«Біль утрати рідних не втамувати, але важливо не залишитися з горем наодинці» – вважають у ГО «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал

17 листопада 2026 р. 14:22

17 листопада 2026 р. 14:22


«Н авіть не пригадую, як опинилася в організації, – говорить Наталія Катан, мама полеглого захисника з Іваничівщини. – Після загибелі сина мене непомітно взяли під опіку Софія Дармофал та інші жінки, які теж втратили дітей і чоловіків. Якби не вони, не знаю, чи витримала б цей біль».

Іноді, щоб підтримати людину, не потрібні гучні слова чи довгі розмови. Достатньо просто бути поруч, обійняти, вислухати й дати зрозуміти, що вона не сама у своєму горі. Особливо тоді, коли війна забрала найдорожче.

Ось уже шість років на теренах Павлівської громади діє громадська організація «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал – мама Сергія, воїна 51-ї окремої механізованої бригади, який загинув у російсько-українській війні у 2014 році. Переживши важку втрату, Софія Михайлівна не замкнулася у власному горі, а згуртувала жінок, які втратили синів і чоловіків. Разом підтримують одна одну, співпрацюють з іншими організаціями, вшановують полеглих, допомагають родинам загиблих і зниклих безвісти, організовують благодійні заходи та дбають, аби пам’ять про захисників жила в наступних поколіннях. До спілки входять жінки не лише з Павлівської а й Іваничівської громад.

«Доки мама живе – живе пам’ять про сина», –  кажуть вони.

Згуртованим легше переживати біль

Організація не має сталої кількості учасниць, адже війна, на жаль, продовжує приводити до неї нових людей. У кожного своя історія, але біль утрати в усіх схожий. Під опікою жінок перебувають і родини тих, хто вважається зниклим безвісти. «Ці чоловіки – між небом і землею, їхні рідні продовжують чекати. І їм потрібна підтримка», – розповідає Софія Дармофал.

Жінки намагаються бути поруч із матерями та дружинами у найважчі хвилини. Бо добре знають: іноді присутність тих, хто пережив подібне, важить більше за будь-які слова. Саме так познайомилися з Оксаною Ткачовою, яка понад сім місяців шукала свого сина Віталія, який вважався зниклим безвісти. Коли жінка стояла біля його домовини, побачила Софію Дармофал з іншими матерями. Тоді й відчула, що не залишилася наодинці зі своїм горем.

До повномасштабного вторгнення Віталій мав сім’ю, дружину,  сина й дочку, а в Нововолинську – власне СТО. Коли розпочалася велика війна, їздив на прифронтові території, допомагав ремонтувати автомобілі. У червні 2025 року його мобілізували Служив у 38-й бригаді морської піхоти.

«Я тоді працювала за кордоном, мала контракт до 10 лютого 2026 року. Але у грудні 2025-го розірвала його й повернулася додому, – пригадує Оксана. – А 10 січня Віталій зник безвісти. Перед виходом встигли поговорити. Обіцяв, що все буде добре. Потім настала тиша, яка тривала кілька місяців».

29 травня Оксана вирушила на впізнання до Кременчука, подолавши за ніч шість областей. А 4 червня Віталія провели в останню путь. Йому назавжди 32. «Коли побачила Софію з іншими матерями, відчула величезну підтримку. Зрозуміла, що не одна. Відтоді долучилася до організації»,

«У мене четверо дітей. Було… Дмитро мав проблеми зі здоров’ям і вважався непридатним до військової служби. Але хотів стати військовим , – продовжує розмову мама Героя Наталія Катан. – У 2015 році пішов на строкову службу, згодом хотів підписати контракт, але відмовила, бо вже тривала війна».

Із початком повномасштабного вторгнення Дмитро долучився до тероборони. Наталія пригадує, як одного дня вдома збирали картоплю, а син кудись поспішав: швидко переніс мішки до хліва, помився і сказав, що має відлучитися. Повернувся з повісткою.

«Тоді зрозуміла, що не зможу йому заборонити. Після навчань на полігоні заїхав додому аби допомогти по господарству, давав поради, усе робив швидко, бо надворі вже чекала машина. Це була наша остання зустріч».

Дмитро служив у 24-й ОМБр імені короля Данила. Згодом їх відправили на Бахмутський напрямок. Мама ще встигла поговорити із сином, коли збирала посилку й запитувала, куди її відправляти. А через три дні, 18 грудня 2022 року його не стало. Тепер Наталія вже сама підтримує інших матерів і дружин, бо знає, як важливо в найтяжчі хвилини відчути чиєсь плече.

Так само до організації долучилася дружина Івана, який загинув 31 серпня 2024 року на Торецькому напрямку. Чоловік працював трактористом на підприємстві «Луга-Нова», мав двох синів. У червні 2024 року його мобілізували, а вже через три місяці родина отримала страшну звістку.

«Йому було 48 років. Дуже важко переживала його смерть. Коли зателефонувала Софія Михайлівна й запропонувала долучитися до організації, погодилася, не роздумуючи. І жодного дня не пошкодувала. Бо разом легше переживати втрату».

Свою історію має й Віра, мама полеглого Андрія Шимонюка. Жінка родом із росії, але 44 роки живе в Україні. Після одруження з військовим переїхала на Волинь, оселилася на Іваничівщині. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрієві було 39 років. До того він їздив на заробітки за кордон. У травні добровільно пішов до ТЦК.

«Син сказав: « Хто, як не ми, мамо? Я не хочу, щоб вони прийшли до мого дому» . Служив у розвідці 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого. 6 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині разом із побратимами потрапив у засідку. Йому було 39 років. Він мріяв одружитися та збудувати дім. Після втрати сина Ірина продовжувала жити з болем у серці. У День захисників і захисниць України, до неї завітали Софія Дармофал та інші жінки. «Відтоді стала частиною нашої родини» , – говорить вона.

Пам’ять починається з пошани до батьків

У «Герої не вмирають» є традиції, яких дотримуються вже не один рік. На День матері та День захисників і захисниць України вітають матерів полеглих воїнів. «Ми хочемо, щоб мами відчували увагу й турботу, знали, що про них пам’ятають», – каже Софія. «Біль утрати рідних не втамувати,  але важливо не  залишитися з горем наодинці» –  вважають у  ГО «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал

Жінки між собою називають її мамою всіх мам, а за невтомність та організаторські здібності жартома – бджілкою. Софія Михайлівна постійно на зв’язку з родинами, стежить за важливою інформацією у соцмережах, долучається до проєктів і благодійних акцій. Особливу увагу в організації приділяють вшануванню загиблих. На дні народження та річниці смерті воїнів їздять на кладовища, беруть участь у панахидах, організовують у школах хвилини пам’яті, щоб діти знали не лише Героїв, а й тих, хто їх народив і виховав.

Крім того, відвідують поранених захисників, привозять смаколики, спілкуються. Брали участьу у всеукраїнському проєкті «Дати мамі надію», мета якого – допомогти жінкам пережити втрату, відновити душевні сили та знайти підтримку серед тих, хто пройшов через подібне випробування.

Організація співпрацює з Всеукраїнським об’єднанням рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України, Волинською ГО «Члени родин загиблих в АТО “Надія”», ГО «Незламні нововолинці», «Крила матері» та іншими громадськими об’єднаннями. Мають співпрацю з усіма священниками Іваничівського благочиння. А отець Андрій є духовним наставником, підтримкою, порадником в усіх ситуаціях, помічником у розв’язанні будь-яких питань. Організатором поховань та вшанувань Героїв, невід’ємною частиною організації.

Щороку жінки відвідують храм-пантеон на честь загиблих захисників у селі Лішня на Тернопільщині, де відбувається всеукраїнська проща родин загиблих. До поїздок запрошують представників місцевої влади та священників на чолі з благочинним Андрієм Мельничуком.

Місцева влада підтримує усі починання і справи

Окремо Софія Дармофал відзначає підтримку Павлівської сільради та її голови Андрія Сапожника. «Місцева влада підтримує наші починання і справи. Андрій Степанович завжди вислухає, не відмовить у допомозі. А ще він знає адресу кожної мами полеглого воїна, особисто вітає їх із днем народження та Днем матері. Ви десь бачили такого голову, який після заходів в інших селах сам відвозить матерів додому? Для нас це дуже цінно» .

За словами фахівчині із супроводу ветеранів війни Ірини Матушевської, у громаді налічується 33 загиблих захисники та 20 зниклих безвісти. У межах своєї роботи вона допомагає військовим і їхнім родинам вирішувати соціальні, медичні та юридичні питання, а також співпрацює з організацією «Герої не вмирають». Ірина наголошує: підтримуючи родини загиблих, важливо не обмежуватися словами співчуття. Треба дати зрозуміти, що людина може розраховувати на вас, що ви справді поруч.

«Біль утрати рідних не втамувати,  але важливо не  залишитися з горем наодинці» –  вважають у  ГО «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал

«Біль утрати рідних не втамувати,  але важливо не  залишитися з горем наодинці» –  вважають у  ГО «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал

Обійми замість слів

«Не кожен сприймає слова співчуття , – зізнається Софія Дармофал. – Я довго не могла змиритися з втратою сина, якому виповнилося лише 23 роки. Люди підходили й казали триматися. А за кого або за що триматися, коли твоя дитина лежить у могилі? Коли запитували: “Як ти?”, не знала, що відповісти».

Саме тому жінки знайшли свій спосіб підтримки – обійми. Без зайвих слів, без порад і запитань. Просто бути поруч.

«Спочатку люди звертали увагу на нас, потім звикли. Бо ми, матері, які втратили синів, бачимо розумом, а не очима, чуємо серцем, а не вухами. І поки житимемо, не припинятимемо вшановувати пам’ять наших синів».

У цих словах – уся суть діяльності організації «Герої не вмирають». Її учасниці не можуть повернути своїх рідних, не здатні втамувати біль утрати, але можуть зробити так, щоб жодна мама чи дружина не залишилася зі своїм горем наодинці. Вони пам’ятають, підтримують, приходять, обіймають і розповідають про своїх Героїв. Бо для них пам’ять –  не лише дати на могильних плитах, а щоденна праця, любов і вдячність. І доки житимуть матері, доки звучатимуть імена їхніх синів, доти житиме й пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну.

Жанна БІЛОЦЬКА

«Біль утрати рідних не втамувати,  але важливо не  залишитися з горем наодинці» –  вважають у  ГО «Герої не вмирають», яку очолює Софія Дармофал

Джерело: slovopravdy.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua