«Щадив маму й не розповідав про війну»: спогади про Героя із Волині Сергія Боснюка

07 листопада 2026 р. 08:54

07 листопада 2026 р. 08:54

У селі Ворокомле на Волині з військовими почестями навіки попрощалися із нацгвардійцем Боснюком Сергієм Васильовичем . Він подолав на субмаринах води декількох морів, за його плечима – чарівні краєвиди далеких берегів, сухопутні трудові шляхи до інших країн й бойові стежини Харківщини.

Спогадами про Героя поділилася газета « Полісся ».

Сергій Васильович народився 8 грудня 1973 року, усе своє життя провів у Ворокомле. Ріс із двома сестрами. Батьки трудилися в колгоспі, тато свого часу був навіть бригадиром. Попри нелегкі часи родина Боснюків спромоглася звести нову хату. На цьому обійсті й минули Сергієве дитинство та юність. Тут він співав перші колядки, збирав урожай у саду, біг із сестрами до хліва поратися по господарству. Звідси й починалася його дорога у світ.

У школі навчався дуже добре. Був інтровертним, небагатослівним, зате щирим і відданим у дружбі, вірним товаришем та вдячним учнем. Після закінчення місцевої школи здобув у Камені-Каширському фах столяра.

За цією спеціальністю професійно не працював, однак набуті вміння не раз ставали в пригоді: міг власноруч виготовити двері, елементи реманенту (держаки для вил, граблища) чи вирізьбити щось для дому. Мав навіть два спеціалізовані верстати — обрізний і стругальний.

У молоді роки Сергій був справжнім красенем і завидним парубком. Особливо, коли під час строкової служби на Чорноморському флоті приїздив додому у відпустку. У військово-морській формі — безкозирці зі стрічками, тільнику та розкльошених штанях — він одразу привертав увагу дівчат. Ну справжній романтизований образ із книг та фільмів!

Та доля не склалася так, як йому мріялося: одружитися з дівчиною, яка стала коханням його життя, Сергієві не судилося. А згодом він уже й не шукав іншої.

Служба на флоті відкрила перед юнаком широкий світ. Не один рік він ходив морями на підводних човнах. Побував на Азовському й Чорному морях, бачив Крим, узбережжя нинішніх росії та Грузії. Субмарини здійснювали також тривалі переходи через протоки Босфор і Дарданелли, несли чергування у Середземному морі та базувалися в сирійських портах.

Після «строчки» Сергій хотів підписати контракт і залишитися в Севастополі, звідки вирушав би у морські рейси. Однак рідні не схвалювали таке рішення, переживали, аби єдиного сина не забрала водяна стихія. Тож він залишився хазяйнувати з батьками. А роботи вистачало. Завжди тримали чимале господарство: кінь, корови, по четверо свиней, птицю. Час від часу їздив також на сезонні заробітки за кордон – був на будівництвах у росії, білорусі, Польщі.

У липні 2025 року Сергій Васильович вступив до лав Національної гвардії України — до полку забезпечення, який базувався на Одещині. Понад рік старший солдат разом із підрозділом перебував на бойових позиціях Харківщини. У вересні 2026-го він нарешті приїхав у відпустку додому. Радості матері та сестер не було меж.

— Зайшов у спортивному костюмі. Спеціально зняв військовий однострій, аби мама не лякалася воєнних реалій і не переживала. Він дбав про почуття рідних, щадив нас. Тому й про службу взагалі нічого не розповідав. Ми були раді просто бачити його, знати, що він поруч і з ним усе гаразд, — згадує старша сестра Людмила їхню останню зустріч.

Після відпустки Сергій Боснюк повернувся до служби — цього разу до військової частини Національної гвардії, що базується на Київщині. Він щодня виходив на зв’язок із рідними. Та 8 жовтня телефонний дзвінок від нього не пролунав. Не зателефонував Сергій і в наступні дні. Рідні непокоїлися, адже, за їхніми словами, на той час він ще не перебував на передовій.

— Ми відчули, що щось не так, і почали самі шукати Сергія. Коли його телефон нарешті з’явився в мережі, нам відповів медик столичної лікарні. Розповів, що вони знайшли телефон у пацієнта й зарядили його, аби розшукати рідних. Сергій був без свідомості, біля нього нікого з близьких не було. Ми встигли доїхати й побачити його, коли він ще подавав ознаки життя.

А за кілька годин, 16 жовтня, його не стало. Лікарі констатували смерть унаслідок ішемічного інсульту з крововиливом у мозок, — зі сльозами розповідають мати й сестри.

Рідні досі не можуть збагнути, що сталося. Чому військова частина не повідомляла їм про стан Сергія від 8 жовтня? Де він перебував упродовж цих днів і чому до Києва його доправили лише через певний час, коли стан уже був критичним? Адже, як наголошують близькі, це не зона бойових дій, можливість дістатися до госпіталю транспортом була постійно.

Ці запитання залишаються болючими для родини. Адже ще місяць тому Сергій Васильович приїздив додому, не скаржився на здоров’я, розмовляв з ними про буденні справи. Ніхто й подумати не міг, що вже в жовтні станеться трагедія.

…22 жовтня у храмі Покрови Пресвятої Богородиці села Ворокомле відбувся чин відспівування та поховання Боснюка Сергія Васильовича. Йому назавжди залишиться 52. Він пішов у засвіти захисником України…

Іванна ГАЙДУЧИК, село Ворокомле.

• Востаннє говорив із дружиною за день до смерті: спогади про прикордонника з Волині Романа Дуду
• Життя обірвалося на четвертий день після мобілізації: спогади про волинянина Михайла Баранчука
• У липні став на захист України, а у вересні життя обірвалося внаслідок поранення : воїну з Волині навіки 35 років

Волинські