Навіщо університету з Волині рóботи за мільйон гривень, коли в країні війна?

14 листопада 2026 р. 15:33

14 листопада 2026 р. 15:33

«Ми повинні дати молодій людині можливість побачити своє професійне й життєве майбутнє в Україні», – наголошує ректорка ЛНТУ Ірина Вахович.

Ректорка Луцького національного технічного університету Ірина Вахович переконана: «Сучасний технічний університет не може готувати інженерів майбутнього на технологіях минулого»

Про рóботів-гуманоїдів у Луцьку, перспективи студентів ЛНТУ, велику політику та те, що може довести до сліз сильну жінку, – в ексклюзивному інтерв’ю «Волині».

«Це високе звання – заслуга і тих, хто був поруч зі мною»

Нещодавно ректорці Луцького національного технічного університету Ірині Вахович урочисто вручили почесний знак та посвідчення до звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Це високе державне визнання стало ще однією вагомою сторінкою в її професійній біографії.

Доктор економічних наук, професор, авторка понад 250 наукових праць, наукова керівниця 17 кандидатів і докторів наук, колишня голова Волинської обласної ради, а нині – очільниця університету, який активно змінюється, розширює міжнародні зв’язки та впроваджує сучасні технології.

Але за науковими званнями, державними нагородами й високими посадами завжди стоїть людина – зі своїми радощами, тривогами, принципами та мріями…

– Ірино Михайлівно, за Вашими плечима – сотні наукових праць, десятки підготовлених науковців, керівництво Волинською обласною радою та університетом. А тепер – почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Що особисто для Вас означає це державне визнання? І кому першому захотілося сказати: «Це також і Ваша заслуга»?

– Для мене є честю отримати звання «Заслуженого діяча науки і техніки України». У достатньо молодому віці мною захищено як кандидатську (Львів), так і докторську (Одеса) дисертації з актуальних тем розвитку України, які стали підґрунтям наукового поступу. Підготовлено на цей момент 17 докторів і кандидатів наук, докторів філософії.

Нині ж маю роботу іншого функціоналу, значення, масштабу та впливу, однак однозначно таку, що сприяє розвитку науки й техніки.

Вважаю це також заслугою всіх, хто був поруч протягом мого становлення та залишається поряд нині: батьків, учителів, наставників, колег, друзів та Бога.

«Інженерів майбутнього не можна навчати на технологіях минулого»

– Луцький національний технічний університет нещодавно здивував придбанням рóбота-гуманоїда вартістю понад 1,2 мільйона гривень. Раніше тут з’явився і рóбот-собака. Для когось це захопливий крок у майбутнє, а хтось запитує: чи на часі такі дорогі покупки під час війни? Розкажіть, чого вже навчають ці рóботи студентів, яку практичну користь приносять університету і чи не настане день, коли в ЛНТУ створять власних рмботів, які працюватимуть на українську економіку та оборону?

– У Вашому питанні вже є відповідь. Ми говоримо про інноваційну Україну, штучний інтелект, робототехніку й технологічну незалежність. Але де готувати фахівців, які створюватимуть ці технології? На якому обладнанні вони мають навчатися? Моя позиція однозначна: сучасний технічний університет не може готувати інженерів майбутнього на технологіях минулого.

Саме тому цього року мною було ініційовано, а колективом підтримано створення факультету робототехніки та штучного інтелекту. Він об’єднав напрями автоматизації, роботизованих систем, електроніки, мехатроніки, безпілотних апаратів, штучного інтелекту, аналізу даних та SMART-технологій.

Наше завдання – навчати студентів не на картинках, а на реальному обладнанні: рóботах-гуманоїдах, роботизованих платформах, сучасних лабораторних комплексах. Вони повинні не лише розуміти принципи роботи технологій, а й уміти їх проєктувати, програмувати та вдосконалювати.

Це лише початок нашого бачення. Ми створюємо Кампус досконалості з низкою сучасних лабораторій, розвиваємо науковий парк, щоб університет не просто готував фахівців, а створював власний інтелектуальний і технологічний продукт, який формуватиме нову економіку України.

А тим, хто вважає, що такі зміни «не на часі», нагадаю: якби ми керувалися подібною логікою, то навряд чи перетворили б Луцький національний технічний університет на третій (після Львова та Києва) за масштабами технічний університет України та забезпечили б зростання кількості студентів із 4 до 13 тисяч.

Тому кошти, вкладені в освіту, науку й технології, – це не витрати, а інвестиції в майбутнє держави. Це наше переконання, хоча кожен має право на власний погляд.

«Молодь повинна бачити своє майбутнє в Україні»

– Війна змінила не лише нашу державу, а й українське студентство. Частина молоді виїжджає за кордон, хтось поєднує навчання з роботою, а хтось із університетської родини захищає Україну зі зброєю в руках. Як ЛНТУ переживає ці випробування? І що потрібно зробити, аби після Перемоги талановита молодь хотіла будувати своє майбутнє саме на Волині, а не шукати кращої долі за кордоном?

– Одна з найважливіших місій нашого університету сьогодні – не просто навчати українську молодь, а зберігати її в Україні та працювати для того, щоб вона бачила тут своє майбутнє. Адже ми можемо будувати найсучасніші лабораторії, відкривати нові факультети, залучати мільйонні інвестиції, але якщо молодь не матиме можливостей для самореалізації у власній країні, значна частина цих зусиль втратить свій сенс.

Повномасштабна війна поставила перед українською освітою безпрецедентні виклики. І я надзвичайно пишаюся тим, як наша університетська спільнота пройшла і продовжує проходити ці випробування.

Пригадую перші дні повномасштабного вторгнення, коли університет фактично перетворився на осередок допомоги, підтримки та згуртованості. Тоді ми не думали про місії університету чи стратегічні концепції – ми просто розуміли, що не маємо права залишатися осторонь, коли суспільство потребує нашої допомоги.

Сьогодні ця діяльність стала системною і є практичним втіленням третьої місії університету – служіння суспільству. Йдеться про взаємодію з громадами, бізнесом і державою, використання інтелектуального, наукового та людського потенціалів університету для розв’язання реальних суспільних проблем. Цю місію ми реалізуємо через діяльність ветеранського хабу, центру ментального здоров’я, юридичної клініки, а також численні соціальні, волонтерські та громадські ініціативи наших студентів і працівників.

Що ж до збереження молоді в Україні, то найкраще про нашу роботу говорять результати. Попри війну, за останні п’ять років кількість студентів ЛНТУ зросла більш ніж утричі. Для мене це не просто статистика, а свідчення довіри молоді до української освіти, до нашого університету та його перспектив.

Попри війну, за останні п’ять років кількість студентів ЛНТУ зросла більш ніж утричі: із 4 до 13 тисяч. Для мене це не просто статистика, а свідчення довіри молоді до української освіти, до нашого університету та його перспектив.

Водночас наше завдання не обмежується наданням диплома. Ми повинні дати молодій людині можливість побачити своє професійне й життєве майбутнє в Україні. Саме тому розвиваємо практикоорієнтовану освіту, поглиблюємо співпрацю з провідними підприємствами Волині, залучаємо студентів до реальних виробничих процесів і створюємо можливості для працевлаштування ще під час навчання.

Ми також активно розвиваємо міжнародне партнерство. Адже наша мета – не ізолювати молодь від світу, а дати їй доступ до найкращого європейського досвіду, сучасних знань і технологій, щоб вона могла застосовувати їх для розвитку власної країни.

Я переконана, що Волинь має величезний потенціал. Але цей потенціал реалізується лише тоді, коли університети, бізнес, держава та місцева влада діятимуть спільно.

Зрештою, наше завдання – не просто втримати молодь в Україні. Наше завдання – зробити Україну місцем, де молодь хоче жити, працювати, створювати сім’ї, започатковувати бізнес, займатися наукою, реалізовувати найамбітніші ідеї та будувати своє майбутнє. І саме заради цього ми розвиваємо університет сьогодні.

– Ви очолюєте університет, який активно модернізується, розвиває міжнародні зв’язки та нові освітні напрями. Але сучасні корпуси, лабораторії й високі місця в рейтингах – це ще не все. Якими трьома досягненнями ЛНТУ Ви найбільше пишаєтеся? Що сьогодні найбільше болить Вам як ректорці? І чи є щось таке, що дуже хочеться змінити, але поки що не вдається?

– Якщо говорити про три досягнення, якими я найбільше пишаюся, то для мене це передусім не будівлі чи рейтинги, а зміни, які відбулися в університеті та людях.

Перше – це масштаб трансформації ЛНТУ. Нам вдалося змінити не лише інфраструктуру, а й саму філософію університету. Ми пройшли шлях від 4 до 13 тисяч студентів, суттєво розширили освітні можливості, оновили матеріальну базу та сформували амбітну команду, яка не боїться масштабних цілей.

Друге – це нова якість технічної освіти та науково-технологічного розвитку. Ми створюємо сучасні лабораторії, розвиваємо робототехніку, штучний інтелект, безпілотні системи, інженерні напрями. Для мене важливо, щоб ЛНТУ був не просто місцем, де навчають, а місцем, де створюють нові технології та продукти.

Третє – це зміна позиціонування університету. ЛНТУ став помітним учасником міжнародної академічної спільноти, розширив партнерства, посилив взаємодію з бізнесом і громадою. Ми поступово виходимо за межі традиційного уявлення про університет і формуємо середовище, яке впливає на розвиток регіону та країни.

А що найбільше болить? Напевно, те, що швидкість змін у технологіях, економіці та суспільстві значно випереджає можливості освітньої системи. Нам потрібно швидше оновлювати обладнання, розвивати науку, залучати талановитих молодих людей і створювати умови, щоб вони бачили своє майбутнє в Україні.

Що хотілося б змінити, але поки не вдається? Я дуже хотіла б, щоб університети мали більше свободи, фінансових можливостей і гнучкості для реалізації власних стратегій. Щоб ми могли швидше ухвалювати рішення, залучати інвестиції, запускати інноваційні проєкти та масштабувати наукові розробки.

Мені хочеться, щоб університет оцінювали не лише за кількістю студентів, корпусів чи місцем у рейтингах, а й за тим, скільки нового він створює, наскільки змінює життя людей і який внесок робить у майбутнє держави.

Я пишаюся тим, що ЛНТУ сьогодні – це університет, який не боїться змінюватися, ставити амбітні цілі й діяти. Але водночас розумію: те, чого ми вже досягли, – це не привід зупинятися, а відповідальність рухатися далі.

Розумію: те, чого ми вже досягли, – це не привід зупинятися, а відповідальність рухатися далі.

«Я не залишила політику, а змінила інструменти впливу»

– У Вашому житті була й велика політика – Ви очолювали Волинську обласну раду. Нині керуєте великим університетом. Де складніше ухвалювати рішення – у владних кабінетах чи в освіті? Чи не шкодуєте, що свого часу залишили політику? І чи доводилося Вам обирати між тим, що вигідно, і тим, що підказує совість?

– Я не схильна протиставляти політику й університетське управління. Це різні сфери, але в обох випадках ідеться про відповідальність за людей, рішення та майбутнє.

Коли я очолювала Волинську обласну раду, мала можливість безпосередньо впливати на розвиток регіону через управлінські рішення, формування політики та представлення інтересів громад. Сьогодні, очолюючи ЛНТУ, я бачу інший, але не менш масштабний інструмент такого впливу – університет.

Для мене дуже важливою є концепція третьої місії університету. Перша місія – це освіта, друга – наука, а третя – служіння суспільству, участь у розвитку економіки, громад, регіону та держави. Університет не повинен бути закритою академічною інституцією, яка живе лише власними проблемами. Він має бути центром змін, інтелектуальним партнером влади, бізнесу та громад, місцем, де народжуються рішення для реальних потреб суспільства.

Тому я не вважаю, що залишила політику заради університету. Радше змінила інструменти впливу. Сьогодні через освіту, науку, інновації, міжнародні партнерства та розвиток Луцького національного технічного університету ми можемо робити внесок у майбутнє Волині й України. І цей вплив має довгострокову перспективу.

Чи складніше ухвалювати рішення? У політиці часто потрібно шукати компроміс між різними інтересами, в університеті – поєднувати стратегічне бачення з конкретними потребами людей, колективу та студентів. Але в обох випадках найскладніше – не саме рішення, а відповідальність за його наслідки.

Чи шкодую, що залишила політику? Ні. Я сприймаю свій попередній досвід як один із найважливіших етапів професійного становлення. Він дав мені глибше розуміння багатьох процесів, навчив оцінювати ситуації з різних позицій, знаходити компроміси та брати на себе відповідальність за ухвалені рішення і їхні результати. Сьогодні цей досвід допомагає мені розвивати університет як інституцію, вплив якої виходить далеко за межі його стін.

А щодо вибору між вигодою і совістю – для мене це питання принципів. Не кожне популярне рішення є правильним, так само як не кожне правильне рішення буде популярним.

На моє переконання, справжня місія університету – не лише давати людині професію, а й формувати середовище, у якому розвивається суспільство. І якщо раніше я мала можливість впливати на майбутнє регіону через політичні рішення, то сьогодні роблю це через створення можливостей для розвитку молоді та колег. Для мене це не відмова від суспільної діяльності, а продовження її в іншій якості.

«Сила – це не відсутність емоцій, а вміння брати відповідальність і не втрачати віри»

– За високими посадами та науковими званнями часто губиться сама людина. Якою є Ірина Вахович поза університетом? Чи вдається Вам знаходити час для родини, друзів, власних захоплень? Що приносить найбільшу радість, а що може довести до сліз жінку, яка звикла бути сильною та відповідати за інших?

– Як людина, я легка, смілива, весела і альтруїстична (або так мені хочеться про себе думати). Найбільшу радість мені приносять люди та результати, які мають справжній сенс. Коли бачиш, як зростають студенти, як реалізуються молоді науковці, як ідея перетворюється на конкретний результат, як університет змінює життя людей. Радію і простим речам: щирому спілкуванню, зустрічам із близькими, можливості хоча б ненадовго відкласти всі справи й побути поза робочим ритмом.

Довести до роздратування мене можуть несправедливість, підступність, хитрість та обман. Відновлююсь у подорожах та спілкуванні з друзями.

А що може довести до сліз? Напевно, людський біль, втрати. Особливо важко сприймати те, що сьогодні переживає Україна, наші захисники, їхні родини, діти. Дуже боляче, коли розумієш, що не все у твоїх силах і не кожному можеш допомогти.

Мене часто сприймають як сильну людину. Але сила – це не відсутність емоцій. Для мене сила – це вміння переживати складні моменти, не втрачати віри, брати на себе відповідальність і продовжувати з вірою та натхненням рухатися вперед.

– І наостанок – про майбутнє. Уявімо, що минуло десять років. Україна перемогла, Волинь розвивається, а випускники ЛНТУ створюють успішні підприємства, здійснюють наукові відкриття й змінюють нашу державу. Яким Ви мрієте побачити університет у 2036 році? І що найбільше хотіли б почути від своїх колишніх студентів, коли вони через багато років зустрінуть Вас і скажуть: «Дякуємо Вам за…»?

– Крок за кроком ми рухаємось до того бачення, ми не чекаємо майбутнього – ми створюємо його вже сьогодні.

Навіть у найскладніші часи, зокрема на початку повномасштабного вторгнення, ми не зупинилися. Продовжували будувати, модернізувати, відкривати нові напрями й масштабувати університет. Бо переконані: майбутнє потрібно не просто планувати, його потрібно створювати.

Я бачу ЛНТУ потужним сучасним університетом, глибоко інтегрованим у європейський освітній і науковий простір, який не лише готує висококваліфікованих фахівців, а й генерує інновації, створює технології, сприяє розвитку підприємництва та формуванню нової економіки.

Ми прагнемо, щоб у наших лабораторіях народжувалися розробки світового рівня, щоб студенти разом із науковцями та бізнесом створювали реальні інженерні рішення, а науковий парк перетворював ідеї на конкурентоспроможні продукти, затребувані в Україні та світі. Саме тому вже сьогодні інвестуємо в робототехніку, штучний інтелект, інженерію, матеріалознавство, енергетику, креативні індустрії, розвиваємо лабораторну базу, кампуси та міжнародне партнерство. Наша стратегічна мета –  створити цілісну екосистему, у якій освіта, наука, бізнес і громади взаємодіють та посилюють одне одного.

Водночас для мене університет –  це не лише технології, будівлі й наукові розробки. Це передусім люди та середовище, у якому вони зростають. Я хочу, щоб ЛНТУ був місцем, де студент отримує не тільки якісну освіту, а й можливості для самореалізації, спорту, творчості, спілкування та особистісного розвитку. Щоб тут народжувалися ідеї, формувалися команди, виникали стартапи й зав’язувалися зв’язки на все життя.

Але найважливіше –  прагну, щоб наші випускники бачили своє майбутнє в Україні, залишалися на Волині, створювали успішні підприємства, розвивали технології, долучалися до відбудови та зміцнення держави.

Фрагмент інтерв’ю з Іриною Вахович у газеті «Волинь» за 11 листопада 2026 року. Фотоскрін: volyn.com.ua.

Для мене університет –  це не лише технології, будівлі й наукові розробки. Це передусім люди та середовище, у якому вони зростають.

Університет не повинен існувати заради самого себе. Його справжня цінність – у тому, наскільки він змінює життя людей, розвиває економіку, посилює регіон і країну.

І знаєте, мені було б надзвичайно приємно колись почути від випускника: «Дякую ЛНТУ за те, що саме тут я зміг себе реалізувати, знайти свій шлях і створити власне майбутнє».

Адже справжній масштаб університету визначається не висотою його корпусів і не місцем у рейтингах, а масштабом особистостей, яких він формує, і майбутнього, яке вони створюють.

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ , головний редактор газети «Волинь».

Зараз також читають: 40 невинно убієнних українців у Польщі допомогла віднайти прямо з Луцька пенсіонерка Ніна Бачинська .

Волинські