Олексій Бойченко з Мар’їнки - на щиті

19 березня 2025 р. 15:32

19 березня 2025 р. 15:32

Довго чекали і вірили, що диво станеться і він повернеться додому живим, але дива не сталося. У село Мар’їнка Української громади дійшла невтішна звістка: загинув захисник України Олексій Віталійович Бойченко. 14 березня рідні, односельці зустрічали Героя на щиті. Мама Олена й молода дружина Діана поділилися з журналістами Петропавлівка.City усім, що лежить на душі.

Любив працювати на землі

Олексій народився 21 серпня 1993 року в Петропавлівці, все своє життя прожив у селі Мар’янка.

- З дитинства він був активним та веселим хлопцем. Усі ці заходи, свята — для нього були важливі. До класу восьмого він брав активну участь у всіх шкільних заходах, — розповідає мати Олена.

У 2010 році Олексій закінчив Новоселівську загальноосвітню школу, а потім навчався у Петропавлівці. Через рік він пішов до армії, строкову службу проходив у Криму.

- Коли було більше вільного часу, могли по дві-три години говорити з сином — про все: про життя, про проблеми, про те, що відбувається вдома. Він ділився зі мною всім, — згадує мама.

Після служби Олексій заочно закінчив автотранспортний технікум у Дніпрі, здобувши освіту техніка-технолога, механіка. Проте ще зі школи він мріяв про кар’єру у правоохоронних органах.

- Пам’ятаю, ще у школі, у першому класі, був стенд: «Ким я хочу бути?». Він тоді написав, що хоче бути поліцейським.

З 2013 по 2015 рік Олексій працював у поліції Петропавлівки, проте згодом зрозумів, що його справжнє покликання — земля. З 2015 року він працював водієм трактора у фермерському господарстві «Добробут».

- Мій син був працьовитим змалку. Він завжди відповідав за свої вчинки, був відповідальним. З раннього дитинства допомагав мені у всьому — по господарству, по дому, у всіх справах. І не тільки мені — допомагав рідним. Там, де навчали трактористів, він уже все знав і вмів. Змалечку привчався до роботи, — розповідає мати Олексія.

Олексій не лише працював у фермерському господарстві, а й допомагав обробляти сімейні паї.

Кохання та пропозиція

У 2019 році Олексій зустрів своє кохання — Діану. Вона жила по сусідству, тож вони зналися змалку.

- Ми почали зустрічатися у 2019 році, хоча жили по сусідству й знали одне одного все життя. У 2021 році, коли я закінчила навчання в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ, мене направили працювати в Харків, і він залишив усе та поїхав зі мною, — розповідає його дружина Діана.

Пропозицію Діані Олексій зробив романтичну — у день народження своєї коханої.

- Я поверталася з навчання, а Олексій чекав мене біля гуртожитку. Коли я підійшла, він увімкнув у машині гучну музику, дістав букет троянд і став на коліно. Це було зворушливо: музика привернула увагу, машини сигналять, хлопці посвистують, я плачу, а дівчата кричать: «Не мовчи! Відповідай щось!» Я сказала: «Так», — згадує Діана.

Через місяць після заручин закохані переїхали до Харкова.

- Я працювала в поліції, а Олексій працював водієм-інкасатором у Райффайзен Банку. Часто на вихідні приїжджали до батьків, адже займався землею, — розповідає дружина.

Початок війни

Війна розбудила молоде подружжя вибухами в Харкові.

- 23 лютого я працювала до півночі. Вже тоді було зрозуміло, що щось назріває. Коли приїхала додому, ми лягли спати близько першої ночі. О п’ятій тридцять ранку Олексій розбудив мене словами: «Діано, вставай, почалося». Тієї ж миті я почула вибухи, — згадує дружина.

Подружжя швидко зібрали документи, і хоча чоловіків залишали на місці, Олексія відпустили, щоб він міг вивезти сім’ю.

- Ми поїхали до батьків, і там залишилися, бо на той час там було спокійно. А трохи згодом ми дізналися щасливу новину — я була вагітна. 15 червня 2022 року ми одружилися. Олексій займався фермерство, а я була у декреті, — згадує дружина.

2 листопада 2022 року у подружжя народився синочок Гліб.

- Пологи були партнерськими, він був поруч. Коли медсестра сказала Олексію: «Молодець», він просто поблід. Він був неймовірно щасливий, бо у всіх його двоюрідних братів народжувалися дівчата, а він завжди казав: «Ось у мене буде син». І він дочекався сина, — з посмішкою згадує дівчина.

Ім’я сину Олексій та Діана обирали разом.

- Олексій розглядали різні варіанти, і всі мені подобалися. Але остаточний вибір зробив чоловік — вирішив, що буде Гліб, — розповідає дружина.

Служба в «Скалі»

Олексія призвали 24 серпня 2023 року. Місяць він проходив навчання під Новомосковськом.

- Олексій відсвяткував свій 30-й день народження (21 серпня) та день народження сестри (22 серпня). А вже 24 серпня я сама відвезла його до ТЦК — він пішов служити. Ми вже приїхали з речами. Двічі я їздила до нього в Новомосковськ, де він проходив навчання. Його відпустили на вихідні, а в неділю я відвозила його назад, — згадує дружина.

З 1 жовтня Олексій ніс службу солдатом у 425 окремому штурмовому батальйоні «Скала».

Числився водієм 3-го відділення протитанкового взводу військової частини А4862.

- Коли його призвали на службу, він сказав про це відразу. Він казав: «Мамо, рано чи пізно все одно доведеться йти». Він не боявся, просто відтягував цей момент, хотів якнайдовше бути поруч із маленьким сином. Він його дуже любив. Для нього син був усім. Коли народився — радости не було меж, — розповідає мати.

На війні Олексій мав позивний «Фермер».

- Саме під час останньої розмови я запитала про його позивний. Він відповів: «Позивні ж даються за тим, чим людина займається в житті. Тому в мене — “Фермер”». — згадує дружина з теплотою в голосі.

Олексій потрапив до одного з найсильніших підрозділів.

- «Скала» – один із найпотужніших штурмових батальйонів, нарівні з 3-ю штурмовою бригадою. Він мені не говорив, що сам просився туди, але хлопці, які були разом із ним на навчанні, казали, що він і ще двоє молодих бійців завжди проявляли ініціативу, були попереду. Він працював на землі, був фізично сильним, тож, звісно, його помітили, — розповідає дружина.

Перше та останнє бойове завдання

Після двох днів перебування в підрозділі Олексія відправили на перше завдання, яке стало для нього останнім.

- У батальйон його з побратимами привезли з навчання у понеділок ввечері, а вже в ніч із середи на четвер відправили на завдання. У неділю їх усіх визнали зниклими безвісти. Пробувши там лише два дні, його відправили на бойове завдання, з якого він більше не повернувся, — розповідає дружина.

Протягом півтора року Олексія вважали зниклим безвісти. Куди б не зверталися рідні, жодної інформації не було — лише чули: «Чекайте». Лише згодом вони дізналися правду.
20 грудня 2024 року відбувся черговий обмін тілами загиблих військових між росією та Україною. В Україну повернули тіла 503 захисників, серед них — Олексій Бойченко.

- Через півтора року ми отримали звістку про його загибель — підтвердився збіг ДНК. Його тіло потрапило до моргу в Харкові, де було взято зразки ДНК батьків і Олексія. Після підтвердження збігу нас повідомили, що він тепер загиблий, — згадує Діана.

Останній бій був у важкій зоні бойових дій.

- На той момент Олексій перебував на Запорізькому напрямку, біля села Новопрокопівка — дуже гарячої точки. Там був навіть не «нуль», а «мінус один», тому що російські війська були розташовані з усіх боків довкола наших воїнів. У тому бою зникло 16 чоловік, принаймні це ті, про кого ми точно знаємо. Двох знайшли в полоні, ще двох раніше поховали після збігу ДНК. Нашого Льошу знайшли третім, — розповідає вона.

Остання розмова

Остання розмова перед боєм запам’яталася назавжди.

- Останній раз ми спілкувалися 4 жовтня ввечері, приблизно о 9-й годині. Він сказав, що вони підписували якісь документи і, можливо, сьогодні або завтра їх відправлять на завдання. Я була здивована, адже вони тільки два дні як приїхали, хоча їх ще возили на полігон, — розповідає Діана.

Мати Олексія також пам’ятає цю останню розмову.

- Останній раз ми говорили 4 жовтня, ввечері. Він подзвонив мені по відеозв’язку. Я досі пам’ятаю ці його очі, цю усмішку. Він завжди намагався не показувати, якщо щось не так. Казав: «Або щастить, або не щастить». Він по життю був везучий. Скільки разів у молодости потрапляв у різні ситуації — завжди вибирався. Ми говорили, він розповідав, де вони знаходяться, показував місцевість. На обличчі була усмішка. Він не показував хвилювання. Він завжди казав, що все буде добре, — говорить мати Олена.

Очікування звістки

Останні дні перед зникненням були наповнені тривогою.

- О 1:02 Льоша написав: «Киць, нас по тривозі». Я відповіла: «Вас відправляють на нуль?» Повідомлення було доставлене, але він його вже не прочитав, — згадує дружина.

З тієї ночі Діана відчувала, що щось не так.

- Цієї ж ночі мені наснився сон, що у нього день народження. Прокинулася, я відчула, що щось станеться, але не думала, що настільки страшне. Три дні я чекала, але зв’язку не було. На вихідних пішла до військкомату, але там сказали: «Та ви що, вони і тиждень, і два можуть не виходити на зв’язок». Шукала його, але ніхто нічого не знав.

Тоді ж і мати Олексія почала хвилюватися.

- У неділю мама Льошика подзвонила й сказала: «Діана, у мене погане передчуття, треба його шукати». Я пішла знову до військкомату, але там нікого не було. Сказали прийти в понеділок. Наступного ранку я приїхала з самого ранку, але мені відповіли: «Нічого, якби щось сталося, частина вже б повідомила». Я запитала, чи можуть вони зв’язатися з частиною, бо в мене взагалі не було жодних контактів — знала лише, що він у «Скалі». Він пробув там всього два дні, ні з ким не встиг познайомитися, у нього не було номерів нікого з батальйону. Та й сам батальйон тоді був новоствореним, у військкоматі з ними ще не було ніяких контактів. Мені сказали: «Якщо щось станеться, вони самі вийдуть на зв’язок».

Але через кілька годин все змінилося.

- Я тільки-но повернулася додому, як мені подзвонили з військкомату: «Ви були праві. Ваш чоловік безвісти зник».

І мама Олена, і Діана вірила, що Олексій живий.

- Ми шукали його в полоні, ніхто навіть не допускав думки, що він міг загинути. Олексій був дуже фартовим по життю. Я просто не могла в це повірити. Казала собі: він би ніколи не залишив мене і Гліба. Навіть коли переглядала телеграм-канали й бачила повідомлення про загиблих, не відкривала ті фотографії, бо була впевнена — це не він.

Разом із сестрою Олексія двічі їздили до Києва на мирну акцію у підтримку безвісті зниклих захисників України.

- До останнього не вірила в його смерть, навіть коли принесли офіційне сповіщення. Ми сказали: «Ми не будемо хоронити незрозуміло кого».

10 березня підтвердили збіг ДНК.

Олексій загинув 7 жовтня 2024 року поблизу села Новопрокопівка Покровського району Запорізької області. 14 березня Олексія провели в останній шлях.

Попри те, що батальйон «Скала» був штурмовим, у документах Олексій значився як водій. Однак у реальності йому довелося йти в бій.

- Його відправили на штурм — утримувати позиції, які були захоплені. Ми про це дізналися вже після загибелі Олексія. Коли мені принесли сповіщення, там було зазначено, що він водій. Я зателефонувала в частину й запитала, як так, якщо він воював у штурмі. Мені відповіли, що посади розподіляють, як вважають за потрібне. Можливо, так вийшло, бо під час строкової служби в армії він був водієм — керував машинами ППО, які перевозять ракети, — згадує Діана.

Жив, працював, мріяв

Олексій був водієм від Бога. Він обожнював техніку та машини. Олексій мріяв про власний бізнес та родинний затишок.

- Все життя ще було попереду… Він мріяв заробити на власну фуру, аби працювати на себе, а не на когось іншого. Не хотів ні від кого залежати, — каже Діана.

- Мій син був молодший на п’ять років за свою сестру. Але коли подорослішав, він був для неї не меншим братом, а старшим. Він завжди її підтримував. Для неї він був опорою. Для її дітей теж. Він змалку був дуже серйозним. Навіть, коли я з ним говорила, він розмірковував на такі теми, що я, доросла людина, дивувалася. Його думки були дуже глибокими, зрілими. Я бачила, що в нього є мета в житті. Що він розумний. Що він знає, до чого йде. Він завжди казав: «Мамо, усьому свій час. Прийде час — і буде те, що має бути».

Олексій був люблячим чоловіком і батьком для свого синочка Гліба, якого востаннє бачив, коли малюку було 11 місяців. Дружина Діана з ніжністю говорить про коханого.

- Він навчив мене: щоб не сталося, потрібно йти далі й не опускати руки. Тим паче, що у нас залишився син — його точна копія. Льошка був дуже активним, завжди в русі, не міг всидіти на місці ні хвилини. Таким же росте й наш малий — енергійний і непосидючий. Він був прекрасним батьком і чоловіком. Дуже мене любив, був однолюбом. На вигляд міг здатися строгим, але вдома, наодинці, був зовсім іншим — лагідним і ніжним, — говорить Діана.

- Він був дуже веселою людиною. Щоб у житті не сталося, він завжди поспішав жити, насолоджуватися кожною секундою… Він умів чекати, знав, що все прийде в потрібний момент. Мій син умів вибирати друзів. І справжні друзі у нього дійсно були. Їх у нього було багато, — розповідає мати Олена.

Родина пройшла довгий час, чекаючи на повернення рідного Олексія додому. і весь цей час їх мотивацією була віра в те, що він живий.

- За місяць до загибелі, 7 вересня, син надіслав мені відео. До навчальної частини приїжджав якийсь концерт. І була там пісня… «Мамо, я живий». Я її прослуховувала знову і знову. Вона давала мені віру, що з ним все буде добре. Він завжди казав: «Все буде добре». І я вірила. І ця віра мене підтримувала увесь цей час. Тепер лишився у нас онучок Гліб — маленька крихітка, яка так на сина схожа. Мій маленький онучок Глібчик. Він дає мені надію, — говорить мама Олена.

14 березня односельці зустрічали Олексія вдома на щиті. Живий коридор, квіти та прапори: Герою провели у засвіти із шаною.

Світла і вічна пам’ять герою!

Дніпровські