«Я відразу відчула, що це мій Саша»: поки сини захищають Україну, російський дрон убив їхнього батька на Волині

05 листопада 2026 р. 09:25

05 листопада 2026 р. 09:25

Двоє синів Олександра Деркача вже п’ятий рік захищають Україну на фронті. Сам чоловік продовжував працювати й допомагати родині, однак 16 жовтня його життя обірвав російський удар по підприємству «Агрофрукт» у Маневичах. Олександр із Великої Яблуньки того ранку, як і зазвичай, пішов на роботу, але додому вже не повернувся. У нього залишилися дружина, троє синів і восьмеро онуків.

Дружина Світлана Миколаївна розповіла, яким був її чоловік, як минув їхній останній ранок разом і як родина переживає втрату. пише “Нова доба” .

– Він був прекрасною людиною, хорошим батьком і добрим господарем. А для мене був усім», – говорить дружина Світлана Миколаївна. Її голос тремтить, коли вона згадує чоловіка. За кожним спогадом – роки спільного життя, звичні ранкові клопоти, турбота одне про одного й плани, які тепер уже ніколи не здійсняться.

Олександр народився в Загорівці, навчався у Градді, а фах тракториста здобув у Колках. Після одруження у 1984 році обоє працювали в місцевому радгоспі Великої Яблуньки. Згодом отримали від господарства квартиру у цьому селі, де й оселилися.

У радгоспі Олександр Деркач працював трактористом, потім перевозив корми для худоби. Пізніше влаштувався на місцеве підприємство, пов’язане переробкою лісу, а останні десять років трудився на маневицькому підприємстві «Агрофрукт».

– Він ніколи не хотів сидіти вдома без роботи. Коли звільнився з попереднього місця, побув удома кілька днів і каже: «Піду десь на роботу». Я йому говорила, щоб уже відпочивав, адже в нас обох була пенсія. Але він відповідав, що не може просто сидіти, бо є діти, онуки, усім треба допомагати. Йому подобалася його робота, він казав, що йому там не важко, – розповідає жінка.

Навіть проблеми зі здоров’ям не змусили чоловіка відмовитися від звичного ритму життя. Приблизно рік тому в Ковелі йому видалили нирку через онкологічне захворювання. Після операції він отримав групу інвалідності. Та Олександр не звик скаржитися й намагався якомога довше залишатися активним.

Удома Олександр також не сидів без діла. Подружжя мало земельні паї, трактор, раніше тримало корову й коня.

– Чоловік був дуже хазяйновитий. Йому треба було, щоб скрізь був порядок, щоб біля хати все було зроблено. Він любив своє господарство. У нас було все необхідне, ми потроху жили, працювали, допомагали дітям. А тепер усе залишилося, тільки його немає, – каже Світлана Миколаївна.

«Я наготувала йому їсти, як завжди…»

Ранок 16 жовтня нічим особливим не починався. Дружина прокинулася, щоб приготувати чоловікові їжу на роботу. Того ранку між подружжям відбулася звичайна домашня розмова. Тепер жінка відтворює її в пам’яті з особливою точністю.

– Того ранку теж усе приготувала, поклала в лоточки. А він каже: «Світлано, скільки ти мені будеш давати стільки багато їдла?». Я йому відповіла, що він іде на цілий день, то має щось поїсти. Якщо щось залишиться, то не пропаде, у нас і свині, і собачка є. Потім я згадала, що забула покласти ложку, і ще раз підійшла до нього», – розповідає жінка.

Вона запропонувала чоловікові надалі самому складати їжу в лоточки, якщо він вважає, що вона кладе забагато. Олександр нічого не відповів.

– Зазвичай він виходив у коридорчик, махав мені рукою і казав: «Пока». А того ранку нічого не сказав, лише опустив голову й поволі пішов. Я тоді не надала цьому значення. А тепер згадую і думаю, що щось було не так, як завжди. Останнім часом у нього часто боліли ноги, то він вип’є таблетку, то ще щось. Я подумала, що й цього разу ноги болять. Нічого поганого не передчувала…» – згадує Світлана Миколаївна.

Вона не знала, що це їхнє останнє прощання…

«Я відразу відчула, що це мій Саша»

Про атаку на підприємство і про те, що чоловіка не можуть знайти Світлана Миколаївна дізналася від невістки.

«Невістка там також колись працювала і їй зателефонували з роботи. Я відразу почала набирати чоловіка, але він не відповідав. І в мене всередині ніби щось закам’яніло. Я відразу сказала, що це мій Саша. Не знаю, чому так відчула, але серце підказало, – говорить дружина.

Невістка із сином поїхали до підприємства. Однак через повітряну тривогу людей звідти відігнали, тож вони повернулися додому. Згодом зателефонували з поліції та попросили приїхати до моргу для проведення процедури впізнання. Тіло Олександра сильно обгоріло. Рідним не рекомендували дивитися на нього, щоб не залишати в пам’яті страшної картини.

Троє синів і восьмеро онуків

У подружжя троє синів – Дмитро, Віталій та Михайло. Старші, Дмитро й Віталій, уже п’ятий рік захищають Україну від російської агресії, один ще й в АТО брав участь. Обидва служать на Харківському напрямку, але в різних місцях. Молодший Михайло живе разом із батьками у Великій Яблуньці. Усі одружені.

Доля вже завдала цій родині чимало випробувань. У 2019 році молодший Михайло потрапив у ДТП на мотоциклі, внаслідок чого йому ампутували ногу вище коліна. Відтоді навчився жити по-новому. Нині має намір отримати сучасний протез.

Світлана Миколаївна теж має проблеми зі здоров’ям. Вона перенесла онкологічне захворювання, а приблизно два з половиною роки тому їй замінили суглоб на нозі. У найважчі періоди життя саме чоловік був її опорою.

– Коли мені було важко, він був поруч, допомагав, підтримував. Я не знаю, як тепер без нього бути. Ми стільки всього пережили разом, стільки було труднощів, але завжди трималися одне одного. А тепер його немає, і я не знаю, як до цього звикнути, – зізнається жінка.

Найбільше Олександр радів дітям та онукам. У родині їх восьмеро. Він любив проводити з ними час, допомагати, дбати про кожного. Для нього родина була головною причиною працювати й не зупинятися, навіть коли власне здоров’я вже підводило.

– Він дуже любив онуків. Завжди хотів, щоб у дітей усе було добре, щоб вони мали підтримку. Ми ж для них жили, працювали, старалися допомогти, чим могли. Тепер мені треба жити далі, бо є діти, є онуки. Треба їм допомагати, треба триматися. Але я не знаю, як це зробити без нього, – каже Світлана Миколаївна.

Названа донька

У родині є ще одна особлива історія. Світлана й Олександр свого часу прихистили та виховали племінницю Юлю , доньку Світланиного брата Василя Миколайовича Вороб’я. Після смерті матері дівчинка спочатку жила з батьком у Градді, а коли їй виповнилося п’ять років, попросилася до тітки. Відтоді подружжя Деркачів виховувало її як рідну доньку. Рідний батько Юлі помер торік, тож Олександр залишався для неї близькою людиною, яка замінила батьківську підтримку.

– Вона називала його татом, а мене мамою. Коли була маленька, казала, що має двох татів. А як підросла, то вже розуміла, що один тато – її рідний, а другий – наш Саша. Він став для неї рідною людиною. Ми її виховали, як свою доньку, – розповідає Світлана Миколаївна.

Провели в останню дорогу, як воїна

На похорон Олександра Деркача прийшло понад дві сотні людей. Рідні, знайомі, односельці та люди, які знали його за роботою, прийшли віддати шану чоловікові, чиє життя обірвав російський удар.

– Дуже багато людей було. Йшли за ним, як за військовими йдуть. Я бачила, скільки людей прийшло провести мого Сашу. Він же нікому нічого поганого не робив, жив своєю працею, дбав про родину. Просто пішов на роботу, як ходив щодня, – говорить жінка.

Особливо боляче усвідомлювати, що чоловік загинув у той час, коли двоє його синів воюють, захищаючи Україну. Вони повернулися додому на похорон батька, але ненадовго. Попри власне горе, їм доведеться знову їхати на фронт.

– Вони поїхали захищати нас, нашу країну, а тут росіяни вбили їхнього батька. Як це можна прийняти? Один син вже повернувся до війська, телефонував мені й казав, що йому дуже важко. А що я можу відповісти? Мені самій нестерпно боляче… Я тільки хочу, щоб вони були живі, щоб повернулися додому», – каже Світлана Миколаївна.

Сергій ГУСЕНКО

Фото із домашнього архіву ДЕРКАЧІВ

• Мав повернутися додому під час обміну полоненими : 38-річний захисник з Волині загинув в авіатрощі літака Іл-76
• У липні став на захист України, а у вересні життя обірвалося внаслідок поранення : воїну з Волині навіки 35 років
• Не встиг освідчитися коханій: історія 32-річного захисника з Волині, який загинув на фронті

Волинські