«Я повернуся з перемогою, ти тільки чекай»: історія захисника з Волині, який понад два роки вважався зниклим безвісти

22 листопада 2026 р. 09:17

22 листопада 2026 р. 09:17


Понад два роки дружина чекала на повернення Івана Головія, який зник безвісти під час бойового завдання на Харківщині 8 травня 2024 року. Лише наприкінці жовтня 2026 року ДНК-експертиза підтвердила загибель 52-річного штаб-сержанта 14-ї окремої механізованої бригади.

2 листопада у Заболотті на Волині з воїном попрощалися та провели його в останню дорогу, пише «Ратнівщина» - районна громадсько-політична газета» .

Іван Іванович Головій народився 26 липня 1971 року народження. Він був звичайним сільським чоловіком, але доля України була йому небайдужа ще з часів антитeрористичної операції. За рідну землю він і загинув від рук російських загарбників 8 травня 2024 року в районі села Вільшана Куп’янського району на Харківщині. З тих пір більше двох років вважався зниклим безвісти.

Іван Іванович зростав у скромних умовах. Батьки Іван Валентинович та Ірміда Іванівна (родом з Прибалтики) народили і виховали 11 дітей. Іван був наймолодшим, одинадцятим. Після закінчення 8 класів у Заболоттівській школі пішов навчатися на електрозварювальника. З досягненням повноліття служив на строковій службі в армії. Потім працював на роботі у Києві. Братів і сестер доля розкидала по світу.

У першому шлюбі Іван Головій з дружиною народили сина, але так як згодом вони розлучилися і Іван повернувся в Заболоття, а син залишився з матір’ю, майже не спілкувалися. Стосунки між ними були напружені, розповідає друга дружина загиблого Тетяна Фролова .

Він бачив сина востаннє, коли йому було лише п’ять років. Однак завжди при собі тримав його дитячу фотографію. Син приїхав віддати батькові останню шану на його могилу вже після похорону. Він мешкає в Любомлі. 27 років не бачив тата. І більше ніколи не побачить.

Після розлучення Іван Головій повернувся в Заболоття. Доглянув матір до смерті. Згодом влаштувався на роботу в Києвi. Там познайомився зі своєю нинішньою дружиною Тетяною . Цьогоріч виповнилося уже 17 років, як вони були разом. Два з них – Тетяна жила в чеканні. Вона родом із Полтавщини. Залишилася вдовою. Єдиного сина Леоніда три роки тому поховала. Він теж був учасником бойових дій, але помер від хвороби.

Іван, хоч Леонід був йому нерідним, мав його за сина. І на війну за собою його потягнув, щоб захищав Україну та мав серйозне заняття до душі. Проте доля розпорядилася інакше. Тепер Тетяна провідує синову могилу на Полатвщині.

Війна для Івана Головія розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення. Коли у 2014 році росія вдерлася на Донбас, він всидіти вдома не зміг і вже з 15 червня 2015 року служив в АТO у складі тодішньої 51-ї механізованої, згодом 14-ї окремої механізованої бригади.

Стояв на захисті Донецької і Луганської областей. 17 лютого 2016 року бійця нагородили відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». 5 квітня 2016 року нагороджений пам’ятними бригадними знаками «За оборону Маріуполя», «За оборону Мар’їнки».

Після служби в АТО Іван Головій повернувся до звичного життя. Працював на охороні в Києві. Приїжджав додому.

24 лютого 2022 року після перших повідомлень в інтернеті і на телебаченні про війну він зірвався, все покинув і маршруткою поїхав у Ратнівський військкомат. Звідти зателефонував Тетяні і сказав, що це не помилка. В Україні війна.

Повернувся додому і одразу почав складати речі у рюкзак. Свідомість дружини не сприймала почутого, і вона ще кілька разів перепитувала з надією, що це неправда. Але Іван був рішучий. Швидко зібрав речі і повернувся назад у свою 14-у бригаду. Перед від’їздом сказав: «Не переживай, я вернуся. Мене не вб’ють. Я вже там був!» З тих пір пройшов горнило війни на Луганщині, Донеччині, Харківщині. Отримав грамоти і подяки командування.

Двічі за період служби приходив у відпустку. Останній раз був удома влітку 2023 року. Тоді проходив тривалу реабілітацію через травму ноги. Довго пересувався на милицях, потім кульгав на одну ногу, та повернувся назад у стрій. Не міг без побратимів. І тоді, коли від’їжджав і бачилися з Тетяною востаннє, наголосив: «Я повернуся з перемoгою, ти тільки чекай!»

Натомість 8 травня 2024 року Тетяні подзвонили з поліції, що Іван пропав безвісти. Можливо, його душа щось відчувала, бо 6 травня він протягом дня обдзвонив усіх рідних, друзів. Телефонував навіть до селищного голови. Хотів усіх почути, з усіма поспілкуватися. 7 травня дружині показував на відео, як збирався, як провізію із собою на позицію брав.

Село Вільшана, де виконувало завдання відділення Івана Головія, росіяни намагалися зайняти. Почався сильний обстріл. Бійці перебували в укритті. Перебували в укритті. Після завершення обстрілу противник здійснив наступ, використовуючи різні види озброєння, щоб зайняти більш вигідні позиції. Українські бійці отримали наказ командира відступати. Але група розділилася. Частина відступила, а навідник оператора штаб-сержант Іван Головій і стрілець-помічник гранатометника, солдат Микола Адамович Денисюк , за свідченнями побратимів, що вижили, побігли в укриття.

У матеріалах військової частини пояснюють, що після завершення штурмових дій цих двох бійців не було. Повернутися по них не було можливості. Подальші пошукові заходи та дзвінки результатів не дали. На зв’язок вони не виходили та про себе не заявляли. Інформації про поранення не було. Серед померлих їхніх тіл не виявили. Події, пов’язані зі зникненням безвісти Івана Головія датуються приблизно 19-ю – 20-ю годинами 8 травня.

Відтоді Тетяна Фролова чекала і шукала свого чоловіка через благодійні, громадські і офіційні державні організації, у соцмережах. Сестра, яка мешкає в Сумах, здала ДНК. Тетяна надіслала особисті речі для тим певнішого збігу.

28 жовтня Тетяні зателефонував слідчий з Івано-Франківська і повідомив про підтвердження загибелі її чоловіка. 30 жовтня надійшло офіційне сповіщення про загибель. 2 листопада відбулися супровід і похорон захисника.

Івану Головію навіки 52! Дружина каже, що він мав гарне почуття гумору. З повагою ставився до людей. І його усі поважали за доброту. Ділився з людьми усім, що мав. Любив працювати фізично. Понасаджував плодових дерев на подвір’ї, будував плани. І так як постійно Тетяні наголошував на тому, що його не вб’ють, що він обов’язково повернеться, вона не може й досі повірити у те, що Іван загинув. Каже, що все одно його чекає, вірить в диво, хоч ДНК-експертиза засвідчила зовсім іншу дійсність.

Більше двох років нічого не було відомо про Івана Головія. Перед тим він ще більше двох років прослужив у зоні бойових дій, кілька років – в АТО. Тож у Заболотті бував мало. Однак у рідному селищі його пам’ятатимуть через унікальний тембр голосу і дзвінки до всіх, кого цінував. Він більше не подзвонить, не виллє душу. Ворог відібрав його життя. Та він віддав найцінніше, що мав, за мир і спокій в Україні, за те, щоб війна не прийшла на нашу Волинь. Хай Господь упокоїть його душу у Царстві Небесному. На землі він зробив усе, що міг як вірний син України і військовослужбовець.

Марія ЛЯХ

«Я повернуся з перемогою, ти тільки чекай»: історія захисника з Волині, який понад два роки вважався зниклим безвісти

Джерело: vsn.in.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua