вологість:
тиск:
вітер:
Смілий не лише за прізвищем: волинянин тричі йшов захищати Україну – і тепер полює на «шахеди»
Станіслав Смілий пройшов довгу фронтову дорогу, але найбільшою його силою залишаються любов до України, вірність побратимам і родина, заради якої хочеться жити й перемагати. У центрі – Герой під час зустрічі в редакції «Волині».
Станіслав Смілий з Луцька пройшов пекло Дебальцевого та Серебрянського лісу, був кулеметником, потім командував підрозділом безпілотників, а нині захищає небо над Волинню. І мріє створити такі «очі» для ППО, щоб жоден ворожий дрон не проскочив непоміченим
«Вивчився на штукатура-плиточника, а захопився бойовим мистецтвом»
Закінчивши школу №7 обласного центру, Стас, як його називають в родині, чи «Ворон», що стало позивним з 2014 року («Друзі й побратими тепер кличуть мене тільки так»), пішов у Луцьке профтехучилищі №2.
– Вивчився на штукатура-плиточника, а захопився бойовим мистецтвом, – розповідає Станіслав Смілий. – Власне, ще десь із третього класу я ходив у секції дзюдо, самбо. А в училищі познайомився з людьми, які займалися бойовим мистецтвом, – афробразильською капоейрою, яка так само, як і наш гопак, маскує під танець бойове мистецтво. Згодом закінчив міжнародну школу капоейри. З такими ж прихильниками цього виду спорту, розвивали капоейру в своєму місті.
А потім, у 2004-му, була армія. Станіслав Смілий служив у Повітряних силах України – в селищі Озерне на Житомирщині. Був водієм.
– Після «строчки» хотів бути, як мої батько з мамою: оскільки вони – моряки далекого плавання, то і я мав намір піти в мореходку. Але, видно, то вже в крові в мене була капоейра, тож пов’язав життя зі спортом. Заодно вступив у Волинський державний університет імені Лесі Українки – на факультет «Фізичне виховання», зокрема обрав спеціальність «Фізична реабілітація», щоб мати дозвіл тренувати дітей. Здобував вищу освіту, займався з юними любителями капоейри.
Вклиняємося в особисте життя Станіслава. На той час у нього вже була сім’я, у першому шлюбі росло двоє дітей, яких він також тренував. І ось – осінь 2013-го. Почалася Революція Гідності. Станіслав їде з однодумцями в Київ, на Майдан.
Сміливість – це не відсутність страху. Це коли знаєш, заради кого мусиш його перемогти.
– Був у 14-ій сотні самооборони, – пригадує він. – А коли вернувся додому, то невдовзі почалася перша хвиля мобілізації. Мені прийшла повістка. Потрапив у нашу, 51-у механізовану бригаду, яка згодом була реформована в 14-у ОМБр. З нею пов’язаний мій перший бойовий досвід на «нульових» блокпостах. Служив до 2015 року. Коли 51-у бригаду розкидали по різних підрозділах, я був у батальйоні добровольців «Колос». А більшість побратимів потрапила в 24-у Яворівську бригаду. Взимку 2015-го ми були на Дебальцевському плацдармі. У самому пеклі. Тоді активні бойові дії по всій лінії зіткнення не велися. Були гарячі точки – Іловайськ, Дебальцево, Донецький порт, Савур-Могила. Ось тому-то, скажемо так, серед атошників є чимало й таких, хто має статус учасника бойових дій, а тим часом просидів десь у тихому місці, й не чув за всю службу жодного пострілу...
Сам Станіслав Смілий із часів АТО на своїй, як кажуть, шкірі відчув, що таке війна. Декілька контузій з усіма її наслідками, травмування коліна під час обстрілу – розрив зв’язок – під Мар’їнкою («Я ж був кулеметником – це ж на тобі – бронежилет, боєкомплект і решта амуніції: стрибнув із двометрової висоти, наприклад, із БМП, й хруснуло»), що потребувало дві операції та тривалої реабілітації.
«Такі сни сняться, ніби ми знову з вами в одному окопі»
Демобілізувавшись із АТО, Станіслав повернувся в спорт – до свого улюбленого бойового мистецтва – афробразильської капоейри. Розвивав його в Луцьку.
– Було багато учнів, інструкторів – дехто з них зараз воює, є й загиблі і поранені, – розповідає він. – А хтось виїхав за кордон. І вік у мене вже не той, щоб починати все заново робити. Одне слово, капоейра для мене закінчилася в 2022-му році.
…На початок повномасштабного вторгнення росії Станіслав вдруге одружився, оскільки перший шлюб розпався. Його дружиною стала Наталія, котра має свою школу латино-американських танців. Оскільки в неї від першого шлюбу, як і в нього, теж було двоє дітей, а потім у подружжя народилася спільна дочка, то Стас зараз – багатодітний тато. Але народження донечки Ніколь, якій нині два роки, – було вже під час великої війни. А Стас ще згадує про те, як запам’ятався йому її початок, – перший день:
– Після 2014-го року ми з друзями-атошниками, 15–20 чоловік, збиралися на Покрову в мене в бесідці – така в нас традиція була. Поминати своїх полеглих побратимів, згадувати все, що пережили. І це завжди була особлива подія для мене – бачити своїх бойових друзів, ніби заново проживати те, що було й ніколи не забудеться. А ось у 2022-му в нас така думка виникла спонтанно: десь за два дні до повномасштабного вторгнення ми зібралися. Деяким нашим хлопцям уже приходили повістки з тим, щоб, як зазначалося, «уточнити дані». Це була особлива зустріч. Адже тоді хтось сказав: «Такі сни сняться, ніби ми знову з вами в одному окопі... Буде, щось буде...» Один із наших був далекобійником. Він якраз поїхав за кордон – там зустрів війну, але за два дні, залишивши машину, повернувся до Луцька.
24 лютого я почув вибухи, що доносилися від аеродрому (недалеко живу). Розумію, що це не зимова гроза. Просто встаю спокійно, одягаюся, беру рюкзак, який був напоготові, телефоную своїй, на той час ще дівчині, Наталії, кажу, щоб вона їхала за кордон, аби убезпечитися, а сам, забравши по дорозі ще декілька хлопців, відправляюся у військкомат.
За словами Станіслава, із атошників, які мали досвід, була створена рота СБУ з контрдиверсійної боротьби – на зразок спецназу:
– На той момент на Волині була створена 100-а бригада тероборони. Нині ОМБр, «Сталева сотка», як її називають. Звичайно, я не можу розповідати, чим ми займалися. Скажу лише, що роботи в прикордонних областях Західної України, де було велике скупчення військ і диверсійних груп, вистачало. Тому й «Сотку» так довго не відправляли на Схід України – лише на початку 2023-го її перекинули безпосередньо в зону бойових дій. Один батальйон, 53-й, спочатку потрапив на Бахмут, а потім вся бригада вийшла на Лиманський напрямок фронту, Серебрянський ліс. І були ми там, не можу не сказати, зі старою, радянською технікою, яку хлопці, як могли, примудрялися удосконалювати: поставили на легкоброньовані машини мерседесівські двигуни від фури, а зверху – кулемет від трофейного БТРа. З такою технікою вже можна було виконувати бойові завдання.
«Є, сер!», «Так, сер!» – і до виконання пішов»
Більше року підрозділ, у якому служив Станіслав Смілий, воював на Лимані. І обійшлося, пригадує, маленькими втратами, порівняно з тим, як було в бригаді раніше:
– Не називаючи цифри, скажу, що в бригаді (а це п’ять – вісім тисяч чоловік) тоді не було «сезеешників». Якщо хтось один втече, то це – ганебне явище, яке розбиралося на великих нарадах... Скажу, що я прийшов на повномасштабну війну рядовим – і таким себе й вважаю. Зразу мене призначили на сержантську посаду (був головним сержантом взводу). Потім якось кажуть: «Давай – роби офіцерське звання, підписуй контракт, щоб ти командував вже взводом повноцінно, бо ти і так командуєш ним». Офіцерське звання – молодший лейтенант – одержав у листопаді 2022-го. Не вдаючись у деталі (то окрема розмова про кадри в армії, їх «потенціал та далекоглядність»), скажу, що в 2023 році після розформування нашої контрдиверсійної роти, де я був взводним, мене й ще декілька чоловік спрямували в управління розвідки бригади. Там уже я почав займатися такою новою темою, як безпілотні системи. Сьогодні можна сказати, що ці системи народилися з нічого, а за рік то вже був рід військ.
Станіслава перевели з розвідки у відділення безпілотних систем, але спочатку, як він розповідає, не призначали на посаду начальника напряму, з чим він не міг принципово погодитися:
– Я сказав: «Ви поставите начальника, якогось майора, котрий у безпілотниках «не шарить», але має звання. Він даватиме мені завдання, яке не може навіть обґрунтувати, а я що: «Є, сер!», «Так, сер!» – і до виконання пішов. Закінчилося тим, що вже вищі чини вирішили це питання. Я розумів, що коли буду на посаді начальника, то знатиму, за що відповідаю, бачу свій напрямок і можу його розвинути. А що, маючи звання молодшого лейтенанта, буду на той момент, по-моєму, на капітанській посаді, то тут міг навести переконливий приклад, що це не є чимось несумісним. Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі», Царство йому небесне, очолював підрозділ, який став відомий як «Вовки Да Вінчі». Він мав звання молодшого лейтенанта, а був комбатом, займав посаду підполковника.
Так Станіслав, молодший лейтенант, очолив підрозділ, отримавши майорську посаду. На час його звільнення в 2025 році, як зауважує, це вже була посада підполковника.
«Я так і не відійшов повністю від війни»
Звільнення зі служби на четвертому році війни співпало в народженням доньки, яку йому подарувала дружина Наталія (на початку повномасштабного вторгнення вони, після кількох років зустрічей і спільного проживання, офіційно зареєстрували свій шлюб):
– У мене була маленька дитина. Я хотів бачити, як моя дівчинка починає ходити, говорити. І мав усі підстави для звільнення, бо ж – інвалід війни. У повномасштабну війну міг не служити, але пішов як доброволець...
Повернувшись на «гражданку», Станіслав Смілий почав працювати на фронт. І з приводу цього чоловік розповідає:
– Я допомагав приватним фірмам робити хороші вироби для БпЛА. Тобто, так і не відійшов повністю від війни. Влаштувався на фірму і почав вдосконалювати засоби вбивства москалів (назвемо їх так). Їздив по бригадах, до своїх друзів, з якими служив, збирав інформацію з приводу того, що їм потрібно. Привозив сюди інженерам пропозиції від тих, хто працює з безпілотниками й знає, що потрібно вдосконалити для більшої їх ефективності.
На жаль, згодом я трохи розійшовся з деякими людьми в поглядах. Чому? Бо вони почали просто заробляти на безпілотниках, нічого в них не вдосконалюючи. Скажемо, ми були з ними не на одному шляху. Моє бачення – це те, що треба робити добрий надійний виріб, а не лише масштабувати кількість – провозити з Китаю тисячі нікудишніх безпілотників, трішечки їх доробляти й віддавати на передову, заробивши собі дофіга грошей. Є, на жаль, такі спритники. Хоча в більшості зараз діють потужні компанії, які мають аналітичні відділи, удосконалюють продукцію, яку постачають для фронту, і з ними приємно працювати.
Врешті-решт, Станіслав, який зізнається, що не сильно бажав вертатися в армію («знаю, що там, на жаль, багато непутящих людей, відірваних від реалій»), знову пішов служити в ЗСУ. З серпня цього року він – в рядах ППО – в окремому зенітно-кулеметному батальйоні, який захищає небо над Волинню, зокрема і над лучанами. Він – старший лейтенант («якби не звільнявся з армії, то вже був би майором»), відповідає за визначений йому напрямок.
А ось стосовно того, від кого (чого) залежить безпечність нашого неба, про що теж зайшла мова, то відповідь нашого співрозмовника така:
– Звичайно, від протиповітряної оборони залежить дуже мало. Адже ППО – це виконавці. Образно висловлюючись, якщо тобі не дадуть інструмент, а накажуть косити траву руками, то ти небагато вкосиш, жнив не зробиш. Зараз ми запустили проєкт «Женці неба». Підключивши людей, хочемо збирати гроші на засоби, якими можна було б ефективно збивати шахеди, – рогаткою чи луком їх не знищити. Я розумію, що люди зараз зневірилися в зборах, виснажилися за роки війни, а тут їм кажуть донатити на ЗСУ або конкретно – на ППО.
І все ж аргументи, як вважає Станіслав Смілий, на користь задуманого проєкту є.
– Сьогодні не так, як було в 2022-му, – зауважує Станіслав Смілий. – Тоді я просто трубку не брав, бо мені безперервно щось пропонували, а зараз я, як бідняк, простягаю руку: «Дайте». Але, якщо людям назвати точну ціну ідеї (а така ідея в мене є), завдяки втіленню якої до нас 90 відсотків нічого не залетить (сто відсотків гарантувати не можу, бо балістику ми ще не додумалися збивати), то погляд, сподіваюся, зміниться. Щодо засобів ППО і авіації, то є така штука, як станція радіолокаційного виявлення. Це «очі», які бачать все в небі. Але їх бракує, і вони дорогі. Купіть мені двоє таких «очей», і в області ми будемо бачити все – що й куди летить – і зразу його збиватимемо.
Катерина ЗУБЧУК.
Новини рубріки
Як правильно смажити… варену курку
22 листопада 2026 р. 19:45
У місті на Волині встановлять ще 13 камер відеоспостереження: де саме
22 листопада 2026 р. 19:35
Трагедія на Волині: у згорілому будинку виявили тіло чоловіка (ФОТО)
22 листопада 2026 р. 19:30