Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

17 листопада 2026 р. 18:41

17 листопада 2026 р. 18:41


Понад 900 старовинних речей, родинні історії та плани на нові культурні простори – так у Литовезькій громаді гуртуються, щоб зберегти спадщину предків.

Стара сільська хата, дерев’яна, вкрита сірим шифером. Роками її обплітали хащі. Мабуть, так би і дожила свій хатній вік – покинутою. Чимало таких будинків у селах Волині. Та в Заставному Литовезької громади знайшлися люди, які побачили в цій оселі не руїну, а майбутнє. Тепер тут садиба-музей «Спадщина» – місце, де оживають родинні історії, а вишиті рушники, сорочки й старий хатній реманент розповідають про тих, хто жив у цьому селі й творив його минувшину.

Історія музею почалася з ідеї Олени Хахули, яку підтримали Наталія Кобзар та староста Заставного Ольга Райко. Згодом до справи приєдналися односельці, які допомагали ремонтувати приміщення, збирати експонати й облаштовувати музей. Так задум, що спочатку здавався надто сміливим, поступово перетворився на спільну справу громади.

Від занедбаної хати до музею

Будинок, у якому облаштували «Спадщину», має власну історію. Його звели у 1950-х роках, перевізши хату з хутора. Тут мешкала Катерина Пархомівна Діюк – вдова, чоловік якої загинув під час Другої світової війни. Вона виховала сина, а останні роки життя провела в оселі сама. Після її смерті будинок спорожнів і поступово занепав. До речі, Діюки згодом стали шанованою лікарською родиною.

Коли Олена Хахула запропонувала облаштувати тут музей, жінки спершу не були певні, чи впораються. Адже одна справа – збирати старожитності у шкільному куточку, який у селі вже існував, і зовсім інша – облаштувати музей у цілій хаті. Та відступати не стали. Власники дозволили використовувати будинок для музейних потреб, і односельці взялися до роботи. Довелося вичищати приміщення, ремонтувати підлогу, заливаючи її бетоном, білити стіни, відновлювати піч. На стінах є прекрасні малюнки авторства Наталії Кобзар. На це пішло близько двох років праці.

Учасниці ініціативи вкладали власні гроші, жертвували вихідними та вечорами, а їхні чоловіки й інші небайдужі жителі села допомагали фізичною працею. Врешті на День Незалежності України у 2025 році садиба відчинила двері для відвідувачів.

– Ми навіть боялися, чи дамо раду з хатою. Але Олена сказала: давайте робити , – пригадує Наталя Кобзар. – Наша мета – зберегти працю предків, популяризувати її серед молоді та передати у спадок. Тому й назвали садибу-музей «Спадщина».

– У час війни, коли росія хоче знищити нашу ідентичність, ми хочемо показати – наші люди талановиті. Погляньте на вишивку, на ті всі узори. Колись не було інтернету, малюнків, люди самі їх вигадували та створювали. Я вдячна усім сім’ям, які долучилися до створення музею , – додає староста села. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Від хати до хати заради експонатів

Збирати музейну колекцію доводилося буквально по крихтах. Жінки сідали на велосипеди, заходили до осель, розпитували людей, чи не залишилося у них старих речей, які могли б зацікавити музей. Обстежували покинуті будинки й горища, звідти діставали речі, приречені на забуття.

Згодом люди й самі почали приносити експонати. Хтось віддавав рушник, що роками лежав у скрині, хтось — сорочку бабусі, старий посуд або предмети домашнього вжитку. Для одних це були речі, якими вже давно не користувалися, для інших — родинні реліквії, з якими не хотілося розлучатися. Музей став місцем, де такі предмети отримали нове життя.

Сьогодні в «Спадщині» зібрано понад 900 експонатів. П’ять кімнат наповнені вишитими рушниками й сорочками, камізельками, іншими елементами традиційного одягу, старими меблями та побутовими речами. Частина колекції розміщена у скринях, адже виставити все одночасно просто немає де. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Кожен предмет має свою історію. І саме це відрізняє садибу від звичайної збірки старовинних речей: за кожним експонатом стоїть конкретна родина, людина або подія. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Одна з найцікавіших частин колекції — вишиті рушники. Є серед них і ті, що передавалися з покоління в покоління, зокрема шлюбний рушник бабусі однієї з учасниць ініціативи. На полотні пташки, які несуть вінці, символізуючи весільний обряд. Інші рушники прикрашені мотивом дерева життя, що уособлює продовження роду, добробут і зв’язок поколінь.

Особливе місце займають рушники з українською символікою. У часи, коли за національні символи можна було зазнати переслідувань, вони ставали не просто прикрасою оселі, а свідченням незламності українського духу. Один із таких рушників належав родині Олексюк. За спогадами, його власниця вішала рушник на хрест, що залишився після знищення церкви. Представники влади вимагали прибрати рушник, погрожуючи ув’язненням. Згодом родина виїхала до Львова, а рушник передала до музею, попросивши зберегти його як пам’ять. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Інший рушник із тризубом пов’язаний із трагічною історією родини Гресь. Його власницю Ольгу Микитівну Гресь вивезли до Сибіру під час операції «Захід» у 1947 році. Тепер ця вишивка нагадує не лише про майстерність українських жінок, а й про долі людей, яких радянська влада переслідувала за їхню ідентичність. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Тут можна побачити й давні ікони, серед яких — образ із побажаннями благополуччя для дому, а також рідкісну вишивку на великі ікони. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Щоб жодна річ не загубила своєї історії, експонати обліковують і підписують: зазначають, кому вони належали та хто передав їх до колекції. Для ініціаторок важливо не просто зберегти старовину, а й донести до наступних поколінь її походження.

Не приватна власність, а надбання громади

За створенням «Спадщини» стоїть не лише ентузіазм трьох жінок. У Заставному діє громадська організація «Надія», через яку місцеві жителі реалізовують ініціативи, важливі для села. Саме їй належать зібрані музейні предмети, адже їх передавали люди, і колекція має залишатися спільним надбанням.

Організація працювала й над іншими проєктами. Зокрема, завдяки ініціативі «В молитві вивчаємо історію рідного краю» вдалося створити дитячий церковний хор. Це ще один приклад того, як невелике село знаходить можливості для культурного й духовного життя. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Учасниці музейного проєкту не приховують: значну частину роботи виконували власним коштом. Ремонт будинку, оформлення експозиції, придбання необхідних матеріалів і декору потребували ресурсів. У деяких питаннях допомагали місцеві фермери та інші доброчинці. А там, де не вистачало фінансування, виручали винахідливість і власні руки. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

До роботи долучилися Микола Кобзар, Богдан і Валентин Хахули, Богдан Марущак, Василь Деменчук, Андрій Захаркевич та інші небайдужі жителі. Не залишалися осторонь і діти, які допомагали переносити речі та облаштовувати простір.

Поруч із хатою-музеєм є стара стодола початку ХХ століття, яку спочатку хотіли знести. Та чоловіки порадилися і вирішили її відновити. Тепер у ній експонують сільськогосподарський та хатній реманент, як-от борони, плуги, ступи, серпи. Є й одна річ, призначення якої досі не визначене. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

«Жито роду» — ще одна музейна сторінка

На цьому заставненські ініціативи не закінчуються. Поруч із садибою-музеєм діє етногалерея української старовинної вишивки «Жито роду», де зібрано колекцію традиційного одягу й рушників. Вона стала продовженням роботи зі збереження народної культури, але водночас має власну історію створення.

Якщо «Спадщина» розмістилася у старій сільській хаті, то для етногалереї облаштували колишню майстерню у будівлі школи. Приміщення відремонтували за кошти Литовезької громади, а наповненням і декоруванням займалися самі ініціаторки.

Тут представлені як речі, пов’язані із Заставним і навколишніми селами, так і строї з інших регіонів України, зокрема Чернігівщини та Вінниччини. Частину вишивок жінки отримали в подарунок, інші купували, розшукуючи автентичні зразки в колекціонерів.

Є тут і родинні реліквії від Наталі Кобзар та Ольги Райко, і предмети, що відображають регіональні особливості традиційного одягу. Деякі речі потребували реставрації, але в них зберегли оригінальні елементи. Кожна сорочка, кожен орнамент — це можливість побачити, наскільки багатою та різноманітною була українська вишивальна традиція.

Важливо, що створення етногалереї не стало справою лише однієї людини чи установи. Активно долучалися завідувачка клубом Ольга Федорчук, завідувачка бібліотекою Мирослава Крась. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

На одній зі стін Наталя Кобзар намалювала прадавній образ слов’янського бога Чура. Він — один із найдавніших і найпопулярніших у давніх українців «домашніх» богів; охоронець домашнього вогнища, тепла, затишку. Бог добробуту, добрий дух дому та заступник роду. Іноді уявлявся та зображувався у вигляді вогню, що палає в печі. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

На іншій стіні намальовано стилізований образ української ляльки-мотанки у вишитому вбранні, з червоним рослинним деревом життя над головою та колосками пшениці з боків.

Коли переступаєш поріг галереї та блукаєш очима по символах на вишивках, розглядаєш малюнки, відчуваєш, як оживає твоє давнє коріння роду. Тому що тут, у цій галереї, усе зроблено так, аби підсилити це відчуття: і майстерно розставлені експонати, і жито у вікні, і декоративні штори. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Коли село стає музеєм

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Є у Заставному й третя цікава локація — мінімузей валунів просто неба. Це гранітні камені льодовикового походження, які потрапили на Волинь зі Скандинавії під час окського зледеніння, яке тривало 500–400 тисяч років тому і було найдавнішим на території України. Льодовик рухався вздовж долини річки Західний Буг.

Валуни, ніби, нагадують, що історія рідного краю починається задовго до появи перших поселень і людських осель. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Усі три простори доповнюють один одного. В одному можна дізнатися про побут і родинні історії, в іншому — роздивитися багатство української вишивки, а біля валунів — замислитися над давньою геологічною історією волинської землі.

Водночас активістки прагнуть, щоб відвідувачі не обмежувалися оглядом кількох експозицій. У планах облаштувати історичний музей, аби доповнити етнографічні колекції розповідями про події й людей, які формували долю села. Є задум створити парк біля автобусної зупинки. Перші дерева та рослини вже висаджували, хоча літня спека завадила всім саджанцям прижитися. Проте й від цієї ідеї не відмовляються.

Садиба-музей і етногалерея вже приймають відвідувачів. Сюди приїжджають школярі, родини, гості з навколишніх населених пунктів. Організаторки проводять екскурсії, влаштовують фотосесії, зокрема до Дня вишиванки, та шукають нові способи зацікавити людей. Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

У майбутньому вони хотіли б проводити тут майстер-класи, творчі зустрічі, чаювання й тематичні вечори. Є бажання запрошувати родини військовослужбовців, щоб вони могли побути разом у затишному просторі, поспілкуватися, послухати українські пісні. Для цього ще потрібні меблі, обладнання та кошти.

Жінки мріють, щоб до цієї справи активніше долучалася молодь, адже без наступників будь-яка культурна ініціатива може зупинитися. Тому хочуть не просто показувати дітям старовинні речі, а й залучати їх до дослідження історії, знайомити з традиціями, давати можливість відчути себе причетними до збереження спільної пам’яті.

Олена Хахула, Наталія Кобзар та Ольга Райко показали, що збереження спадщини починається не обов’язково з масштабного проєкту. Іноді достатньо помітити занедбану хату, запитати в сусідів про старий рушник, знайти однодумців і взятися до роботи. Справжня спадщина — це не тільки те, що залишилося від минулих поколінь. Це й те, що сучасники роблять сьогодні, аби наступним було що передати далі.

Фото редакції.

Ярослава КОЛОСКОВА

Як у Заставному створили три музеї та перетворюють пам’ять на спільне надбання

Джерело: slovopravdy.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua