Від наркотичної залежності й ув’язнень до капеланського служіння та допомоги військовим – історія Павла Гаврилюка

04 листопада 2026 р. 16:15

04 листопада 2026 р. 16:15

Відрахування з училища, наркотична залежність, три терміни ув’язнення… А тоді – пізнання Бога і новий шлях: душпастирське служіння, проповідування у місцях позбавлення волі, відкриття центру для реінтеграції та адаптації людей із наркотичною та алкогольною залежностями, капеланська підтримка воїнів із 2014 року, до якої згодом додалося ще й придбання та доправлення на передову необхідних захисникам речей. Це історія капелана Павла Гаврилюка із Лежниці Поромівської громади, представника ради церков «Скинія», який каже, що саме завдяки Богу змінив своє життя і тепер допомагає іншим.

Тричі на місяць – із душпастирською місією на передову

Під час відрядження у Поромівську громаду завітати до Павла Гаврилюка нам порадили у сільській раді, розповідаючи про важливість його діяльності для інших. Охайне просторе подвір’я, ошатний будинок. Бігає-крутиться біля ніг господаря невеликий кудлатий песик. На території припарковані дві автівки з великими білими написами «Капелан». Вони уже запаковані речами, купленими за запитами захисників, і готові до далекої дороги…

Капелан Павло зустрічає біля воріт і запрошує увійти. Ще три роки тому цей будинок був місцем, де проходили реабілітацію люди із залежностями. Про це нині нагадує напис «Маханаїм» на фасаді. Це назва громадської організації із центром у Києві, відокремленим підрозділом якої є центр реінтеграції та адаптації в Лежниці. Нині його діяльність призупинена, а у планах – зміна вектора на реабілітацію військових – але це уже після війни.

Наше спілкування відбувається у вітальні. Одна з стін кімнати прикрашена численними подяками та грамотами, на ній розміщений і прапор з великим написом «Дякуємо за молитви – 38-й ЗРП. АТО. Донбас» та кількома десятками шевронів. Капелан приносить сорочку – колоратку з медалями, які отримав за роки свого служіння. На ній і президентська «Захиснику Вітчизни», а також «За сприяння Збройним силам України» та нагрудний «Знак пошани» Міністерства оборони.

Павло Гаврилюк є капеланом-добровольцем 1129-го зенітного ракетного Білоцерківського полку. Як почалося повномасштабне вторгнення, був вдома, тож не гаючи часу вирішив їхати «до своїх». Віз нові акумулятори до машин, адже знав, що старі постійно виходили з ладу й потребували частої підзарядки. Для того, щоб їх швидко купити, залучив місцевих підприємців.

– 28 лютого 2022 року ми з водієм-напарником дісталися району Мар’янки-Красногорівки і не впізнали цю територію. Край потерпав від активних воєнних дій. У Мар’їнку до підрозділу вже не можливо було проїхати звичним шляхом, тому добиратися довелося полями. Зупинилися. Заглушили машину. Дивлюся – горить все. А над головою пролітають ворожі літаки… Ми зателефонували до командира і він прислав до нас водія, який провів до місця зустрічі. Сховалися у корівнику , – пригадує капелан. – Складна була ситуація, яка потребувала швидких рішень. Одна батарея зазнала тоді втрати техніки, а бійці виходили з оточення, переодягнувшись у цивільне вбрання. За наказом командира разом із «начфіном» ми швидко під обстрілами вивозили важливі документи і полковий прапор. Та перед цим я  передав привезені акумулятори і ще, як завжди, попросив когось записати на відео подяку – для підтвердження доставлення вантажу. Хоч тоді, звісно, було не до зйомок, та відео все ж записали… Вже потім  дізнався, що ми були у напівоточенні. Згодом за свою допомогу у той час отримав відзнаку.

І досі тричі у місяць Павло Гаврилюк їздить на передову до свого підрозділу. Ретельно збирається у дорогу, адже щоразу наповнює автівки усім необхідним за запитами захисників. Каже, за роки такої діяльності сформувалося коло людей, які постійно його підтримують і приносять необхідні речі за опублікованими списками. Налагоджена і співпраця з місцевим бізнесом: власники магазинів визначили певний ліміт, на яку суму він може набирати необхідні товари. І так спільно закривають важливі потреби підрозділу. Долучаються до благодійності й його друзі-пастори з Америки.

У поїздки у зону бойових дій разом із капеланом як водій-напарник часто вирушає Віктор Гаврилюк, який працює на «Кроноспані», а свого часу стояв на захисті України. Періодично бере участь у таких поїздках і дружина капелана Валентина. Зараз здебільшого відвозять захисникам автозапчастини, колеса, акумулятори, вогнегасники, генератори… Буває, передають автомобілі та дрони, але фінансових зборів на їх придбання не проводять – усі авто та спорядження надходить від пасторів з-за кордону, які їх купують власним коштом, адже так виявляють свою підтримку Україні, а Павло лише доправляє певному підрозділу.

Підтримує пастор не лише свою бригаду, якою опікується багато років, а й 100-у ОМБр. Ще коли вона тримала оборону державного кордону України з Республікою Білорусь, відвідував військових з душпастирською місією. Так підтримує їх і донині. Також надає свою допомогу окремому стрілецькому батальйону Національної поліції Волині.

Молитва серед війни

– Я рукопокладений служитель церкви «Скинія», капелан. Навчався в богословській семінарії в Києві, а також пройшов курс, який вели, зокрема, викладачі Києво-Могилянської академії, де вивчав практичну соціальну роботу й отримав відповідний диплом, – розповідає Павло. – Мій шлях у капеланстві розпочався у 2014 році, коли почалася АТО. Наш старший пастор тоді поїхав до військових і, поспілкувавшись із ними, зрозумів, наскільки вони потребують духовної підтримки. Так постала потреба розвивати це служіння. Я відчув, що це близьке мені покликання, і зрозумів, що хочу присвятити себе цій справі.

Проповідував і надавав душпастирську опіку в 38-у зенітно-ракетному полку,  Луганському прикордонному загоні, 14-й ОМБр, та найперше – у 72-й бригаді. З нею Павло Гаврилюк познайомився завдяки тому, що один із членів церкви проходив там службу. Поїздки ставали регулярними, відвідували різні підрозділи.

– Тоді серед військових було чимало мобілізованих, які вперше опинилися в таких складних обставинах. Відчувалися й проблеми, пов’язані зі зловживанням алкоголем, а згодом у декого виникали й інші залежності. Командири розуміли, що в таких ситуаціях потрібен комплексний підхід і однієї психологічної підтримки недостатньо. Важливою була й духовна опіка – розмова, молитва, допомога людині знайти внутрішню опору , – каже капелан.

Поступово він став нести душпастирське служіння здебільшого у 38-у зенітно-ракетному полку, який під час АТО мав ротації на Донбасі, згодом  – у 1129-у ЗРП.

– Загалом спочатку нас було п’ятнадцятеро капеланів, тож  розподілилися на групи і працювали у підрозділах по двоє, несли душпастирське служіння по десять днів. Так тривало до початку коронавірусної пандемії , – розповідає капелан. – Зараз я виїжджаю до військових тричі на місяць. Залишаюся на ніч, проводжу душпастирські бесіди, молимося разом. Відвідую різні підрозділи полку, заїжджаю і до штабу, адже підтримки потребують не лише рядові військовослужбовці, а й офіцери.

Павло розповідає, що за роки війни у деяких військових трапляється вигорання, бувають напружені стосунки у підрозділі, у когось почали загострюватися сімейні проблеми, які призводять до розлучення. Тому так важливо бути поруч із ними, підтримувати, надихати й допомагати знайти правильний напрямок у житті.

– Те, що росія стільки часу безуспішно намагається захопити Україну, для мене є сигналом, що Бог не дає їй цього зробити, не дозволяє розірвати нашу країну. Я вірю, що перемога буде за нами. Найбільше шкода людей, які страждають від злодіянь країни-агресорки, – каже капелан. – Я й по собі бачу, як війна впливає. Починаю проповідувати –  і, буває, плачу, коли згадую про тих, кого уже немає серед нас. Навіть у спілкуванні з людьми намагаюся бути обережнішим, не зав’язувати дружби. Бо надто тяжко переживати кожну втрату. Раніше міг познайомитися з людиною, здружитися, а потім заїхати через тиждень – її вже немає… Було й так, що повечеряли разом, помолилися, поговорили. Вранці я поїхав, а вони вирушили на бойове завдання. Усі шестеро загинули. Такі моменти дуже важко переживати.

Свої проповіді капелан виголошує для бійців, які мають змогу зібратися разом. Кількість слухачів щоразу різна: інколи приходить понад десяток військових, інколи – значно менше. Усе залежить від обставин. Хто має потребу, може звернутися для індивідуальної бесіди.

– У 2023 році, під час контрнаступу, ми були біля Старомайорського у Волноваському районі. Стояли між піхотою, фактично під час артилерійської дуелі. Тоді ще могли зібратися на галявині близько 12 чоловік – і провести спільну молитву. В Ямполі так само: на відкритій місцевості могли зібратися 20 військових, разом помолитися. Зараз такого вже не зробиш. Війна змінилася: постійно літають ворожі дрони, тому потрібно ховатися. Тепер проповіді та молитви відбуваються у бліндажах, будинках, десь під маскувальною сіткою , – розповідає капелан.

Він додає, що вже багато років перебуває в російському розшуку. В одній з ворожих вайбер-груп фігурують його ім’я і автівка. Для росіян він не священник, а пропагандист.

Від залежності й ув’язнень – до служіння людям і Богові

Під час проповідей, духовних бесід з військовими Павло Гаврилюк часто розповідає і про свій життєвий шлях, про те, як впустив у своє серце Господа й завдяки вірі змінив життя.

– Я тричі був у в’язниці, 17 років мав наркотичну залежність. Свого часу до нас у колонію приходили проповідувати місцеві пастори. Звичайно, я тоді ходив на ті зустрічі. Але не стільки слухати Слово Боже, як попити чаю чи щось узяти з гуманітарної допомоги. Не сприймав їхні слова так, як тепер, але Бог поступово вивів мене зі старого життя. Як виявилося згодом, те насіння все ж проростало. У жовтні 2003 року я втретє вийшов з в’язниці. Усвідомлював: якщо нічого не змінювати, сенсу в такому житті немає. Тому вирішив поїхати на реабілітацію. Згодом у церкві зустрів свою дружину Валентину. Богу дякувати, ми разом уже 22 роки. Є доросла донька.

Павло та Валентина жили в Нововолинську. Займалися так званим тюремним служінням – періодично їздили у колонії надавати душпастирську опіку людям, які перебувають у місцях позбавлення волі. До речі, і досі вони раз у місяць проводять богослужіння у Збаразькій виправній колонії.

– Ми бачили, що людям після звільнення просто нікуди повертатися. Треба було думати, як їх підтримати. Тож виникла ідея побудувати спеціальний центр. Якраз на той час я закінчив у Києві навчання, де нас, зокрема, вчили писати соціальні проєкти. Так завдяки грантовій підтримці ми у Лежниці придбали ділянку, на якій стояла стара занедбана хата. Все розчистили, і вже за рік побудували будинок та заселили перших людей. Оскільки опікувалися жіночими колоніями, то спершу центр інтеграції був для саме для жінок з алко- і наркозалежностями. Згодом брали на реабілітацію і чоловіків із залежностями, звільнених з місць позбавлення волі, безхатьків. Так центр діяв до 2023 року, а потім призупинив свою діяльність. Люди почали дорікати, що їхні рідні воюють, гинуть на фронті, а в нас у центрі живуть чоловіки, які, буцімто, можуть переховуватися від мобілізації. Тому поставили діяльність на паузу, щоб уникати різних домислів. Після війни будемо займатися вже реабілітацією військових.

Капелан наголошує, що є звичайною людиною, зі своїми недоліками і гріхами. Водночас називає себе лише інструментом, через який може проявлятися Божа любов, адже, на його переконання, саме Бог дає людині здатність робити добро без очікування власної вигоди. Нині його служіння – це поєднання духовної підтримки військових, волонтерської допомоги та особистого прикладу людини, яка свого часу сама змогла змінити своє життя.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Фото редакції та з архіву Павла Гаврилюка.

Волинські