ЕКСКЛЮЗИВ Два місяці пекла з дітьми в підвалах Маріуполя: історія Надії

05 лютого 2025 р. 17:36

05 лютого 2025 р. 17:36

Вона два місяці жила в пеклі. Рідний квітучий Маріуполь перетворився на очах Надії в руїни. З двома дітьми в підвалах, з їжі – ложка крупи і ложка води. На її очах гинули сотні людей – знайомі і не дуже. А потім була зустріч з російськими солдатами, життя в окупації і фільтрація. Ця історія схожа на страшний фільм. Але все це було насправді, передає “Наше Місто”.

“В перші дні обстрілів ми сховались в підвалі БК “Лівобережний”. Від прильоту сталась пожежа. Вийти на вулицю неможливо – росіяни обстрілюють безупинно. Люди почали буквально задихатись у підвалі. Вони почали набирати землю у спробах нею загасити полум’я. Ми брали все, що можна, але це не допомогло”, – згадує Надія.

Фото: Валерій Кравченко

З цього підвалу їх буквально врятували азовці. Перевезли до будівлі райадміністрації Лівого берега. Там був більш-менш цілий підвал.

Ось так адміністрація виглядала до приходу росіян в Маріуполь / фото з відкритих джерел

Ось такою адміністрація стала після методичних обстрілів росіян\ фото з особистого архіву.

В райадміністрації в підвалі вони прожили 21 день. Заїхало в райадміністрацію близько 140 людей. Близько 30 людей не пережили пожежу в попередньому підвалі й дорогу сюди. Люди гинули від прильотів. Гинули від російських обстрілів, коли виходили в пошуках води і їжі. Прильоти були кожні три хвилини.

На момент вторгнення чоловік Надії капелан Анатолій був на службі на Донеччині.

Анатолій – капелан / фото з особистого архіву.

Старший син Арсеній – був у Харкові. На 24 число він мав квитки, аби їхати в Анталію за контрактом – хлопець гарно танцює. Але все замінилось. Сьогодні він вже військовослужбовець. Пішов добровольцем після того, як родина возз’єдналась.

Арсеній у війську / фото з особистого архіву.

Надія у підвалі була з двома молодшими синами – Миколою та Олександром.

Ось єдине фото, яке зробили сусіди по підвалу і яке дивом збереглось. Тут є Микола та Сашко / фото з особистого архіву.

Так, до райадміністрації заїхало 130 людей. Харчувались сухою крупою та водою, яку зливали з батарей. Всі ресурси треба було економити.
Вижило і вийшло з підвалу в кінці близько 26 людей. Ті, хто вижили, вирішили йти до лікарні, бо там ще були люди та якесь можливе укриття. Але часу на рішення було мало – люди буквально стояли серед руїн під обстрілами.

Надія прийняла рішення спочатку піти до лікарні й знайти там зв’язок, адже там був генератор. Напевне, це найстрашніша частина розповіді Надії. Той біль, жах та безсилля, яке побачила і відчувала вона в лікарні та дорогою до неї. Подзвонити не вдалось, бо росіяни розбили генератор, а мережі не було навіть на верхніх поверхах.

Та сама лікарня / фото з особистого архіву

Повернувшись в райадміністрацію, Надія отримала контузію. І всі, хто вижив, вирішили піти ховатись в лікарню – там ще були люди.

Лікарню обстрілювали з усієї можливої зброої / фото з особистого архіву

А далі була зустріч з росіянами.

“Що я відчула тоді? Зневагу”, – каже вона.

Надію з синами вивезли в одне з окупованих сіл на Донеччині – Виноградне. Вона зазначає, що місцеві зустріли їх привітно, багато хто тут був налаштований проти росії, але зробити нічого не могли. Далі їм сказали реєструватись, аби потім якийсь автобус вивіз їх вже в росію. Але Надія цього категорично не хотіла.

А потім радіо, яке вони дивом зберегли в себе, дало надію на майбутнє. Надія за 2000 грн, сховані у себе, придбала батарейки. І вони по радіо почули, що Україна є. Київ стоїть. А Маруполь бореться. І є шанс потрапити на зелений коридор. Втрьох вони пішки здолали близько 8 кілометрів за пару годин. Такою сильної була віра в те, що вони мають шанс повернутись в Україну.

Не простим був шлях додому – фільтрація, обстріли і момент, коли назустріч виїхали автобуси з нашими віськовими і прапором.

“Всі кричали, плакали. Люди почали співати гімн України! Вже було всеодно, що вони зроблять! Ми були такі щасливі!”, – згадує вона.

Врешті родина вся возз’єдналась. Чоловік і старший син несуть службу. Молодші сини навчаються у Дніпрі та мріють вступати у військо. Надія віднайшла себе у допомозі іншим – вона Менеджерка проєктів у “Мартін Клуб”.

Надія у “Мартін Клуб” / фото з особистого архіву

“Це громадська організація, яка має 25-річний досвід допомоги дітям та жінкам. З початком повномасштабного вторгнення рф Мартін Клуб розширили діяльність до 7 напрямків. Діти та жінки в біді залишились нашим основним фокусом. Географія роботи покриває Дніпропетровську, Харківську та Донецьку області. Ми протидіємо домашньому та гендерно зумовленому насильству. Відкриваємо місця соціальної, психологічної підтримки, створюємо соціальні підприємства та робимо культурні проєкти. З 2014 року реагуємо на гуманітарні виклики. З 2024 року активізували напрямок залучення та підсилення молоді. Проводимо навчання професійного середовища у нашому тренінговому центрі. Співпрацювали з більше ніж 50 донорами, налагодили партнерства та залучаємо в активну роботу всіх акторів у сфері захисту прав, підтримки дітей та жінок”, – так описує себе ГО на офіційному сайті.

За цими посмішками біль, спогади та довгий шлях фізичної та моральної реабілітації.

“Мені допомага віра”, – просто каже Надія і посміхається.

Це був найемоційніший ефір програми “Історії Війни” / фото: Валерій Кравченко

Раніше ми писали, як Михайло Мельник розповів про безсонні ночі, молоду дружину і життя театру «Крик»

Дніпровські