Литовезьке «Побужжя» розвиває громаду, береже її історію та створює нові можливості для жителів

04 листопада 2026 р. 17:15

04 листопада 2026 р. 17:15

Старовинні вишиванки, глечики, яким понад дві тисячі років, речі з родинних скринь і навіть патефон, що досі грає, хоч і трохи потріскує. У Литовежі історія не припадає пилом на сторінках книжок – вона живе в музейних експонатах, родинних спогадах і небайдужості людей, які прагнуть зберегти спадщину рідного краю. А ще тут знають: щоб село розвивалося, потрібно не лише мріяти, а й діяти гуртом.

Від археологічних знахідок – до музейного відродження

Уже шість років у Литовежі діє громадська організація «Побужжя», яка об’єднала людей навколо спільної мети – розвивати громаду, берегти її історію та створювати нові можливості для місцевих жителів. Її засновниці й натхненниці – голова Литовезької громади Олена Касянчук та директорка місцевого ліцею Тетяна Іваницька.

Формально організація об’єднує дев’ятьох людей, однак насправді її коло значно ширше. До громадських ініціатив долучаються жителі села, а нерідко й діти, які пропонують власні ідеї та допомагають утілювати їх у життя. Адже любов до рідного краю найкраще проявляється не в гучних словах, а в конкретних справах.

Однією з перших і найважливіших стала історія відродження місцевого музею. А почалося все з археологічних розкопок, які у 2018 році розгорнулися в урочищі «Замок». Колись тут височіла вежа, згодом розташовувалися костел і храм. Земля, яку щодня бачать місцеві жителі, виявилася справжньою скарбницею історичних свідчень. Археологи знайшли чимало цінних предметів. Частину передали до Волинського музею, інші залишилися в Литовежі. Серед найдавніших експонатів – глечики, датовані другим  століттям до нашої ери.

Спочатку всі знахідки розмістили в одній кімнаті. Та з часом стало зрозуміло: історія Литовежа значно багатша, ніж дозволяє показати невелике приміщення. Музей потребував розширення, адже попереду було ще стільки відкриттів.

У 2020 році створили громадську організацію «Побужжя», а невдовзі вдалося знайти можливість втілити задумане. Проєкт, підготовлений Оленою Касянчук і Тетяною Іваницькою, отримав підтримку в межах конкурсу грантів «Участь в дії: практики взаємодії влади та громади», який упроваджувала громадська організація «Розвиток Волині» за фінансування Фонду підзвітності Міністерства закордонних справ Нідерландів.

У приміщенні провели ремонт, і замість однієї музейної кімнати з’явилося три. Але найцікавіше розпочалося після цього.

– Відтоді я захопилася ідеєю наповнення музею. Почала запитувати людей, чи мають удома автентичні речі, якими користувалися їхні предки, цікавитися їхніми історіями. І жителі Литовежа, а згодом і навколишніх сіл почали активно передавати експонати, за іншими їздила особисто , – розповідає Тетяна Іваницька. – Так музей поступово перетворився на місце, де за кожною річчю стоїть людська доля, родинна пам’ять або цілий пласт народної культури.

Музей, у якому кожна річ має свою історію

Нині тут можна побачити те, що ще кілька десятиліть тому було звичним атрибутом сільського побуту, а нині стало безцінним свідченням життя попередніх поколінь. Вишиті сорочки XIX-ХХ століть, рушники, коловоротки, ночви, у яких колись купали немовлят і місили тісто, чесалки для вовни, прялки та веретена – усе це колись невіддільна частиною щоденного життя волинян. Тепер ці предмети допомагають відвідувачам уявити, як жили, працювали, виховували дітей і прикрашали свої оселі їхні предки.

Особливе місце займає ткацький верстат, на якому виготовляли килимки та рядна. Його передали до музею із сусіднього села. Здається, варто лише торкнутися його дерев’яних деталей – і можна почути розмірений стукіт човника, побачити вправні руки майстрині, яка день за днем створювала полотно для родинного дому. Є тут і речі, за якими стоять не лише традиції, а й трагічні сторінки української історії. Серед експонатів – рушник із зображенням тризуба. За таку символіку люди колись поплатилися свободою: їх вислали до Сибіру. Згодом рідні передали рушник до музею, щоб пам’ять про пережите не зникла разом із поколінням, якому довелося пройти через репресії.

Інший експонат – одяг із-за Бугу, на якому орнаменти відрізняються від традиційної волинської вишивки. Навіть у сусідніх краях народне мистецтво мало власні особливості, а вишиті узори ставали своєрідною мовою, якою люди передавали красу, уявлення про світ і родинні традиції. Чільне місце в музеї посідає піч, прикрашена вишиванками. На ній розмістили глечики та гасові лампи. Поруч – дитяча колиска, сплетена місцевим умільцем. У цих речах відчувається особливе тепло: колись вони були частиною чиєїсь оселі, а  тепер нагадують про затишок, турботу та щоденні клопоти української родини.

Серед експонатів і лавка, яку тут називають бамбетлем, датована 1900 роком, коромисло 1924-го, старовинна праска, або, як казали в народі, желізко. Щоб нею скористатися, усередину засипали гаряче вугілля.

– Моя бабуня ще таку мала і користувалася нею , – пригадує Тетяна Іваницька. І в цій короткій згадці – особлива цінність музею. Адже історія тут не віддалена й абстрактна. Вона пов’язана з конкретними людьми, їхніми домівками та спогадами, які ще живуть у пам’яті нащадків.

А ось старий патефон 1950-х років. Він досі працює, хоча й трохи потріскує. І, мабуть, саме цей тріск додає йому особливого шарму: здається, що крізь нього до нас долинає музика іншої епохи.

Велику цінність має й сорочка покійної Ніни Сас, яку передали до музею її рідні. Вона привертає увагу незвичним орнаментом і пазухою – розрізом на грудях, характерним для жіночого одягу такого типу. Одяг у минулому не був просто способом прикрити тіло чи захиститися від холоду. Він розповідав про місцевість, традиції, вік і життєвий досвід людини. Жінки прагнули бути гарними, носили вишиті запаски, а горсети, або камізельки, оздоблені бісером, свідчили про майстерність і витончений смак.

Про дбайливе ставлення до родинної спадщини свідчать і сорочки 1904 року, які збереглися до наших днів та були передані музею. Хтось міг би вважати їх старими речами, що давно відслужили своє. Натомість їхні власники зрозуміли: те, що роками береглося в родинній скрині, має цінність не лише для однієї сім’ї, а й для всього краю.

Від бабусиної скрині – до пам’яті про сучасну війну

Литовезький музей не живе лише минулим. Поряд із давніми побутовими речами тут є експонати, які розповідають про нинішню російсько-українську війну. Військову амуніцію та використані боєприпаси передали учасники бойових дій – жителі Литовезької громади.

Це вже інша історія, написана нашими сучасниками. І хоча між давнім глечиком та військовим спорядженням – століття, їх об’єднує спільне: вони є свідченнями часу, який переживає українська земля.

При вході до музею відвідувачів зустрічає колекція старих годинників. Їхнє мовчазне цокання, здається, нагадує про плинність людського життя. А зупинені стрілки символічно повертають до думки, що музей – це місце, де час ніби затримується, даючи нам можливість озирнутися назад, аби краще зрозуміти себе.  Окремий напрям роботи в Литовежі – збереження пам’яті про Українську повстанську армію. За словами Тетяни Іваницької, на території громади колись проживали четверо учасників УПА. Історії двох із них уже вдалося зібрати, над дослідженням життєвих шляхів інших продовжують працювати.

Це кропітка робота, адже історичні свідчення не завжди зберігаються в документах. Часом вони живуть у спогадах старожилів, родинних переказах, пожовклих світлинах і випадково знайдених записах. Потрібно розпитувати, зіставляти факти, відшукувати деталі. Та без цієї праці імена й долі людей можуть назавжди залишитися невідомими.

Розповідаючи про музей, директорка ліцею згадує й людину, яка багато зробила для збереження історії рідного краю, – місцевого краєзнавця та дослідника Леона Пучковського. Попри те, що він закінчив лише три класи царської школи, зміг зібрати значний історичний матеріал про Литовеж, його звичаї, обряди та пам’ятки матеріальної культури. Дослідник залишив по собі свідчення минулого села, яке колись мало міський статус і Магдебурзьке право, надане польським королем Сигізмундом I у 1501 році.

Зібрані ним матеріали лягли в основу книги, яку згодом видали, доповнивши сучасними дослідженнями. Так праця однієї людини стала надбанням усієї громади. Історія Леона Пучковського – ще одне нагадування, що для збереження культурної спадщини потрібні не стільки гучні титули, скільки допитливість, наполегливість і щире бажання залишити наступним поколінням те, що вдалося дізнатися.

Коли громада діє – змінюється простір довкола

Музей – лише одна зі справ, які вдалося втілити завдяки «Побужжю». Організація працює й над тим, щоб Литовеж ставав зручнішим, привабливішим і цікавішим для гостей. Зокрема, встановили вказівники, які допомагають знайти дорогу до музею. За ініціативи самих жителів і сприяння голови громади Олени Касянчук на одному з перехресть облаштували стилізовані фігури дітей, покликані привертати увагу водіїв і спонукати їх знижувати швидкість. У планах – встановити подібні конструкції й на інших небезпечних ділянках. Нині триває робота над виготовленням вказівників і стендів для туристичного маршруту.

– Річ у тім, що наше село розташоване на межі двох областей – Волинської та Львівської, біля річки Буг. Неподалік є пункт пропуску «Угринів», через який проїжджає чимало людей. Тому, щоб залучити туристів, хочемо облаштувати такі маршрути , – розповідає Тетяна Іванівна.

Тут розуміють: туристична привабливість не виникає сама собою. Потрібно розповідати про цікаві місця, створювати умови для відвідувачів, допомагати їм відкривати історію краю. І найго-ловніше – самим вірити, що рідне село має чим здивувати.

У межах проєкту «Побужжя» за ініціативи мешканців відреставрували й придорожній знак із написом «Волинська область», розташований на межі двох областей. Він є своєрідною візитівкою краю, першою символічною зустріччю з Волинню для тих, хто сюди приїжджає. Допомогу в оновленні надав місцевий підприємець Віктор Гайдученко. Тепер цей знак знову має охайний і привабли-вий вигляд та гостинно зустрічає подорожніх.

Здавалося б, невелика справа. Але саме з таких кроків і складається ставлення до свого краю: не пройти повз те, що потребує уваги, не чекати, поки хтось інший візьметься за роботу, а об’єднати зусилля й зробити те, що під силу громаді.

Спільна справа, яка об’єднує покоління

У Литовежі не бракує задумів. Свої пропозиції озвучують дорослі, до ініціатив долучаються учні місцевого ліцею. Діти приносять директорці ідеї, які хотіли б реалізувати, і це, мабуть, одна з найкращих ознак того, що громадська робота має майбутнє. Бо коли молодь не стоїть осторонь, а відчуває себе частиною спільної справи, вона вчиться відповідальності за місце, де живе. А коли дорослі дослухаються до дітей, підтримують їхні пропозиції та дають можливість діяти, між поколіннями виникає важливий зв’язок.

– Маємо розуміння та підтримку голови громади Олени Касянчук. За її сприяння активно співпрацюємо не лише з іншими громадськими організаціями, а й із районною та обласною владою , – каже Тетяна Іваницька. – У планах не лише розвиток культурної спадщини рідного краю, а й чимало інших ідей. Радує, що місцеві жителі не просто діляться своїми ініціативами, а й допомагають їх утілювати. Разом ми зможемо багато чого.

Жанна БІЛОЦЬКА

Фото редакції та зі сторінок Литовезької громади та Литовезького ліцею.

Волинські