40 невинно убієнних українців у Польщі допомогла віднайти прямо з Луцька пенсіонерка Ніна Бачинська

31 жовтня 2026 р. 16:30

31 жовтня 2026 р. 16:30

Ніна Бачинська показує карту знищеного Ласкова, яка допомогла віднайти місця поховань українців, убитих у березні 1944 року.

«Уже четвертий день ішли розкопки, а нікого не знаходили… У мене серце обливалося кров’ю, я не могла знайти собі місця, – згадує Ніна Іванівна. – Як не можуть знайти? Стільки ж людей було вбито 10 березня 1944 року в Ласкові, а саме село спалено до тла?»

За різними історичними даними, жертвами нападу польських збройних формувань (Армії Крайової та Батальйонів хлопських) на мирне українське село Ласків на Холмщині стали від 327 до 341 людини, серед них діти, жінки, літні люди, також і православний священник Лев Коробчук

«Відрубували сокирами голови, руки і ноги...»

( свідчення Катерини Панасюк )

«Банда польська почекала, поки перегорить село, а тоді ввійшла в село і почала мордувати людей.

Шукали по всіх закамарках і схронах. Витягали і вбивали, не питаючи за вік. Вбивали всіх: дітей, молодь, старших і зовсім старих. Під час вбивання знущалися жахливо. Відрубували сокирами голови, руки і ноги. Сигиді Степанові, літ 24, відрубали голову і кинули у вогонь.

Село Ласків спалене зовсім. Нема ані одної хати. Людей вбитих є дуже багато. Банда польська після погрому нашого села на протязі кількох тижнів грабила наше майно, приїжджали возами, викопували заховані речі чи збіжжя з землі й відвозили в напрямі Томашева».

(Грубешів, 11 травня 1944 р., всі свідчення в публікації взято з фейсбук-сторінки Мирослава ІВАНЕКА ).

Жертвами нападу польських збройних формувань (Армії Крайової та Батальйонів хлопських) на мирне українське село Ласків на Холмщині стали від 327 до 341 людини.

«Хоронили убитих через 10 днів. Тих, хто їх ховав, також розстріляли»

(З фейсбук-сторінки історика та директора львівського комунального підприємства «Доля» Святослава ШЕРЕМЕТИ )

«Завершили пошукову експедицію у селі Ласків (Польща).

У східній частині місцевого кладовища фахівці Меморіально-пошукового центру «Доля» віднайшли місця групових та одиночних поховань українців, які загинули 10 березня 1944 року. Виявлено останки понад 40 людей, серед яких є чоловіки, жінки та діти. Більшість поховань розташовані на глибині 40–70 сантиметрів від поверхні ґрунту.

У Ласкові (Польща) виявлено останки понад 40 людей, серед яких є чоловіки, жінки та діти. Фото: фейсбук-сторінка Святослава ШЕРЕМЕТИ.

...Усі знайдені поховання задокументували, сфотографували й описали. Визначити вік, стать та причини загибелі загиблих можна буде під час подальших ексгумаційних досліджень.

Після завершення досліджень поховання накрили агроволокном і засипали землею, а територію пошуків приведено до належного стану.

Відповідно до свідчень, велика кількість загиблих українців були захоронені, а фактично просто прикопані в схронах, полях та на подвір’ях власних хат села Ласків. Ховали їх тільки через 10 днів українці з сусіднього села Смолигів, після чого їх також вбили, розтріляли під лісом».

«Якби не Ніна Іванівна, то не відомо ще, чи віднайшли б там щось…»

Саме інформація про віднайдення останків понад 40 убитих українців у Польщі й спричинила жваве обговорення в нашій редакції. Почувши розмову, її гість – відомий на Волині краєлюб Валенти Люпа – буквально ошелешив своїми словами:

– А ви знаєте, що якби не Ніна Іванівна, то не відомо ще, чи віднайшли б там щось…

Так ми познайомилися з неймовірною Людиною-планетою, для якої це не просто інформація чи новина, а біль і кров її предків.

– Я, Ніна Іванівна Бачинська, з роду Мельників і ще з роду Новосадів. В моїй особі всі мої предки. Я – голова Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина», – відрекомендувалась під час знайомства пані Ніна, тримаючи в руках дві доволі важкі сумки. – А взагалі я за освітою і по життю медик, багато років пропрацювала в Луцьку в протитуберкульозному диспансері… Люблю вирощувати помідори, бо маю теплиці ще зведені татом і мамою. А за історію мене змусило взятись життя.

І тут пані Ніна почала виймати те, що заховане було у сумках. А це книги, буклети і величезний родовідний альбом...

– Його створила моя світлої пам’яті сестра Марія Хоменко (у дівоцтві – Мельник), де є гіркі і болючі вірші-спогади моєї мами Надії Миколаївни Мельник (у дівоцтві – Новосад) про трагічну долю переселенців-холмщаків. Ось послухайте, як вона мріяла про свою батьківську землю:

«Якби мені Бог дав крила, як тій орлиці, полетіла б через усі границі…»

…Хоча, чесно скажу, – раптом перериває цитування пані Ніна, – у дитинстві і в підлітковому віці у мене була велика образа на батьків. Бо всі однокласники на канікули їдуть до бабусі чи дідуся в село або просто з родичами на кладовище, а в нас нема ні живих, ні мертвих, ніяких… Тільки ми і якісь «земляки», які час від часу приходять. Я весь час допитувалася: «Мамо, а де ми взялися? Ми що, з неба впали?» А вони з татом мовчали. Вже пізніше я дізналася, що вони просто боялися розповідати про ті криваві події і що «земляки», які приходили, – це були «холмщаки» – переселенці в Україну, хто вижив у тому пеклі…

«Знищити всіх, щоб на нашій землі не залишилося жодного українця»

(Свідчення Максима Щирби ):

«Біля год. 10-ої рано зауважили ми, що банда польська оточує наше село з усіх сторін. Самооборона наша стала до оборони. Сила наша, однако, була дуже мала в порівнянню з польською бандою. Польської банди було більше як 200 осіб. Озброєні були добре. Мали багато рушниць і скорострілів. Командував бандою поляк Бжусь з кол[онії] Ласків, літ 40, півінтелігент польський. Коли банда зближилась до села, почала стріляти запальними кулями. Село горіло, люди втікали, а дехто заховався в сховища. Людей, які втікали, бандити стріляли з віддалі, а кого зловили, перед розстрілом мучили. Обрізували кінчини, кололи багнетами, ножами, а потім вбивали. Притому кричали: «bić wszystkich do nogi, nawet dzieci, żeby nie było ani jednego Ukraińca na naszej ziemi» («знищити всіх, навіть дітей, щоб на нашій землі не залишилося жодного українця»).

Як це поляк дарував життя?! Це поляк прийшов забрати душу, а Бог зберіг мою маму й сестру, щоб ненароджені народилися – тобто я, щоб вони розказали світу правду…

Коли село перегоріло, бандити почали шукати людей по сховищах. Я із моєю родиною був також у сховищі. Було нас разом 10 осіб. Бандити, коли знайшли наш схрон, почали кричати і говорити по-українськи: «вилази, Іване, вже поляки поїхали і більше не будуть мордувати». Ніхто однак не вилазив. Поляки почали відкопувати схрон. Відкинули землю. Жінки наші побачили, що немає вже виходу і думали, що нас спасуть, коли вийдуть перші. Вийшли з дітьми із сховища. Бандити наказали їм полягати. Постягали з них убрання і чоботи, питали, хто ще є в схроні. Жінки сказали, що немає нікого. Тоді поляки бандити сказали, що будуть їх колоти і різати ножами. Почув я голос бандита: «dawaj noża» («давай ножа»)... Жінки почали сильно кричати. За хвилину почули ми в схроні стріли. Жінок наших і дітей бандити постріляли. Розстріляли: Щирбу Теклю, літ 30 (мою дружину), мою сестру Марію Дмитрук, літ 37 і сина Євгена, літ 2, Віру Позінкевич, літ 2 і шваґра мойого, літ 50. До нашого сховища банда, після розстрілу вищезгаданих осіб, напхала соломи і запалила. В сховищу почало горіти. На нас всіх горіло вбрання. Я вспів скинути з себе верхнє вбрання і вискочив зі схрону і почав втікати. Бандити за мною стріляли і здоганяли мене. Я однак втікав не зле. Втікав в напрямі Ласківського лісу, бандити ввесь час гнали за мною, поки не вскочив до лісу. В лісі зустрів я двох бандитів, які мене задержали, але пустили живим, тому що я їм сказав, що я поляк. В банді польській, яка напала на село Ласків, були переважно місцеві поляки. Я сам декого пізнав: Яворського, солтиса кол[онії] Ласків, Рубаньца, який кричав «zabierać świnie» («забрати свиней»), Шуманика Стаха і багато інших, яких прізвищ не пам’ятаю. Згаданий комендант Бжусь має псевдонім «Рись», зі Смолигова поляк Дрончковський Анджей, комендант на село Смолигів, має псевдонім «Вільк». Після погрому села Ласкова, польська банда два тижні грабила добро наших селян. Місцеві бандити приїжджали на згарища зі своїми жінками і забирали все. Вишукували острими шпилями з землі закопаних речей, викопували і забирали. В цьому нападі згинув також наш священник Лев Коробчук, літ 30, якого витягнули зі сховища. Відрубали йому голову, повикручували руки, потім розстріляли, а по смерті потяли ціле тіло. Коли вбивали священника, говорили: «Będziesz wiedział, jak budować Ukrainę i organizować chłopców do ortschutz-u» («Будете знати, як будувати Україну й організувати хлопців в Самооборону»). Разом зі священником згинуло 20 осіб. Всі вони є присипані в схроні. Село Ласків спалене і знищене зовсім. Вбитих є понад 200 осіб»

(Грубешів, дня 4 травня 1944 р.)

Вона берегла карту рідного села, щоб через десятиліття допомогти повернути із забуття його невинно убієнних людей… Фотоколаж: volyn.com.ua / chatgpt.com.

«Моя старша сестра горіла в тому пеклі!»

– І от передають, що вже четвертий день ішли розкопки, а нікого не знаходили… У мене серце обливалося кров’ю, я не могла знайти собі місця, – каже Ніна Іванівна. – Як не можуть знайти? Буквально ридаю. Адже стільки ж людей було знищено 10 березня 1944 року в Ласкові, а саме село спалено до тла? Моя мама із Ласкова, але трагедія її застала неподалік – у Сагрині. Моя старша сестра Марія горіла в тому пеклі, їй тоді було всього чотири рочки! У Сагрині убили розривною кулею прямо в голову мого дідуся Миколу Федоровича Новосада, коли він показав документи, що українець. А моя мама дивом вижила з малою дитиною – Марійкою, бо сказала, що полька. Поляк ще спитав, чи має документ. А вона відповіла, що ні, бо не про документ думалося, коли хата почала горіти, вхопила дитину на руки… – «А чоботи в тебе добрі?» – «Ні, пане, вже подерті, вскочила в те, що було перше, втікали, як могли…» – відповіла мама, хоча саме в цих чоботах і були документи, що вона українка. «Добре, – сказав поляк, – іди і пам’ятай, що тобі поляк життя дарував…»

Ніна Іванівна на мить замовкає, а потім витирає гіркі сльози і каже:

– Як це поляк дарував життя?! Це поляк прийшов забрати душу, а Бог зберіг мою маму й сестру, щоб ненароджені народилися – тобто я, щоб вони розказали світу правду… Через роки моя сестра за спогадами мами, і їхніх односельчан Катерини Кози (дівоче прізвище – Панасюк), Євгенії Сагайко, Анатолія Бориса і Василя Панасюка склали детальний план, де хто тоді жив у Ласкові. Вони його по крупинках малювали… Було велике село – і одного дня його знищили! А тіл – нема… Як так?

Не витримала – іду на роботу до доньки Надійки й кажу: «Завтра ми маємо бути в Польщі у Ласкові, бо наші не можуть там нічого знайти… Бери вихідний, бо я не переживу, якщо так і не знайдуть нікого…»

Донька не раз була зі мною в Ласкові і Сагрині. Навіть одного разу скріплювала дошки, які ми привезли з Луцька, аби обгородити місце, де встановлений хрест дідусю. Я того хреста ледве руками вигребла з купи землі і сміття… – знову плаче.

У 2009-му році Ніна Бачинська з сестрою Марією Хоменко, двюрідною сестрою Євою Новосад, доньками Надією та Іриною привезли на батьківщину в село Ласків свою 89-літню маму і бабусю. Фото з архіву Ніни БАЧИНСЬКОЇ.

«Галю візьмемо, а ти шукай прихистку сама...»

(Фрагмент спогаду Лідії Власюк-Коломиєць в її книзі «Ангел-хранитель. Спогади про Холмську Грубешівщину, Ласків і чужину»)

«Облава йшла повільно зі всіх сторін. Звідти невдовзі почулися постріли. В очі заглянула видима смерть. Село оточене, тікати нікуди, ховатися теж. Після пострілів заторохкотів кулемет. Почали горіти будинки ближче до центру села. Рятувалися, як могли… Я вбігла в хату, крикнула дідусеві, але він заспокоїв: «Нас, старих, не будуть чіпати». Ми з сестрою Галею метнулися від одного сховища до другого, але ніде не було місця. Зайшли до Новосада, жінка його каже: «Галю візьмемо, а ти шукай прихистку сама». Я була рада, що хоч Галю беруть… Побачила, як жінка Томчука Ганна закривала своє сховище, запитала, чи знайдеться мені місце. Сказала, що так. Я швиденько спустилася всередину. Нас п’ятеро. Холодна вода, стіни розмулені, сиділи навпочіпки на солом’яних сніпках. За короткий час село запалало, навколо було море вогню, суха солома стріх від запальних куль займалася враз. Все тріщало. Писк, лемент, стогін людей, вибухи гранат, безконечні постріли, рев худоби – це живе пекло тривало зо три години. Страхіття помалу втихало. Старенький Костянтин Томчук вирішив відкрити сховище, бо тіло у воді замерзало.

…Побачили ми жахливу картину, оніміли. Село – скільки видно – догорало. Всі сховища по дорозі, куди ми з Галею просилися, були відкриті. Повбивані люди лежали купами, інколи поодинці. В багатьох чоботи позтягувані і де з кого знятий одяг. У Мужичука перед сховищем ціла купа розстріляних. У Фадея Гарлая – те саме, по городу лежать обпалені й розстріляні. Багатьох не впізнавала, бо були опалені тіла».

«Це була Божа воля така, щоб я виконала волю предків…»

– І коли ми вже почали збирати документи для виїзду за кордон, згадала, що очолює розкопки в Польщі історик, депутат Львівської обласної ради від «Європейської Солідарності» Святослав Шеремета, з яким ми не раз пересікалися на заходах у Сагрині (у цьому селі було вбито від 800 до понад 1200 українців, понад 70% з яких становили жінки та діти), – продовжує Ніна Іванівна. – Телефоную йому. Виявляється, він на добу приїхав на сесію облради у Львів. Тоді я бігом почала шукати всю необхідну літературу, щоб йому передати.

Робила закладки, підкреслювала важливі речення і факти в книжках… Як орієнтир показала фото, яке опубліковане було в книжці Лідії Власюк-Коломиєць «Ангел-хранитель». Там Лідія Коломиєць разом із сином Анатолієм біля зарослої могили свого батька Василя Власюка. А за ними через дорогу видніються серед заростей два вікна – значить, хтось живе. «Шукайте ці вікна – навпроти них є поховання…» – наголошую. Зібрала всю необхідну літературу – і передала під вечір йому «Новою поштою». Вранці він уже отримав мою посилку.

…А вже через день у Ласкові почали знаходити рештки невинно убієнних. І хоча вікна тієї хати зі світлини зараз уже сучасні, як й сама оселя, проте це стало чудовим орієнтиром…

Щоправда, незабаром стало відомо, що саме на цій сесії Святослав Шеремета виступив ініціатором рішення Львівської обласної ради проголосити 2027 рік «Роком УПА, Романа Шухевича та Олега Ольжича». Це рішення викликало жорстку критику зі сторони польської влади.

І у відповідь на цю ініціативу міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський та очільник МВС Польщі Марцін Кервінський внесли Святослава Шеремету до списку небажаних осіб, заборонивши йому в’їзд до країн Шенгенської зони (зокрема, і в Польщу) на 5 років – до жовтня 2031 року. До речі, сам пан Шеремета назвав таку реакцію польської сторони «дивною» та додав, що кожна нація має право самостійно вшановувати власних героїв.

...– Не боїтеся, що і вас, услід за Святославом Шереметою, визнають небажаною особою у Польщі, адже допомогли розшукати місце захоронення жертв? – запитую Ніну Іванівну.

– Ні, я виконала волю предків. І невинно убієнних (вважаю, що вони, оці люди, які там загинули, вони ніде не ділися, вони біля нас), і тих, хто був примусово виселений з рідної землі, щоб світ дізнався про трагедію холмщаків. Хоча це ж віднайдено лише маленьку частину вбитих у Ласкові. Я знаю, де є невідоме поховання й у Сагрині, де теж мають бути розкопки… Це була Божа воля така. Тепер на душі моїй спокійніше... – витирає сльозу Ніна Бачинська.

«Ласків: 40 знайдено, 300 треба знайти»

(з допису Мирослава Іванека на фейсбук-сторінці)

Канадський дослідник історії та публіцист українського походження з Торонто 70-річний Мирослав Іванек, який активно займається розвінчуванням міфів навколо українсько-польського протистояння в часи Другої світової війни, зокрема Волинської трагедії (він упорядник книги «Кров українська, кров польська. Трагедія Холмщини і Підляшшя в роках 1938–1948 у спогадах / ред. Мирослав Іваник» (Торонто–Львів, 2014) на своїй фейсбук-сторінці, яка є живильною криницею для істориків, після нинішніх розкопок у Ласкові закликав ретельно дослідити та встановити долю ще 300 місцевих українців, які безвісти зникли у 1944 році. Пан Мирослав наголошує, що «від польських рук загинув 341 мешканець Ласкова: 327 – від АК у березні 1944 року, а 14 – у 1943 і 1944 роках від рук різних польських боївок».

«Найкращою відповіддю на визнання Святослава Шеремети персоною нон ґрата у Польщі повинно стати продовження пошукових робіт, які стали справжньою причиною атаки на нього – виявлення поховань українців, убитих поляками, на території Закерзоння, – зазначив Мирослав Іванек на своїй сторінці у фейсбуці. – У Ласкові дотепер знайдено останки приблизно 10% жертв з тих, чиї імена вже встановлено. Отже, основна робота попереду. Зимовий час слід використати для підготовки до продовження пошукових робіт навесні наступного року. Підготовчу роботу має виконати, на мою думку, Український інститут національної пам’яті (УІНП), включно з отриманням дозволу на проведення пошукових робіт в інших місцях у селі. Дотеперішній дозвіл на пошук на цвинтарі – це як дозвіл шукати гроші в банку. А, ніби, деінде? Такий дозвіл – це відмашка, бо основні роботи з пошуку треба проводити поза межами кладовища.

Ласків має виняткову ситуацію для пошукових робіт. У нас є велика документація злочину й ідеальна для пошукових робіт топографія місця, бо село практично перестало існувати. У жодному іншому селі, де сталися трагедії на Закерзонні, таких умов немає».

Мирослав Іванек зауважує, що абсолютна більшість убитих українців у селі Ласків була похована не на цвинтарі, а просто закопана там, де їх зустріла смерть – у криївках, льохах, схронах. Тому подає детальний план для «домашньої роботи» співробітникам УІНП, де вказано 4 протоколи очевидців , списані одразу після подій (свідчення Максима Щирби, Катерини Панасюк, Михайла Чернецького і Михайла Гучака); свідчення духовенства; надруковані книги-спогади про трагедію людей, які дивом вижили, і документальні збірники, зокрема, де вказана особова база даних про встановлені з імені жертви; військову топографічну мапу 1929 року, схему села Ласкова, яким запам’ятався мешканцям ( « дякую за неї п. Ніні Бачинській » , – зазначив автор про героїню нинішнього матеріалу у «Волині». – Авт. ), сьогоднішній вигляд села за Google Maps, список населення села у березні 1943 року і описує, що знаходиться зараз на місці спалених хат...

«...У Ласкові ще необхідно відшукати місця спочинку для 300 осіб, – наголошує Мирослав Іванек і зазначає: – Буду також вдячний за мериторичні (не емоційні!) доповнення до цього тексту... Зокрема, важливим завданням є встановити, в чиїй хаті перебував під час нападу о. Коробчук, де загинуло разом з ним понад 20 осіб? Чи пам’ятник мешканцям Ласкова і о. Коробчуку – це символічне чи реальне поховання, бо з інших джерел відомо, що пароха поховали разом з іншими вбитими на цвинтарі українці з сусіднього Смолигова, яких поляки після того розстріляли, а отже, прямих свідків не залишилося в живих.

Цього роду питань – десятки, і їх треба вирішити, ніж знову почати пошукові роботи».

Добре, що цієї осені небайдужість і родинний біль нащадки холмщаків – 76-літньої лучанки Ніни Бачинської – допоміг віднайти на історичній батьківщині її предків рештки 40 невинно убієнних українців.

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ , головний редактор газети «Волинь».

Зараз також читають: Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки) .

Волинські