраждали в Маневичах, де безпілотник уразив приватне підприємство «Агрофрукт». Під загрозою опинилися об’єкти інфраструктури міста Ковеля. Навіть важко уявити, яка б то була загальна, бодай одноденна, статистика по всіх областях України, зокрема тих, що в прифронтовій зоні. Не кажу вже про саму передову, де кожного дня гинуть воїни-захисники – чиїсь діти, чоловіки, батьки, – у війни – страшне обличчя. Ми бачимо це вже по тому, як часто тільки від Свято-Троїцького собору міста Луцька від’їжджає похоронна процесія, і як багато синьо-жовтих прапорів на кладовищах.

путін відкрито заявляє, що українці не є окремим народом, а Україна – це «штучна держава».

Тому-то так сумно, коли читаєш міркування з оцінкою ситуації в нинішній російсько-українській війні з поглядом у завтрашній день і подальшу перспективу відомих політичних оглядачів. Один із тих, до думки кого багато хто прислухається, – Віталій Портников. А він буквально цими днями говорив, що «путін не збирається завершувати війну проти України. Натомість він хоче зустрітися з лідерами США та Китаю, щоб підвищити свій вплив у світі». За його словами, путін прагне опинитися серед світових лідерів, які ухвалюють важливі міжнародні рішення.

Найстрашніше те, що «російський диктатор володимир путін дійсно прагне повного знищення української державності, нації та ідентичності, заперечуючи саме існування України». путін відкрито заявляє, що українці не є окремим народом, а Україна – це «штучна держава». Масовані атаки на енергетику, водопостачання мають на меті зробити життя в українців нестерпним і зламати їх опір. Хіба це не те, що було основним завданням радянських «цензорів», котрі мали на меті очистити дебютний фільм Олександра Довженка «Сумка дипкур’єра» від всього українського («хохляцького»), звести культуру до дозволених радянських шаблонів?

...що «не можна знищити незнищенне»

Ця фраза мимоволі напрошується в контексті про український народ, який століттями виборює свою свободу, зберігає власну ідентичність, мову та культуру попри численні репресії, голодомори та війни. І вона прозвучала з уст тернополянки Лесі Романчук (в заміжжі Романчук-Коковської) під час презентації у Волинському краєзнавчому музеї її книги «Дівчинка із сонячного берега. Колима».

Лікарка за фахом, викладачка, письменниця, бард, вона народилася в Магаданській області й прожила там свої вісім років. Ця книга, за словами пані Лесі, – пам’ять про її батьків, яких у 1940 році «визволителі» запроторили на далеку російську каторгу. І на обкладинці – реальне фото, на якому – маленька дівчинка, а в руках у неї – щось колюче – те, що могло вирости в цьому холодному краї, де довга-довга зима й зовсім коротке літо. І в самій книжці – багато світлин: тут – ті місця, де дівчинка Леся народилася, рідна хата, яку пам’ятає. А ще на знімках – такі ж, як її тато й мама, українці, котрі тільки-но вийшли з тюрми, але, за приписом у вироку, не могли впродовж зумовленого терміну повертатися в рідний край. Фотографувати можна було щасливих людей, гарно вбраних, за столом, де вони їдять і п’ють, – їм весело. Кожен із них хотів надіслати своїй мамі щось таке, аби в неї не краялося серце за свою дитину: мовляв, мамо, подивися – в мене все добре...

Радянські репресії та заслання до Сибіру, які мали на меті знищити національну ідентичність людей, часто давали зворотне, й вони ставали безкомпромісними патріотами. Такою пані Леся пам’ятає свою маму. Такою є й вона. А інакше й бути не могло – патріотизм і незламна проукраїнська позиція глибоко вкорінені в історії її родини. І Довженко, як би з нього не витравлювали у москві все українське, уві сні розмовляв українською.

Волинські