Думав, утечу від тебе, Ангеліно. Ангелятко... Історія на вечір

15 листопада 2026 р. 21:04

15 листопада 2026 р. 21:04

«Я ж не ногу твою чекала з війни. Я тебе чекала. Живого!» – сказала Ангеліна й обійняла Андрія, який боявся повернутися до неї скаліченим.

Він пройшов найстрашніші бої, навчився не боятися смерті, але злякався одного – що кохана побачить його без ноги. Та хіба можна втекти від серця, яке любить по-справжньому?

Коли Андрій прийшов до тями у шпиталі, першою побачив білу стелю. Другою – порожнечу там, де мала бути його права нога.

А третьою – телефон із двадцятьма сімома пропущеними дзвінками від Ангеліни. Він вимкнув його.

– Дурню, – сказав сусід по палаті. – Вона ж тебе шукає!

– От нехай і не знайде...

До війни Андрій називав її Ангелятком. Вона сміялася, бо мала двадцять шість років, працювала вчителькою і страшенно не любила, коли до неї ставилися як до маленької.

– Яке я тобі ангелятко? Я вже доросла!

– А для мене завжди будеш маленьким дивом.

Вони мріяли про весілля. Про будиночок із вишнями. Про донечку, яку назвуть Соломійкою.

А потім Андрій пішов на фронт.

Під Покровськом їхню машину накрило ворожим вогнем. Двох побратимів не врятували. Андрія витягнув із палаючого броньовика двадцятирічний Назар. Сам загинув за кілька хвилин...

Коли Андрієві повідомили, що ногу довелося ампутувати, він не заплакав.

Заплакав лише тоді, коли згадав, як Ангеліна колись сказала:

– Ти мене на руках через поріг перенесеш!

Тепер він не міг навіть самостійно дійти до дверей.

* * *

Він написав їй коротко: «Ангеліно, пробач. У мене інша. Не шукай».

Відповідь прийшла за хвилину: «Брешеш, Андрійку. Ти навіть у дитинстві брехати не вмів».

Він заблокував її номер.

…А через чотири дні двері палати відчинилися. На порозі стояла Ангеліна. З валізою, мокрим від дощу волоссям і його улюбленими пиріжками з вишнями.

– Де та твоя інша? – запитала. – Познайомиш?

Андрій відвернувся до стіни.

– Іди звідси.

– Не піду.

Нехай хоч без рук, нехай без ніг... Лише поверни мені його живим.

– Ти не розумієш! Я – каліка!

Вона мовчки підійшла, відгорнула ковдру й подивилася на місце, де закінчувалася його нога.

А потім опустилася навколішки біля ліжка.

– Андрійку, а ти пам’ятаєш, що сказав, коли освідчувався?

Він мовчав.

– Що любитимеш мене, навіть якщо я стану старою, зморшкуватою і беззубою. А я тебе, виходить, тільки з двома ногами мала любити?

– Ангелятко...

– Ні, ти дослухай! Я за твої ноги заміж збиралася чи за тебе?!

Він затулив обличчя долонями.

І вперше після поранення заплакав уголос.

Ангеліна обійняла його голову.

– Дурненький мій... Я ж не ногу твою чекала з війни. Я тебе чекала. Живого!

…Через сім місяців вони одружилися.

Андрій уже ходив на протезі. Повільно, з паличкою, але вперто відмовився від інвалідного візка.

Коли настав час переносити наречену через поріг, він розгублено усміхнувся:

– Не вийде, Ангелятко...

Вона раптом обійняла його за шию.

– А хто сказав, що тільки чоловіки мають носити своїх коханих?

І, сміючись крізь сльози, допомогла йому переступити поріг їхнього дому.

…Через рік народилася Соломійка.

Одного вечора Андрій сидів біля дитячого ліжечка, тримаючи донечку за крихітну долоньку.

– Знаєш, доню, – прошепотів, – твій тато колись думав, що може втекти від мами...

Ангеліна почула й усміхнулася.

– І що, втік?

Він простягнув до неї руку.

– Думав, утечу від тебе, Ангеліно. Ангелятко... А ти мене навіть із пекла дістала.

Вона поцілувала його в скроню.

– Бо ти обіцяв мені донечку й будиночок із вишнями. А я не дозволила б тобі не дотримати слова.

За вікном розквітала молода вишня.

А Соломійка уві сні усміхнулася – наче їй хтось розповів, як сильно її чекали.

І тільки Ангеліна знала: тієї ночі, коли Андрій написав, що має іншу, вона сиділа на підлозі й благала Бога про одне: «Нехай хоч без рук, нехай без ніг... Лише поверни мені його живим».

І Бог повернув. Не таким, як забрала війна. Але тим самим, якого вона любила.

Зореслав СТОЖАР.

Волинські