Ковельська громада віддала останню шану двом Захисникам

15 листопада 2026 р. 18:36

15 листопада 2026 р. 18:36

У соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці сьогодні громада попрощалася з двома своїми земляками — чоловіками одного покоління, Захисниками, які зробили неоціненний внесок у майбутнє нашої країни, — ковельчанином Олександром Єлізаровим та мешканцем села Вербка Євгенієм Харламовим.

Про це повідомили на сайті Ковельської міськради.

Міський голова Ігор Чайка та голова Дубівської громади Роман Троцюк у своїх промовах говорили про них не лише як про воїнів, а й передусім як про прекрасних людей — зі своїми досягненнями, мріями та планами, чоловіків, на яких так чекали вдома.

Олександр Володимирович Єлізаров — солдат, водій-електрик відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону військової частини А5338.

Олександр мав усе, що насправді робить чоловіка щасливим. Рідну домівку, дружину, з якою вони три десятиліття ділили радощі й тривоги, двох доньок, які вже створили власні сім’ї, маленького онука. Він був людиною, для якої родина була найбільшою цінністю, її опорою і сенсом.

У Ковелі минули дитинство і юність Олександра, тут він навчався у ЗОШ № 4, здобув професію газозварювальника у професійно-технічному училищі № 5, тут він працював і тут зустрів свою Олену.

Історія їхнього знайомства особлива. Як пригадує дружина, усе почалося із зеленого яблука, яке Олександр приніс їй, запропонувавши будувати стосунки. А ще він підкорив її своєю усмішкою. Каже, що так, як усміхався Саша, не усміхався ніхто.

Потім було спільне життя, народження донечок Катерини та Ірини. Він сам обрав для них імена, безмежно любив своїх дівчат, переживав за них, намагався зробити все, щоб вони були щасливими, і часто повторював: «Мої найкращі дівчата».

А ще до війни він любив поїздки до Криму, де родина щороку проводила час до окупації півострова. І дуже хотів ще побувати там, але вже в українському Криму.

Особливе місце в його житті займала риболовля. Олександр знав чи не кожне місце на Турії, мав безліч вудок і міг ходити туди мало не щодня. Не зупиняла його навіть зимова холоднеча. Рідні пригадують, як бувало, провалювався під лід. Але любов до цього заняття залишилася з ним.

Так і жила ця родина — у своїх звичних турботах, спільних радощах, планах і мріях. Та в їхнє життя, як і в життя мільйонів українців, увійшла війна.

У червні Олександра мобілізували. Після підготовки він ненадовго приїхав додому. Рідні помітили, що він уже думками був зі своїми побратимами. Знав, що з Ковеля вирушить на фронт. Про те, що попереду, не все розповідав дружині й донькам. Лише ділився переживаннями із зятем, з яким мав теплі та довірливі стосунки.

Свій 54-й день народження у жовтні Олександр зустрів на війні. А 3 листопада в них з Оленою було перлинне весілля — 30 років спільного життя. Дружина пригадує, що чоловік пропонував їй купити подарунок, але вона хотіла зробити це разом. Хотіла, щоб вони обрали його удвох.

У рідному місті на нього чекали літні батьки, брат, який через стан здоров’я потребував догляду. Родина зібрала необхідні документи, щоб Олександр міг повернутися додому. І саме в ці дні він мав би знову бути поруч із рідними, у своєму Ковелі.

Але сталося непоправне. Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зелена Долина Дніпропетровської області автомобіль, у якому перебував Олександр, потрапив під удар ворожого безпілотника. Його життя обірвалося.

Залишилися спогади, фотографії, його усмішка, історії, які ще довго розповідатимуть рідні. І велика порожнеча від того, що його більше немає поруч.

«Щирі співчуття батькам — Людмилі Тихонівні та Володимиру Івановичу, дружині Олені, донькам Катерині та Ірині з сім’ями, брату Сергію, усім, хто знав, любив і цінував Олександра.

Ми вдячні Олександру за те, що він став на захист України, за його мужність, за виконаний військовий обов’язок», — зазначають у міськраді.

Євгеній Анатолійович Харламов служив головним сержантом — командиром першого стрілецького відділення другого стрілецького взводу дев’ятої стрілецької роти третього батальйону територіальної оборони військової частини А7039.

Євгеній мешкав у сусідньому селі Вербка Дубівської громади, але його життя було тісно пов’язане з Ковелем, хоча народився він у Херсонській області, у місті Скадовську, звідки родом його батько.

Коли йому було лише два роки, родина переїхала на Волинь, на малу батьківщину матері, яка із Гішина.

Навчався Євгеній у школі № 6, потім здобув фах різьбяра у професійно-технічному училищі № 5. Уже в дорослому віці продовжив освіту в Національному університеті водного господарства та природокористування в Рівному.

Мав досвід роботи на різних приватних підприємствах. Згодом спробував себе у деревообробному бізнесі, але з часом вирішив закрити власну справу. Пізніше продовжив діяльність у цій сфері в Тойкуті.

Євгеній пройшов непростий шлях воїна, але надзвичайно достойний і гідний. Його мобілізували у квітні 2025 року. Він служив на Костянтинівському напрямку — одному з найскладніших. Перша ротація тривала два місяці. За цей час йому вдалося взяти в полон російського військового, який поповнив обмінний фонд. Під час другої ротації Євгеній отримав поранення.

А далі був третій, найважчий, вихід на нуль — майже сто днів на передовій. З листопада до середини лютого, за морозів до мінус 30 градусів. Рідні розповідають, що через складну ситуацію з доставкою необхідного траплялося, коли бійці по десять днів залишалися фактично лише на воді.

Євгеній виходив із позицій разом із пораненим побратимом. П’ятнадцять кілометрів долали сім діб. Їх атакували, обстрілювали, але вони йшли разом. Євгеній допомагав товаришеві, ризикуючи власним життям. Бо інакше він не міг.

За мужність і віддану службу Євгеній був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, мав низку інших нагород.

У лютому Євгеній отримав поранення. Коли лікарі виявили осколок, що залишився в м’язових тканинах, його направили на лікування на Волинь.

Кілька місяців удома — лікарня, госпіталь, реабілітація. Рідні стіни, які часом допомагають не гірше за ліки. А ще — риболовля. Євгеній мав власні ставки, свій садок, за яким любив доглядати. Це було те, що давало йому радість і спокій.

Але в червні він знову повернувся на фронт. Цього разу — на Краматорський напрямок. Мав непрості завдання: доставляв хлопцям на передову все необхідне — їжу, павербанки, ліки. Кожна така поїздка була пов’язана з ризиком, під гудіння ворожих дронів, де небезпека була на кожному кроці.

Та Євгеній був людиною з надзвичайним почуттям гумору. Жарти були його особливою фішкою. Він мав гострий розум, був інтелектуалом, умів мислити стратегічно. Своїм гумором підтримував побратимів, допомагав їм триматися навіть у найважчі моменти.

Рідні пригадують, що він був дуже добрим, чуйним, любив родину, дбав про доньку з самого дитинства. У нього було стільки планів. Хотів, щоб донька Саша створила свою сім’ю, а він бавив онуків. Мріяв повернутися додому, розширити ставки, розводити рибу. Він дуже хотів жити.

Коли телефонував додому, казав: «Я виживу, я обов’язково повернуся. А зараз йду працювати».

Але 7 листопада в селі Шабельківка Краматорської громади на Донеччині серце Євгенія зупинилося. Він кілька днів не дожив до свого 50-річчя, яке мав зустріти 12 листопада.

Його сестра Вікторія багато розповідає у соціальних мережах про сміливість і відвагу, про героїчні вчинки брата. Вона написала слова, які кожен із нас хотів би сказати Євгенію: «Дякую за те, що ти там, на нулі, виборював наше майбутнє і волю для всієї України. Твоє виконання обов’язків — це великий подвиг».

Щирі співчуття доньці Олександрі, сестрі Вікторії з сім’єю, тітці Валентині та її родині, усім рідним і близьким.

Олександра Єлізарова поховали на Алеї Героїв міського кладовища, а Євгеній Харламов знайшов свій останній спочинок на цвинтарі в селі Гішин — поруч із могилою мами.

«Світла пам’ять про цих мужніх чоловіків назавжди залишиться у нашій пам’яті», — кажуть у міськраді.

Волинські