Кожну свою рису можна перетворити на силу

10 листопада 2026 р. 10:45

10 листопада 2026 р. 10:45

Є люди, для яких важливо не просто проживати події, а розуміти, як вони впливають на них самих. Ірина Рєвкова – людина, яка не боїться зазирати всередину себе, ставити непрості запитання й шукати на них відповіді. Вона багато розмірковує про власні рішення, стосунки та життєві обставини. І переконана: навіть те, що спершу здається недоліком, з часом можна перетворити на силу, якщо навчитися розуміти себе й брати відповідальність за власне життя.

Мабуть, саме ця звичка – постійно пізнавати себе – об’єднує різні сторони її життя. Професійний шлях, власний досвід життя з хронічним захворюванням, стосунки з чоловіком-військовослужбовцем, переживання повномасштабної війни – усе це стало частиною її особистої історії та сформувало погляди, якими вона готова ділитися.

Усе починається з цікавості

Зацікавлення здоров’ям і людським тілом з’явилося в Ірини ще під час роботи на офісній посаді. Тоді вона пройшла курси масажу – спочатку радше для себе та близьких. Згодом, працюючи масажисткою, почала глибоко вивчати нутриціології. «Коли люди приходили на масаж з проблемою, скажімо целюліту, то я все більше розуміла, що потрібен комплексний підхід, а не лише масаж», – розповідає Ірина.

Так поступово сформувалося розуміння, що її цікавить не одна конкретна послуга, а людина загалом – її самопочуття, звички, ставлення до власного тіла.

У нутриціології особливо звертала увагу на поширені міфи про харчування. Наприклад, на переконання, що після шостої вечора їсти не можна, або що для схуднення потрібно повністю відмовитися від вуглеводів. Не підтримує й популярних обіцянок «очистити» організм за допомогою чаїв чи пігулок.

«Після 18-ї їсти можна. Все залежить від ритму життя. Якщо ти лягаєш спати, наприклад, о восьмій годині вечора, то зрозуміло, що після 18-ї їсти не рекомендовано. Але якщо лягаєш об 23-й і пізніше, мусиш їсти після 18-ї, бо просто будеш голодний. Їсти рекомендують завершувати за 2–3 години до сну», – переконана Ірина.

Її власний досвід також вплинув на погляд на здоров’я. Свого часу вона мала вагу  приблизно на десять кілограмів більшу, ніж зараз.  «Для мене тоді було важливим не так схуднути, як досягнути якості тіла, щоб були і м’язи. Тому що схуднути можна по-різному. Можна втратити всю м’язову масу, а жир залишиться. А можна схуднути так, щоб втрачати жир, але м’язи залишилися. Для мене головне – це якість тіла», – каже Ірина.

Згодом бажання створити щось власне привело її до японського SPA для голови. Вона хотіла запропонувати людям особливу процедуру, якої ще не було в місті. Довелося замовляти обладнання з Китаю. Ірина не обмежилася лише ознайомленням із базовою технікою.  Додатково вивчала тайський масаж тригерних точок у викладачів із Таїланду. Навчання відбувалося онлайн англійською мовою, з автоматичним перекладом. Так з’явилася власна справа. Та найбільше задоволення їй приносить не сам процес роботи, а реакція людей.

«У цій роботі мені найбільше подобається спостерігати за враженнями людей після процедури. Дуже часто помітно, як вони приходять напружені, накручені, а виходять уже розслаблені, з відчуттям легкості», – ділиться вона.

Коли запитуєш, що найчастіше говорять клієнти після процедури, відповідь звучить доволі промовисто: «Це те, що мені треба було». Утім, японське SPA – не про красу волосся передусім. Якщо потрібно визначити головне призначення процедури, вона без вагань обирає перезавантаження.

«На перше місце я б красу не ставила в цій процедурі. Перше – це перезавантаження. Ну і, звісно, розслаблення, але це вже індивідуально. Хто наскільки здатен», – роздумує Ірина. Вона переконана, що в сучасному ритмі життя люди часто приділяють багато уваги фізичній активності, роботі, побутовим справам, але забувають про потребу зупинитися.

У цій роботі, як і в нутриціології, для неї важливий не формальний результат, а те, що відчуває людина. І це перегукується з її власним досвідом: вона добре знає, що означає пристосовуватися до обставин, які не завжди можна обрати.

Навчитися жити з тим, що не обирала

Одна з найособистіших тем нашої розмови – життя з хворобою Крона. Ірина не уникає цієї теми, адже розуміє, що для когось її досвід може стати важливим. Однак найважливіше в її розповіді – не перелік труднощів, а висновок, до якого прийшла за цей час.

«Я б сказала людям у такій ситуації, як у мене, що не треба з хворобою боротися. Це хвороба, з якою треба вчитися жити, а  не робити себе безпомічною людиною Треба розуміти, що на боротьбу з нею можна витратити багато сил, але результату як такого не буде» , – переконана Ірина.

Вона наголошує, що це зовсім не означає ігнорувати симптоми чи відмовлятися від лікування. Навпаки, потрібно шукати фахівців, з’ясовувати причини погіршення стану та підбирати належну терапію. Але водночас не можна дозволяти діагнозу ставати центром усього життя.

«Я не вважаю своє життя неповноцінним через те, що мені довелося відмовитися від певних продуктів. що постійно мушу приймати препарати» , – ділиться співрозмовниця.  Вона згадує, що в тематичних спільнотах зустрічала жінок, які сприймали подібний діагноз як кінець звичного життя. «Часто мені в групах писали жінки: “О, як жити з таким діагнозом? Це все, життя закінчено”. А як жити з таким настроєм – мене більше цікавить», – розповідає вона.

У цих словах відчувається  характер Ірини. Вона не заперечує складності обставин, але не хоче, щоб вони позбавляли людину можливості жити, будувати плани й цікавитися світом. Можливо, саме тому для неї так важливо не зациклюватися на хворобі, навіть коли вона потребує постійної уваги.

Стосунки, у яких важлива підтримка

Про стосунки співрозмовниця говорить багато й конкретно. Її чоловік – військовослужбовець, тому слова про підтримку на відстані для неї мають особистий зміст. Розуміє, наскільки важливо в непростих обставинах відчувати, що ви залишаєтеся близькими, навіть якщо не можете бути поруч фізично.

«Здорові стосунки – це коли навіть на відстані ви в будь-якій ситуації підтримуєте одне одного. Тобто ти знаєш, що б не сталося, у тебе є підтримка. Як я, так і він це знає. Здорові стосунки – це коли навчилися сприймати одне одного такими, як  є. Коли не вимагаєте, щоб хтось заради когось змінився, прогнувся. Якщо змінюватися, то тільки разом. І за власною згодою, звісно, а не через примус» , – розмірковує Ірина.

Водночас вона переконана, що підтримка не повинна перетворюватися на вимогу змінюватися заради партнера. Для неї важливо розрізняти компроміс і відмову від себе. У стосунках природно враховувати інтереси іншої людини, але це не означає відмовлятися від власних принципів, захоплень чи потреб.

Ще одна річ, на якій наголошує, – уміння розмовляти. «У будь-яких стосунках треба між собою розмовляти. Не можна мовчати й думати, що хай здогадається або й так має знати», – вважає Ірина.  Вона не сприймає замовчування проблем як спосіб зберегти стосунки. На її думку, невисловлене невдоволення накопичується, а згодом може перерости у сварку. Натомість відверта розмова дає можливість почути одне одного й вчасно розібратися в ситуації. Окремо розмірковує про те, як люди плутають любов із закоханістю чи співзалежністю.

«Мабуть, це ейфорія, якась закоханість або прив’язаність. Є таке поняття – співзалежні стосунки. Їх плутають із любов’ю. І цю жертовність теж», – говорить співрозмовниця. Для неї зрілість у взаєминах – це не відсутність конфліктів, а здатність усвідомлювати наслідки власних дій і відповідати за них.

«Вміння будувати ланцюжок: причина – наслідок. Дія – наслідок, слова – наслідок. Дорослі люди повинні вміти аналізувати ситуацію, робити висновки й розуміти, що за будь-які дії є наслідки, та брати за них відповідальність» , – переконана Ірина.  А однією з найбільших тривожних ознак у стосунках вважає нещирість – бажання здаватися кращим, ніж ти є насправді. Для неї важливо бачити справжню людину, а не образ, створений заради схвалення.

Власні недоліки – не вирок

Коли розмова переходить до теми внутрішньої опори, співрозмовниця не шукає її в абстрактних формулах. Вона говорить про постійну роботу над собою, яка останніми роками стала важливою частиною її життя.

«Мене змінив самоаналіз, спроби зрозуміти себе. Постійний пошук – хто я взагалі», – каже Ірина.  Вона переконана, що для цього насамперед потрібне бажання. Можна читати книжки, звертатися до фахівців, шукати різні методи, але без готовності чесно подивитися на себе зміни навряд чи відбудуться.  Серед своїх сильних рис називає наполегливість і вміння дослухатися до інтуїції.

«Якщо задумала, то буду йти до мети, хоч би як тяжко не було. Я звикла зважати на свої відчуття. Усе одно прислухаюся до інтуїції, до відчуттів, хто б що не говорив. Це, напевно, найбільше» , – ділиться Ірина. Проте не вважає, що інтуїція завжди підказує правильний шлях. Якщо рішення виявляється помилковим, готова це визнати.

Є в Ірини й риса, яка іноді створює труднощі, але водночас допомагає в роботі, – перфекціонізм. Вона зізнається, що буває надто вимогливою до себе, проте саме це спонукає приділяти увагу деталям і прагнути, аби клієнт залишився задоволеним.

«За свій перфекціонізм теж вдячна. Хоч інколи з ним важко, але він зробив мене такою, яка я зараз. Я відповідально ставлюся до роботи. Для мене це не просто прийти й продати послугу. Важливо зробити так, щоб людина вийшла задоволена. Це про атмосферу, про енергію, про якість моєї роботи», – переконана Ірина.

Саме тут з’являється думка, яка, мабуть, найточніше передає її ставлення до власного характеру:  «Вважаю, що кожну свою рису можна перетворити на силу». Це не про те, щоб заперечувати недоліки чи виправдовувати будь-яку поведінку. Радше про здатність побачити власні особливості, зрозуміти їх і навчитися спрямовувати в потрібне русло.

Коли запитую, що допомагає зберігати внутрішній ресурс у нинішніх обставинах, не приховує, що це стає дедалі складніше.  «Ми все одно, хоч би як хотіли, залежні від ситуації зовні, від того, що навколо відбувається. І останнім часом бути в ресурсі все важче» , – ділиться співрозмовниця.

Їй допомагають робота, йога, змістовні розмови, знайомства та інтереси. Намагається не зациклюватися на тому, на що не може вплинути, не втрачати цікавості до нового. А на запитання про внутрішню опору відповідає коротко: «Моя внутрішня опора – це я». Водночас уточнює, що підтримка рідних залишається важливою. Просто, на її думку, коли людина краще розуміє себе й відчуває власну цілісність, їй легше знаходити сили всередині, а не шукати всі відповіді лише зовні.

Історія, яку вона хоче розповісти

Ірина також в процесі написанням автобіографічної книги. У ній особисті події переплітатимуться з роздумами про стосунки, кохання, війну та досвід, який змінює людину.

«Там розділи дійсно про моє життя. Але кожен із них починається власними роздумами й висновками стосовно тих аспектів життя, які мають на нас вплив. Наприклад, стосунків, кохання і навіть війни. Це не якісь узагальнення чи стандарти. Це тільки особисті роздуми, до яких я прийшла» , – розповідає Ірина.

У кожного є риси, досвід і обставини, які не можна просто викреслити з власної історії. Та, можливо, сила саме в тому, щоб не намагатися від них утекти, а зрозуміти себе через них і перетворити пережите на опору для подальшого шляху.

Анастасія  ЧЕРЕНЮК

Волинські