«Як поцілунки – з уст в уста…»*. Історія на вечір

21 листопада 2026 р. 21:03

21 листопада 2026 р. 21:03


Деякі вірші не потребують паперу. Їм достатньо одного серця, яке запам’ятає, і других уст, які колись повторять.

У тієї старенької жінки на кухонному столі завжди лежав чистий аркуш паперу. Не газета, не рахунок за світло, не список ліків – просто білий аркуш. – Нащо він вам, мамо? – якось запитала донька. – А раптом тато повернеться і захоче щось записати… Донька відвернулася до вікна. Тата не було вже сорок сім років

Він помер зовсім молодим – у п’ятдесят два. І відтоді мама жила так, ніби він просто вийшов із хати: по хліб, по газету, до сусіда. Ніколи не казала: «Коли був живий». Казала тільки:

– Коли тато був тут…

Вони прожили разом двадцять дев’ять років. Не мали ні великих статків, ні моря щоліта, ні фотографій із ресторанів. Мали корову, город, двох дітей і одну стареньку шафу, дверцята якої тато обіцяв полагодити ще перед смертю.

А ще вони мали вірш.

Точніше – мама мала.

Бо ніхто більше його не знав.

Коли їй було сімнадцять, він проводжав її після танців додому. Біля хвіртки стояли довго, бо обом страшенно не хотілося прощатися. Нарешті він сказав:

– Я тобі вірша написав.

– То давай.

– Нема.

– Як нема?

– Не записав. Запам’ятав.

І почав тихо читати.

Мама через багато років уже не пам’ятала, чи був той вірш справді гарним. Напевно, якби його показати літературознавцю, той знайшов би і банальні рими, і неправильні наголоси.

Але сімнадцятирічна Ганя плакала. Бо ніхто до того не писав віршів саме для неї.

…Потім вони одружилися. Народили дітей. Він працював водієм, вона – дояркою. Сварилися через гроші, мирилися через дурниці, садили картоплю, будували хату, чекали дітей із навчання.

А вірш так ніхто й не записав.

Іноді вона просила:

– Прочитай того, першого.

Він сміявся:

– Ти ж сама його знаєш.

І вона знала.

Після його смерті почала забувати. Спочатку одне слово. Потім рядок. Потім цілу строфу.

І це лякало її більше, ніж старість.

Бо здавалося: поки пам’ятає його слова – він ще десь тут.

Тому вечорами вона повторювала вірш уголос.

Сама собі.

Стіні.

Порожньому стільцю навпроти.

А одного літа приїхав із Києва онук Андрій. Йому було дванадцять.

Почув, як бабуся щось шепоче на ґанку.

– Ба, що ти кажеш?

– Вірш.

– Чий?

Вона усміхнулася:

– Твого діда.

– А він писав вірші?!

– Один написав. Але який…

І прочитала.

Хлопчик попросив ще раз.

Чистий аркуш так і залишився чистим. Бо цей вірш був написаний не чорнилом – пам’яттю.

Потім ще.

А ввечері вже повторив майже без помилки.

– Ти запиши, – сказала бабуся.

А він чомусь відповів:

– Не буду. Я запам’ятаю.

…Минуло двадцять років. Ганна Петрівна вже майже не вставала. Андрій приїхав до неї з маленьким сином.

– Бабусю, познайомся. Це – Максим.

Вона торкнулася дитячої щоки й прошепотіла:

– На діда схожий…

Увечері хлопчик заснув, а Андрій сів біля бабусиного ліжка.

– Ба, пам’ятаєш дідового вірша?

Вона довго дивилася на нього.

– Уже ні, дитино…

І заплакала.

Тихо, беззвучно.

– Ні одного слова?

Похитала головою.

Тоді Андрій узяв її за руку.

І почав читати.

Той самий вірш.

Слово в слово.

Про дівчину біля хвіртки. Про місяць над старою грушею. Про те, що колись вони обоє постаріють, але він однаково приходитиме до неї на побачення.

Ганна Петрівна спершу слухала із заплющеними очима.

А тоді раптом прошепотіла наступний рядок.

Потім іще один.

І ще.

І наприкінці вони читали вдвох.

Старенька жінка і дорослий онук.

А коли закінчили, вона притиснула його руку до губ і сказала:

– То він таки не забувся…

– Не забувся, бабусю.

…Наступного ранку Ганни Петрівни не стало.

Коли після похорону всі роз’їжджалися, Андрій зайшов на кухню.

На столі лежав чистий аркуш паперу. Він довго дивився на нього. Потім узяв ручку.

Хотів нарешті записати дідового вірша.

Та з кімнати прибіг п’ятирічний Максим:

– Тату, а що ти вчора бабусі розказував?

Андрій відклав ручку.

Посадив сина собі на коліна.

– Це вірш, Максимку.

– А чий?

– Твого прадіда.

– Розкажеш?

І Андрій почав читати. Повільно, рядок за рядком.

А хлопчик повторював.

Так, як колись повторювала сімнадцятирічна Ганя біля хвіртки.

Так, як багато років потому повторював її дванадцятирічний онук.

А чистий аркуш і далі лежав на столі…

Бо деякі слова, мабуть, і справді не обов’язково записувати. Їм достатньо, щоб знайшлися чиїсь губи, які їх промовлять.

І чиєсь серце, яке не дасть їм померти.

* – з поезії Олександра ІРВАНЦЯ.

Зореслав СТОЖАР.

Telegram Channel

«Як поцілунки – з уст в уста…»*. Історія на вечір

Джерело: www.volyn.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua