ЕКСКЛЮЗИВ Голодна бувальщина: дніпряни згадують Голодомор 1930-х

23 листопада 2024 р. 10:04

23 листопада 2024 р. 10:04

Голод 1932-1933 років – одна з найстрашніших трагедій минулого століття, яка забрала життя мільйонів українців. Біда ця не трапилася сама – її організувала влада. Традиційно, у четверту суботу листопада, пам’ять про жертв Голодомору 1932-1933-х вшановують хвилиною мовчання та запалюванням свічок. Про те, як голодували в Дніпрі «Нашому місту» розповіли нащадки свідків моторошних подій та історики.

Народні месники проти червоних комісарів

Дніпро теж голодував. Комуністи, як і хотіли, стерли межу між містом і селом. Брали там, де можна взяти. Жертвами Голодомору стали жителі Краснопілля, передмість – Ломівка та Єлизавето-Кам’янка.

– Коли моя бабуся, Марія Ларивонівна, виходила заміж, її батько купив їй наділ землі, побудував хату, – розповідає Любов Тягло, старший викладач НТУ «Дніпровська Політехніка» . – Земля, як оберіг. Нагодує і врятує. Але за радянських часів через неї в селян виникали проблеми. Дід, Семен Андрійович, був хазяйновитим і заможним. Куркулем за мірками рад. У нього було чим поживитися. Відняли практично все, що добре запам’ятав мій дядько Леонід Семенович, на очах якого померла молодша сестра Онися. Немовля – вісім місяців. У мами, моєї бабусі, молока не було. Крихітку намагалися годувати тим, що їли самі – картопляним лушпинням, кропивою, лопухами. Але це дитину не врятувало.

Далеко не всі покірливо віддавали останні продукти. Знаходилися сміливці, які відчайдушно чинили опір сталінському терору.

– Мій дядько прожив довге життя: народився 1925-го і помер уже після повномасштабного вторгнення , – продовжує розповідь співрозмовниця. – Про голод 1930-х він пам’ятав усе життя. Для нашої родини це свята тема. Леонід Семенович розповідав, що люди пухли від голоду. Його з братом Ванею не випускали з дому. Боялися, що заріжуть і з’їдять. Дядько згадував, як одного разу заявилась група продрозкладки і зажадала віддати м’ясо: «Знаємо, що на горищі шматок свині ховаєш. Віддай нам! Інакше Сибір». А батько його не боязкого десятка – взявся за сокиру: «Сибір так Сибір! Хоч знатиму за що сиджу». Комісари, серед яких був і кум батька, відступили.

Любов Тягло зазначила, що в той час жив відчайдушний ломівець, чиє прізвище Сова стало прозивним. Сова разом із приятелями жорстоко мстився червоним кривдникам. Чутка про народних месників-сов стала легендою Ломівки.

Уже 1937-го месників розстріляли, але про народних месників дніпряни пам’ятають і сьогодні.

У Дніпропетровську голодували навіть слідчі та прокурори

Інформація про загиблих від голоду в 30-ті роки минулого століття українців найрізноманітніша. Деякі фахівці повідомляють навіть про сотні тисяч наших земляків, а загальну кількість жертв по Україні називають: до 10 мільйонів.

Навіть сама земля була не здатна видати врожай, який українським селянам малювала влада.

–Розмір хлібозаготівель визначався за біологічною врожайністю, не враховуючи неминучі втрати, – констатує Наталія Романець, доктор історичних наук, професор. – Усі норми йшли від «врожаю на корені», тоді як втрати сягали 20, а інколи й 40%. Примітно, що 1932 року, коли ще зберігалися залишки демократії, плани з хлібозаготівель мали затверджувати на загальних колгоспних зборах. Але навіть сільські партійці відмовлялися приймати ці плани: «Вони не реальні! Ми їх не виконаємо!». За це багатьох із них згодом було репресовано. Влада чомусь була переконана в існуванні якогось «підземного пшеничного міста». Хліб у селах є! Повсюдно звинувачували селян у саботажі хлібозаготівель. У листопаді з колгоспів вивезли все!

Так було по всій Дніпропетровщині. А як переживали голод в обласному центрі?

– На Дніпропетровщині один із найбільш постраждалих районів – Павлоградський, – стверджує історик. – Саме тут зареєстровано найбільшу кількість випадків канібалізму. Пов’язано це з тим, що в 1930 році на території району відбулося повстання проти проведення колективізації . Це було одне з наймасштабніших повстань в Україні і тому репресії на Павлоградщині не припинялися. Що стосується Дніпропетровська, то це все-таки місто, де продовольство на той час отримували за картками. Певні категорії містян  були прикріплені до закритих розподільників, де й отримували продукти. Сюди належали, приміром, слідчі, прокурори та судді. Коли ж їх відкріплювали, вони також голодували. Це тому, що зарплата в них становила 135 рублів, а купити продукти було можливо тільки на приватному ринку, де ціни – космічні: хліб – 13-15 руб./кг, літр молока – 4,5 рубля, десяток яєць – 16 рублів. У грудні 1932-го знизили норми хліба, що відпускається. За робочою карткою (третій список) із 300 до 200 грамів. Тим же, хто перебував на їхньому утриманні, належало лише 100 грамів на добу. Це менше, ніж у блокадному Ленінграді, де відпускали по 125 грамів.

Історикиня зауважила, що в міста, в надії на порятунок, йшли і селяни, в міста привозили маленьких дітей, яких підкидали під дитбудинки. Так був хоч якийсь шанс врятувати малечу! Голод лютував усюди.

Пам’ятні хрести жертвам Голодомору не узаконені

Голод проникав не тільки в села, а й у міста. І цілком природно, що в Дніпрі з’явився Музей спротиву Голодомору .

– Ідея створити такий музей витала в повітрі ще в нульових, – розповідає Валентин Рибалка, начальник експозиційно-виставкового та видавничого відділу. – Але реалізувалася вона тільки в лютому 2020 року. У нашому музеї зібрано понад 1,5 тисячі експонатів, які розповідають не тільки про події 1932-1933 років, а й свідчать про те, як і чим у той час жили українці. Важливо показати, що Голодомор в Україні наслідок не трагічних обставин, а цілеспрямованої антиукраїнської антиселянської політики радянської влади та більшовицької партії.

На думку історика, сьогодні потрібно докласти максимум зусиль, щоб пам’ять про національну трагедію продовжувала жити в думках і душах нових поколінь дніпрян.

— Деякі наші експонати справді унікальні, – продовжує співробітник музею. – Приміром, макет до вистави «97», поставленої наприкінці 1988 року на сцені Дніпровського молодіжного театру. Сценографом і автором декорацій став відомий театральний художник і справжній патріот України Іван Шулик . Наші експонати розповідають про історію меморіалізації Голодомору. Багато хто знає про пам’ятник жертвам Голодомору на 9-му кілометрі, але небагатьом містянам відомо, що меморіал жертвам трагедії у 2007-2008 роках планувалося встановити в самому Дніпрі, у сквері Писаржевського.  Було відповідне розпорядження міськвиконкому. Але цього не сталося. Копію пам’ятника передав його автор – талановитий дніпровський скульптор Олександр Зобенко. Сподіваємося, що цей меморіал усе-таки з’явиться в нашому місті.

У Дніпрі встановлено пам’ятні хрести жертвам Голодомору, але вони, на жаль, не узаконені.

– Єдиний пам’ятник, що стоїть на балансі місцевої влади, – пам’ятник жертвам Голодомору на 9-му кілометрі, – констатує Валентин Рибалка. – А хрести на привокзальній площі та у сквері Писаржевського ніде не значаться. Під час перепланування привокзальної площі пам’ятний хрест мають право знести. Абсолютно законно! Щоб цього не сталося, потрібно, щоб міська влада взяла дорогі дніпрянам пам’ятники на свій баланс.

рф продовжує політику геноциду, яка бере початок від Голодомору 1930-х

Нинішня агресія північного сусіда – ще одна спроба знищити українську державність. Це підтверджують самі методи, якими ворог кошмарить наші міста та села. Раніше радянська влада докладала максимум зусиль для ліквідації української ідентичності, організувавши Голодомор 1932-1933 років.

– На Дніпропетровщині документально підтверджено загибель близько 65 тисяч осіб, але, в реальності загиблих було значно більше, – стверджує Олександр Нікілєв, професор кафедри історії України ДНУ . – Наприклад, помер секретар сільради і нікому облік вести. Або були інші якісь обставини. Тільки в одному районі області недорахувалися 300 загиблих селян. Ніде вони не значилися. Але справа не тільки в цьому. Якщо визначати Голодомор як геноцид, потрібно проводити облік по-іншому, беручи до уваги не тільки прямі жертви, а й тих, хто згодом помер від хвороб, пов’язаних із голодом, тих, хто не народилися, статистика буде зовсім іншою. Сьогодні за такою методикою й оцінюють наслідки геноцидів у Косово, в Камбоджі, в Руанді.

На думку вченого, нинішня війна з росією – продовження імперської політики країни-правонаступниці СРСР.

– На початку минулого століття до влади прийшла більшовицька партія тоталітарного типу – РСДРП , – продовжує  історик. – Російська соціал-демократична робітнича партія. Зауважте, саме російська! Це потім вона стала Всесоюзною робітничою партією, а згодом КПРС. Але спочатку була російською. І політика її була шовіністичною. Україну поблажливо називали – хохляндією, у кращому разі, молодшим братом. Намагалися знищити насамперед українські села, як носії нашої ідентичності. Так і виник Голодомор. Міста, звісно, теж страждали. Після розвалу союзу принизливо-зневажливе ставлення до нашої країни залишилося: про Україну тільки зі знаком «мінус», тільки негатив. І зараз російський агресор тероризує українські міста і села, сіючи смерті, розруху, голод. Згадайте, Бучу!

Дніпровські