«Мережки білі Людмилі» старші сестри вишивали

16 листопада 2026 р. 16:09

16 листопада 2026 р. 16:09


Давно не звучало публічне слово про найунікальнішу родину Оваднівщини – Махонюків, давно я не писала про цих людей, які стали для мене майже рідними – моє хвилювання має пояснення.

Понад шість десятиліть тому статний, підтягнутий, міцної статури військовий Петро і сільська красуня Надія створили сім’ю. Щоправда на початках історія їхнього подружнього життя складалася переважно з епістолярного жанру – мало не щодня летіли листи через тисячі кілометрів. Очільнику родини довелося змінити не одне місце роботи і місце проживання. Проте сім’я Махонюків росла, міцніла, народжувались діти – кожен там, де в той час жили батьки. Толик – в селі Чевель Cтаровижівського району 10 вересня 1962 року, два роки пізніше – доньки-близнята Галина та Світлана на Рівненщині, молодша Людмила – у Ратнівському районі. Згодом родина отримала помешкання у селі Овадному. Четверо допитливих і гарних дітей стали сенсом життя молодого подружжя. Ним і лишилися.

Всю любов, турботу і ніжність Надія Стахівна і Петро Михайлович віддали їм. І хоч Анатолієві та його сестрам випала нелегка ноша боротьби  з підступною хворобою, що відібрала у них здатність ходити, вони жили гідно, творячи свої неперевершені мистецько-літературні твори. Зусилля лікарів у цьому поєдинку були марними. Хвороба взяла верх, перемогла тіло, але не дух. Бо душа завжди жива.

Такою ж душею в родині була наймолодша із сестер Людмила – вродлива дівчина зі стальним характером. Це ж без її поради не обходилося, коли Галина та Світлана клали на полотно свої візерунки або готували альбом до випуску, це ж її рецензій потребував поет Анатолій Махонюк, коли створював тепер уже відомі верлібри, це ж любляча донька й досі є незамінною помічницею своїм батькам у вирішенні господарських питань… Власне, з нагоди 60-річного ювілею пані Людмили, наймолодшої з родини Махонюків, пишу цю статтю. Адже тут жили не просто поет і не просто вишивальниці. Це люди, які творили красу і яким боліла Україна.

Люди цінують їхнє сусідство, товаришування, спілкування та дружбу. «Не в центрі села і не на початку наша хата, а знають її за океанами. Про щедрість нашого підвіконня переповіли снігурі в теплих краях», – так писав Анатолій. І таки знають… Бо саме тут з’явилися і перші вірші, і останні верлібри цього оваднівського поета, саме звідси білим птахом полинули у світ рушники сестер-вишивальниць Світлани і Галини. Це сюди приходять і приїздять люди з багатьох куточків Волині, Львівщини, Рівненщини.

Адже, якщо вже познайомився з цією родиною, то прикіпиш навіки. Прочинивши хвіртку, потрапляєш не на подвір’я, а у казку. Дбайливо прибрана стежка до хати, пес та кури, на яких покшикує господар Петро Михайлович, – все, як у селі. Але диво розпочинається тоді, коли погляд падає на весняне різнобарв’я тюльпанів, травневі півонії, лілії, величні троянди, осінні гвоздики, айстри, хризантеми і ще безліч представників квіткового царства, назви яких  годі й запам’ятати. А Людмила, наймолодша з родини Махонюків, милується цією красою і свято береже в душі та молитві пам’ять про своїх брата та сестер, які, на жаль, вже полинули в Небеса.

Квітник – справжній витвір мистецтва і наймиліший відпочинок для душі Надії Стахівни, господині дому. Щоправда щораз важче стає доглядати за грядкою через поважний вік і слабке здоров’я. Любов до квітів чуттєво оспівана  у синовій поезії і стала основою творчості Світлани та Галини. Ця тематика найпоширеніша у колекції мисткинь: «Замріяні мальви», «Стелися, барвінку», «Червона рута», «Соняхи», «Цвіт черемхи», «Фіалки», «Зацвіли ромашки в полі»… Та найбільше пишається родина рушником під назвою «108 троянд для мами». Чому саме 108? «Так лягло на полотні , – пояснювали сестри. – А ще тому, що це середина Біблії» .

Ось так кожен рушник із колекції Світлани та Галини, вишитий у чотири руки,  має свою історію та свій неповторний зміст. «Мережки білі Людмилі» – подарунок сестрі, бо вона напрочуд закохана саме в таку техніку вишивання. «П’ять кольорів тіні» – однойменна назва збірки верлібрів брата Анатолія Махонюка. Є рушник під назвою «Клич отчого гнізда», подарований батькові, Петру Михайловичу. А рідний край озивається назвами «Моє Полісся», «Волинські гаївки», «Хвилі Світязя», «Під тінню оваднівського дуба», «Оваднівський оберіг».

Мені ж особисто найбільше припали до душі мініатюрні ангелики, виготовлені занизуванням. Талант цих майстринь не обмежувався шедевральними вишивками. Вони ще й вміли слухати, вміли любити людей, всупереч всьому вміли бути справжніми жінками, які дбали про охайну зачіску, гарний одяг, полюбляли прикраси… Людмила й зараз, попри роки й фізичну неспроможність, прагне мати гарний вигляд.

Сестри багато читали. Обговорювати з ними книгу чи подію надзвичайно цікаво. Людмила, Світлана й Галина разом і поодинці писали дружні шаржі на своїх рідних та друзів, вітальні тиради та просто вірші для душі. Одним з таких творів Людмили Махонюк завершується альбом про рушники своїх сестер «Вишивана доля»:

Моє Полісся – папороті цвіт,

І цвіт черемхи, і калини квіт,

Ромашки в полі, півники у житі,

Черешні чорні грибним дощиком умиті…

У хвилях Світязя лебедики пливуть…

На білих крилах пісню вірності несуть

Надія, Віра і Любов.

І диво оживає знов,

І слава, і воля –

Вишивана доля.

Творчий потенціал Анатолія розкрився у літературній студії “Лесин кадуб”. Перша збірка поезій “Благословення “ вийшла у 1992 році і була відзначена обласною літературно-мистецькою премією “Надія”. З 2004 року Анатолій Махонюк – член Національної спілки письменників України. Відтак друком вийшли книги «Дощу мелодія блакитна», «Осінній сонях», «Колекціонер календарних листків», «Допоки бачу тінь свою», «Гороскоп для Мурка», «Джмелик», «Книжка не про мишку». Мужній чоловік з  самобутнім талантом, попри хворобу, зумів створити непересічні книги для дорослих і дітей. Шість розділів посмертної збірки письменника «Зірка пливе до світанку» вражають образністю, мудрістю, багатством внутрішнього світу, проникаючи глибоко в душу, іноді викликаючи іронічну посмішку або співчутливу сльозу, яка «дороги не питає». Ми згадуємо його, пам’ятаємо. Але найкращим спомином про Анатолія Махонюка є читання його творів.

***

день народження, гарна нагода

для наших друзів вибачитись

перед нами

за їхню відсутність, у наших буднях

кожен з нас живе

за календарем своєї пам’яті

твоя відсутність надійніша

за присутність іншої

життя як речення

є підмет-присудок

усе інше другогрядне

можна думати про інших

забувши про себе

та не навпаки

тільки за одне я дорікну тебе

за зів’яле серцезірваної квітки

Нині Петро Михайлович, Надія Стахівна та ювілярка Людмила Петрівна живуть «по-сусідству з ластівкою, яка мешкає по вулиці Мічуріна». Щораз складніше долати життєві побутово-господарські труднощі, щодень – то нові виклики фізичного здоров’я, але, як і кожен свідомий українець вірять у квітучу Україну в майбутньому, знають, що Бог не залишить багатостраждальний народ, бо ж моляться вони щиро. І щоденно. То ж хай і насправді так буде. А ще нехай не один рік промінчик сонця лагідно заглядає у кімнату до Людмили, хай ще довго покахикує батько в сусідній кімнаті і побуркує господиня-мати. Хай колекція слоників на поличці, яка дбайливо доглядається, збільшується і віщує щастя на довгі роки.

Марія НАГУРНІК

«Мережки білі Людмилі»  старші сестри вишивали

Джерело: slovopravdy.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua