Це мій народ і моя країна: як поліцейський з Нікополя рятує життя людей у прифронтовому місті

13 вересня 2024 р. 11:08

13 вересня 2024 р. 11:08

Чи знаєте ви тих, хто щодня рятує життя людей після обстрілів, ризикуючи власним? Люди, які без вагань ставлять себе під загрозу, щоб допомогти іншим. Серед них – Назар Кітенко, заступник начальника відділу реагування патрульної поліції Нікополя.

Все своє життя він прожив у рідному Нікополі і вже 20 років служить у поліції. Протягом двох років повномасштабного вторгнення Назар був інспектором відділу реагування патрульної поліції. А тому одним із перших прибував на місце обстрілів, де надавав медичну допомогу та евакуював людей. Крім того, він патрулював берегову лінію, яка щодня перебуває під постійними ворожими обстрілами.

Назар Кітенко дав інтерв'ю редакції Нікополь.City. Він розповів, як повномасштабне вторгнення вплинуло на його роботу, як поліція взаємодіє з іншими службами під час обстрілів і що є найважчим у його роботі.

Найважче у моїй роботі – це дивитися в очі людям, до яких приїжджаєш після обстрілів

– Що найважче у вашій роботі? Як витримуєте напружений графік?

– Я займаюся спортом і дотримуюся режиму кожен день, займаюся саморозвитком, тому регулярно читаю книги. Останнім часом звертаю увагу на військову літературу. Саморозвиток необхідний, оскільки, коли я відправляю людей на роботу (Назар Кітенко став заступником начальника відділу реагування патрульної поліції у березні 2024 року – Авт.), мені потрібно надати чіткий алгоритм дій.

Я маю трохи бойового досвіду. У 2015 році приймав участь в АТО, був в Авдіївці. Загалом, у Нікопольському районному управлінні поліції дуже багато учасників бойових дій, які пройшли АТО. В той час поліція працювала у зведених батальйонах, там ми були по два-три місяці. Тобто приїжджали, виконували завдання, згідно з бойовим розпорядженням, і поверталися до себе в підрозділ, здавали автоматичну зброю і вже як звичайні поліцейські йшли на роботу.

Найважче у моїй роботі зараз – це дивитися в очі людям, до яких приїжджаєш після обстрілів, особливо коли є загиблі. Важко, коли доводиться евакуювати дітей – їхні очі ніколи не забудеш. Це складно, адже ти не розумієш, чому ця дитина потрапила в такі обставини і відчула війну. Діти ж цього не розуміють, але їхні очі я впізнаю, де б вони не були.

Назар Кітенко – заступник начальника відділу реагування патрульної поліції Нікополя Фото: Нікопольське РУП

– Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

– О п’ятій ранку мені зателефонував черговий і сказав, що почалася війна. Спочатку, звісно, я не повірив. Подивився у месенджери, побачив відео з перших атак на Київ – тоді вже стало зрозуміло. Зібрав тривожну валізу і пішов на роботу чекати наступного наказу, адже я людина на службі.

Звичайно, найбільше я переймався за своїх рідних. Але до жодної війни неможливо підготуватися, яким би сильним і сміливим ти не був. Всі бояться і це нормально. Збреше той, хто скаже, що нічого не боїться.

– Як війна вплинула на вашу роботу і які найбільші виклики стоять перед відділом реагування патрульної поліції в умовах прифронтового міста?

– Якщо до війни ми здійснювали звичайне патрулювання, то тепер до обов’язків додалися обстріли. Потрібно допомагати людям у дуже широкому спектрі, тому у нас налагоджена співпраця з ДСНС і швидкою допомогою.

Але обстріли – це лише поверхня айсбергу. Змінилися наші громадяни – деякі стали злими, нехтують правилами. Наприклад, є такі, які виходять на берегову лінію, хоча це заборонено. Проблема в тому, що коли прилетить снаряд і людина буде пораненою, туди поїдуть всі служби: поліція, ДСНС і швидка допомога. А отже багато життів мусять наражати себе на небезпеку – евакуаційні групи є важливою ціллю для ворога. В результаті, через безвідповідальність однієї людини, може загинути до десяти людей. І, на жаль, таких випадків багато.

Щодо комендантської години, то вона введена, щоб контролювати ситуацію в місті. Якщо людина виходить у цей час на вулицю, це свідчить про наявність певних намірів. Тому ми повинні зосереджуватися на таких громадянах.

Фото: Нікопольське РУП

Найголовніше – це порятунок людей

– Як взаємодієте з іншими службами під час ліквідації наслідків обстрілів?

– На початку повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що між поліцією, ДСНС і швидкою допомогою треба налагодити якісну взаємодію. Таким чином, зараз ми маємо систему зв’язку, яка фактично є аналогом служби 911. Під час обстрілів ми всі координуємося, зідзвонюємося та виїжджаємо на місце. Раніше кожна служба діяла окремо, а тепер працюємо злагоджено.

Якщо, наприклад, у людини неважке поранення, то швидка допомога не потрібна. По-перше, в екіпажі швидкої їде троє спеціалістів, які є суто цивільними і вони не орієнтуються, коли прилітає. По-друге, швидка – це великий автомобіль. Якщо є можливість, ми самі евакуюємо пораненого, вивозимо його у безпечне місце, де передаємо медикам, а самі повертаємося до ДСНС, щоб продовжити роботу на місці обстрілу.

Якось ми евакуйовували одну бабусю. Приїхала поліція, ДСНС, а за нами – швидка, яка перекрила всю вулицю. Ми одразу сказали їм від'їжджати. Як тільки вони виїхали, за 30-40 метрів позаду машини прилетів снаряд. Невідомо, чим би це закінчилося, якби вони залишилися.

На місці обстрілу наша робота та робота ДСНС майже не відрізняються. Ми надаємо медичну допомогу на рівні фельдшера швидкої допомоги, оскільки пройшли курс з тактичної медицини та маємо значний досвід під час роботи на місцях російських обстрілів. Тому спокійно справляємося з пневмотораксом і травматичними ампутаціями.

Фото: Нікопольське РУП

Наслідки обстрілів фіксує слідчий, а моє завдання другорядне – попередньо оцінити обсяг його роботи. Найголовніше – це порятунок людей. Якщо у людини пневмоторакс, тобто пробиті легені, у нас є лише 20 хвилин, щоб її врятувати. З такими випадками я стикався неодноразово. З початку війни ми з моїм напарником Владиславом евакуювали більше 36 людей.

Насправді, без нього я нікуди. Він за кермом і завжди їде туди, куди потрібно, навіть туди, куди не кожен наважиться. Владислав – логіст і старшина підрозділу, хлопець надзвичайно сміливий. Багато хто не хотів працювати зі мною, адже я часто йду туди, де небезпечно, але він завжди готовий підтримати мене.

З початком війни найменування посади стало неважливим. Людина, яка ще вчора перебирала папери, сьогодні сіла в патрульний автомобіль разом з усіма і поїхала рятувати людей.

Автор: Нікопольське РУП

В Україні зараз немає простих людей – залишилися тільки герої

–Чи є у вас історії, які особливо запам'яталися з початку повномасштабного вторгнення?

– Більш за все запам'ятовуються діти. Була така ситуація, коли ми приїхали у Новопавлівку. Там снаряд потрапив у дах і здетонував, не прорвавшись у кімнату, де сиділи бабуся і дитина. Вони отримали сильні контузії, але їм пощастило залишитися неушкодженими. Через контузію вони нас не чули, а дитина не розуміла, що з нею сталося.

Коли ми посадили їх у автомобіль, хлопчик сказав, що не поїде без шолома. Тому я зняв свою каску і віддав дитині. Він так і їхав у ній до лікарні. Незважаючи на обстріл, хлопчик був дуже усміхнений і разом зі своєю бабусею, яка навіть не встигла взутися, підняв нам настрій на цілий день.

– Як мешканці міста реагують на вашу роботу?

– Те, що ми зараз робимо, є результатом колективної роботи. Немає такого, щоб працювала лише поліція, лише ДСНС або лише швидка допомога. Це спільна праця, де немає героїв. Є люди, які зробили півкроку, а за ними інші зроблять вже цілий крок, і такими спільними зусиллями ми досягаємо результату. Але оцінювати відношення громадян до нас можна буде тільки після війни.

Був нещодавно випадок: мене гукнула жінка, її саму і її чоловіка я дуже добре пам'ятаю. Внаслідок обстрілу йому пробило легені, ми дуже вчасно приїхали до них. Тепер вони стояли разом і дякували за те, що врятували їх.

Фото: Нікопольське РУП

– Нікополь до і після початку повномасштабного вторгнення: як змінилося місто, люди, ставлення до вашої роботи?

– Багато людей змінилися на краще, стали дуже чуйними і добрішими один до одного. Особливо це стосується тих, кого торкнулося горе. Люди об'єдналися і активно допомагають один одному і, скоріше за все, таких більшість.

Скажу більше: у Нікополі працює ресурсно-інклюзивний центр, який навіть під час обстрілів проводить заняття з дітьми, які мають інвалідність. У центрі працюють психологи, логопеди та інші професійні фахівці. Попри всі труднощі, працівники центру залишаються на місці і продовжують працювати.

– Ваша робота є дуже небезпечною для життя. Що вас мотивує роботи це щоденно?

– Ви подивіться на наших людей: кожен, хто залишився в країні, робить дуже великий подвиг. В Україні зараз немає простих людей – залишилися тільки герої.

Ми воюємо з дуже сильним ворогом, але ми тримаємося. Як можна все це бачити і сказати, що я не можу? По-перше, я офіцер і не маю права так говорити. По-друге, у мене є багато молодших співробітників і друзів у ДСНС і швидкій допомозі. Що я їм скажу? Що я розклеївся? Звісно, що ні.

Тут моя родина і вона також не збирається нікуди їхати. А хто прийде на моє місце? Бажаючих не так вже й багато, тому навіть не виникає таких думок. В першу чергу – це мій народ і моя країна!

Дніпровські