Солдат 3-ї штурмової Максим Несен: «У кіно не покажуть реалій «боячок»»

18 жовтня 2024 р. 12:59

18 жовтня 2024 р. 12:59

Максим Несен – солдат легендарної 3-ї окремої штурмової бригади. У травні 2023 року, під час хвилі мобілізації, Максим Несен, 44-річний чоловік, вирішив стати на захист України. 1 травня його направили на навчання, де він мав можливість пройти підготовку перед відправленням у зону бойових дій. Протягом навчання до центру постійно приїздили представники різних військових частин, але Максим з нетерпінням чекав саме на 3-тю штурмову бригаду.

Коли представники 3-ї штурмової нарешті приїхали до Навчального центру, Максим не вагався. Серед 30 хлопців, які вийшли на шикування, крок уперед зробив лише він.

Охочі є? – спитав представник 3-ї штурмової.

Максим зробив крок уперед, озирнувся, виявився єдиним кандидатом на вступ до штурмової бригади.

- На позиціях гаряче всюди, воюють усі, — розповідає він. Проте, маючи певні знання про 3-тю бригаду, вона має непогане забезпечення та необхідну техніку для виконання бойових завдань, то обрав саме цей рід військ.

Вирішивши, що штурмовики — це його місце, він обрав цю бригаду, попри те, що спочатку розглядав варіант стати танкістом. Тож тепер на «боячики» - так захисник називає вихід в бій, виходить у складі 3-ї штурмової.

- Фобія замкнутого простору завадила мені стати танкістом, тому я обрав штурмову бригаду. Навіть зараз, коли ми вирушаємо на “боячки”, я зазвичай залишаюся на поверхні бойової машини, — ділиться Максим, — де постійно доводиться відчувати адреналін та страх. Є сміливість, значить треба йти туди, де гаряче. Ця думка також була мотивацією обрати саме штурмову бригаду. Там, де не гаряче, там вистачає воїнів, де гаряче — не вистачає. Можливо, це самовпевнено сказано, але це так. Пішов туди, де гаряче.

Штурмова бригада, в якій служить Максим, веде бойові дії на Луганщині: населені пункти Нововодяне та Макіївка через дії ворога перетворилися на зону бойових дій. Однак навіть у місцях дислокації військ небезпека залишається високою.

- На нас летить усе, що є у ворога: КАБи, ГРАДи… Носа не висунеш — постійно щось літає: то FPV-дрони, то інші безпілотники. Останнього разу КАБ упав за 150 метрів від нашого розташування. Майнула думка: на «боячках» не загинеш, то вдома приб’ють, — говорить солдат про ризики на передовій.

Максим згадує, як бачив різні села, повністю розбиті росіянами. Є села, з яких досі не виїхали люди.

- Є села на території бойових дій, з яких люди не виїжджають. Нам важко в таких випадках давати ворогу відсіч, ми не можемо бити тільки точково, тоді як по нас ворог б’є безбожно. Люди не виїжджають, — говорить він про моральні дилеми, з якими стикаються воїни.

Захисник відверто говорить, що в боях і важко, і усе жорстоко.

- Спочатку це була позиційна війна: ми утримували певну ділянку. Але наші обов’язки включають і штурмування ворожих позицій. На навчаннях я отримав базові навички: побігав, потренувався, постріляв, зрозумів, що можу, а що ні. Але на війні все інакше. Біжиш на штурм зі зброєю та амуніцією, з собою треба брати все необхідне, тож тягнеш на собі 40 кілограмів, — додає він.

Штурм — це складний процес. І зовсім не схожий на воєнний фільм, реалії в штурмовиків занадто відрізняються від кіношних. Не до страху, не до сентиментів.

- Виїжджають танчики, починають працювати по позиціях ворога. Техніка відпрацювала, потім виїжджають MaxxPro – американський колісний бронетранспортер із захистом від мін та засідок, а потім ми їдемо на Mk – британський розвідувальний автомобіль. Коли їде Mk – на нас летить усе, що є в запасах ворога. Наше завдання швидко зробити зачистку: окопи, бліндажі, гранати, автомати», — описує він, підкреслюючи всю серйозність та складність бойових дій.

Максим згадує, як бої зовсім не схожі на те, що показують у фільмах.

- Страшно, немає бійців безстрашних, але потрібно вміти відключитися. Насправді бої ні з чим порівнювати, це не те, що ви бачите на екрані, такого в кіно не показують, я за 44 роки різні фільми дивився. Головне вчасно себе піймати на думці, що страшно, видихнути, переключитися. А потім, там такий адреналін піднімається, що про страх ти згадуєш, лише коли вийдеш з поля бою, — підкреслює він.

Найважчі емоції в бою, коли бачиш смерть. Під час боїв часто бувають втрати, Максим, як інші побратими, змушений приймати реальність війни.

- Я втрачав знайомих, на жаль, це війна. Все відбувається так швидко. Раз — і вже немає, раз — і затих, і ще один затих… Я вже знаю багато про побратимів, про їхні сім’ї: у кого є діти, хто чим займається, звідки родом, які в кого звички… А потім, в одну секунду, хлопець, з яким ти щойно розмовляв, затих. У такі моменти розумієш, наскільки крихке життя, і що відмотати час назад неможливо, — з сумом згадує Максим.

Ще від початку нашої бесіди Максим зазначив, що у своєму взводі найстарший за віком. Зазвичай в штурмовики йдуть наймолодші.

- Молоді дуже багато. У штурмову бригаду зазвичай йдуть до 30 років, але здебільшого це хлопці та дівчата 20-25 років, є й такі, кому по 18. Іноді сам їм кажу: “Дитино, що ти тут робиш?” У нас є солдат Руслан — хлопець із Західної України, він каже, що я для нього як батько, — ділиться Максим, турбуючись про молодше покоління.

У штурмовій бригаді кожен має свій позивний. У Максима позивний – Кіт. Прізвисько дісталося Максиму ще з дитинства від друзів. Тож при виборі військового прізвиська лишився Котом.

- У кота дев’ять життів, то я подумав, хай і в мене буде більше шансів уберегтися на війні. Але вже можу сказати, що “життів” значно поменшало. Чотири точно вже спалив, — жартує Максим.

На одному зі штурмів Максим отримав поранення: уламок від снаряду залетів у лікоть. Під час евакуації солдат ледь встиг добігти до Mk, забрати бійців тоді виїхало два автомобілі. Згадує, як наперед очима в один з евакуаційних автомобілів влучив снаряд, усі, хто там був, загинули. Інший автомобіль вдало евакуювався.

Лікарі дістали уламок з ліктя, Максим зберіг його як пам’ять про перше бойове поранення.

- З пораненням я потрапив на стабілізаційний пункт, мене перебинтували, щось вкололи і відправили в лікарню на Харківщину. Уже лікарі дістали уламок, дали місяць на реабілітацію, потім знову на війну», — розповідає він, згадуючи про важкі моменти служби.

На час реабілітації після поранення Максим повернувся додому. Першими, кого він відвідав, стали мама та брат, які підтримували його в цей непростий час.

- Я віддав свій будинок переселенцям, а коли повертаюся з війни, живу в батьківській хаті. Діти за кордоном — виїхали, коли я проходив військове навчання. Чи повернусь із війни, чи ні — знає тільки Бог. У Петропавлівці всі зустрічають, я радий бачити знайомих. Але помічаю, що війна змінює все повністю. Ніби вдома, але все інакше, — ділиться Максим, відчуваючи зміни у своєму житті.

Попри всі труднощі, підтримка людей надихає Максима.

- Коли бачиш, як люди допомагають, як підтримують захисників — це мотивує йти далі, — говорить він, згадуючи, якою важливою є єдність у ці складні часи.

Максим Несен — не просто штурмовик, а один із багатьох українців, які стали на захист своєї країни, переконаний, що без боротьби і відсічі ворогу волю Україні не повернути.

Дніпровські