Сергій Макогон: про війну, ухилянтів і владу

19 квітня 2025 р. 11:16

19 квітня 2025 р. 11:16

Ми розповідали історію воїна — нашого земляка Сергія Макогона. Розповідали про його шлях захисника, про везіння і втрати, про потужну бойову техніку та героїчні вчинки. Але є ще дещо, що лишилося за межами розповіді.

Наша розмова під час інтерв’ю тривала понад дві години. Розмова з біографічної перейшла в інше русло. Говорили по душах, це були роздуми про війну, про ухилянтів, про місцеву владу та нашу рідну Петропавлівку.

Мене вразили думки Сергія: глибокі, щирі та такі актуальні до нашого сьогодення. Ці думки не мають лишитися лише між двох людей: воїном і журналісткою. Ці думки, мають почути: і жителі селища, і місцева влада, і влада вищого рівня. Особливо зараз, коли війна вже лишає свої чорні сліди на Дніпропетровщині.

Чому почалася війна

Перемога чи перемир’я? Максимум — перемога! Я впевнений, що ворог ніколи не віддасть захоплені території назад добровільно.

Мене часто питають: «Чому почалася війна?» Моя відповідь дуже проста: тому, що путін — це диктатор, який сидить 30 років при владі. Якби він не розпочав війну в Україні, він би залишився просто ще одним диктатором в історії росії. А війну в Україні запишуть у світову історію. Запишуть путіна — як того, хто почав війну. Запишуть Зеленського — як того, хто захищав країну. А якщо Трамп закінчить цю війну — то і його запишуть, як того, хто війну зупинив. І що в підсумку? Що один, що другий, які б вони не були, увійдуть у всесвітню історію. А якби не було цієї війни, про путіна б ніхто не згадував.

Наші діти вже зараз знають, що “москва” — це просто слово з маленької літери. А про путіна я навіть не хочу питати, що вони думають. Правда така, що аби тебе записали в історію, треба зробити щось значне. Треба бути або дуже хорошим, або дуже поганим. Навіть більше — поганим. Бо саме зло найбільше залишається в історії. А війна, як тенденція, призводить до того, що ми поступово віддаємо українську територію. От і вся правда.

Час стати на захист

Зараз ми, українці, даємо відсіч російським окупантам. Війна триває рік за роком. Але якщо подивитися глобально, то путін у 2022 році хотів захопити Київ, змінити владу. І я певен, що так і планував. Але Київ вистояв! У столиці просто роздавали автомати людям. Хлопці голими руками захистили місто. Бо тоді не було ні американської зброї, ні великої допомоги. А зараз вона є. Зараз є чим воювати, але немає кому.

Що я бачу тут, у центрі Петропавлівки? Стоять чоловіки, які кажуть: “Та там нема чим воювати!» Як ти можеш так казати, якщо ти там не був? Як ти можеш пити каву біля кіоску і розмірковувати про війну, якщо ти її не бачив? Я прийшов із Запорізького напрямку. Я бачив війну. У нас було все. У нас є все. Але його нема кому дати, бо немає людей.

Ті, хто залишилися на війні, працюють за трьох. І один солдат може користуватися цією зброєю, але ж він один! Один проти системи. Перед ним лежить 10 видів зброї: Джавеліни, РПК, Браунінги, снайперські гвинтівки… Але він один. І він фізично не може зробити більше, ніж робить.

А тим часом у тилу, сидять «регресники», шахтарі… Так, шахта — це тяжка робота. Але прийшов час захищати країну. Поміняйте тих хлопців, які з 2022-го року воюють. Їх залишилося тисячі, може, п’ять-шість тисяч взагалі. Вони вигорають. Вони двохсотяться. Бо вони воюють уже третій рік. А інші — ще з 2014-го на війні.

І коли ці хлопці приїжджають у Петропавлівку, вони бачать, як тут відсиджуються ті, хто міг би їх замінити. Але вони не хочуть, бо їм комфортно. Вони ще можуть воювати, але не хочуть. Це головна проблема.

Я хочу подивитися, що вони робитимуть, коли війна прийде сюди. Не у всіх є сотні тисяч гривень, аби забрати сім’ю і втекти. Навіть якщо всі поїдуть на Західну Україну, це не означає, що лінія фронту туди не дійде. І що далі? Якщо чоловіки будуть тікати, доведеться воювати жінкам.

Жінки йдуть на війну

Жінки вже йдуть на фронт. У моєму батальйоні є всього дві жінки.

Одна з них — водій у взводі матеріального забезпечення. Жінка розвозить їжу по підрозділах: борщ, суп, пайки… Якось запитав у неї: «Чому ти пішла на війну?» А вона відповіла: «А хто піде? Розлучена, дитина від першого шлюбу, чоловік удома, “петляє” від мобілізації. Брат воює. Я подумала: «Ну а хто? Ніхто не йде. Так я піду». Сіла за кермо, і все. Виконує ті ж самі завдання.

А друга Ліля Карась — навідниця Браунінгу на MaxxPro. Ліля представлена до серйозних державних нагород. Бо вона не просто воює — вона місяцями не виходить з окопів. Знаєте, на війні жінка вже говорить не так, як жінка. Коли я запитав у неї: «Ліль, що тебе змусило піти на війну?» А вона: «Сєрий, у мене двоє дітей вдома. Розлучилася з чоловіком через війну. Йому принесли повістку — він “петляє”. Я йому кажу:

• Ти що, дурень?
• Ні-ні-ні, — каже.
• Ну так а хто має йти? Усі родичі воюють. Ну пішли разом.
• Ні! — знову каже.
• Ну тоді я піду за тебе.
• Ну йди, — відповів.

І вона пішла. І вона — навідниця. Просто так от взяла і стала воювати. Це довела, що жінки зараз, мабуть, сильніші за багатьох чоловіків.

А для комбата наші дівчата — дві іскри. Бо коли хлопці починають скиглити: «Та це нереально», він каже: «Я зараз подзвоню Лілі, вона приїде і все сама зробить». І все. Хлопці йдуть, виконують завдання. А коли повертаються, кажуть: «Ну правда. Якщо жінка може це зробити, то ми що, не можемо?» І це так і є на війні.

Люди не обізнані

Війна вже перетворилася на марафон. Спочатку всі писали, як усе добре. Зараз телеграм-канали пишуть, як усе погано. А телемарафон каже, що «все добре». І люди думають: «Ага, якщо нам по телебаченню роками розповідають, що все нормально, а вже в Межову прилітають бомби — значить, нас просто намахують». І тому людей треба стимулювати. Показувати їм реальність.

Якщо в 30-х роках були УПА, підпілля, повстанці, то зараз цього не буде. Тут завжди був російський вплив, російські наративи живуть і зараз. Але треба навчити людей, як боротися. Як захищати себе і свою сім’ю. Бо більшість людей у селах навіть не знають, що робити, коли прилетить перша бомба. Хто їм розкаже, як діяти? Що треба мати тривожний рюкзак? Де брати турнікети? Що робити з пораненим? Цього ніхто не вчить. Ніхто не проводить курси. Ніхто не готує людей. А потім всі будуть питати: «А що робити?»

Люди не обізнані взагалі.

Цивільне населення бачить тільки те, що шахід прилетів у будівлю, у нас 13 загиблих — все! Ну от

розумієте, так?
До сирени всі вже так звикли, що просто ніхто не ховається… Але хто куди буде ховатися? От зараз давайте візьмемо селище Межова, туди вже летять бомби, але де бомбосховища? Нема їх!

Немає їх і в Петропавлівці. Підвал у будівлі адміністрації — це не бомбосховище зовсім. Укриттів немає.

Навіть у Донецьку завозили бетонні конструкції, встановлювали укриття. А чого в прифронтових територіях немає? Я не розумію, чому ніхто про це не думає.

Оборона Дніпропетровщини

Про обстріли громад Дніпропетровщини. Розумієте, воно ж давно прилітає. А чого тільки зараз почали говорити за це? І як про це говорять: “На Синельниківщині було гучно”. Нічого собі, гучно! Прилетіло три «каба», розбомбило школу! А офіційні особи кажуть: просто «гучно».

А ще є питання до наших фермерів: чому у нас в районі не окопують жодне поле? Чому не робляться ніякі фортифікаційні споруди? Ну перекопайте ви від асфальту до ставка, до того, що там далі! Зрозуміло, що коли ворог буде рухатися трасою, будуть по асфальту бомбити, ворожа техніка буде звертати в поля. І саме перше, що буде в полі — вони доїдуть до ставка і там почнуть петляти, кружляти. Це ж ворога затримуватиме. Буде якийсь час для маневру, наприклад.

Павлоград уже окопався. Знаєте, хай там може, якось неправильно він окопався. Але це перша за все зрозуміло, що Павлоград здавати не будуть, будуть захищати важливу інфраструктуру. Тернівка, Павлоград — все окопано, люди готуються.

Але питання: навіщо окопаний Павлоград, але не окопуєте Петропавлівку й Межову? Петропавлівка має дві шахти, Степова і Ювілейна, за які ніхто боротися не буде. Але виходить, що ви просто пропускаєте ворога? Таке враження, що взагалі нашу територію списали. Але якщо росіяни зайдуть на нашу територію, вони ж підуть далі в місто Павлоград. І ваші окопи нічого не дадуть — вони просто зайдуть у місто.

Ще один момент: у нас є села, які дуже класно розташована з точки зору стратегії на висоті. Якщо вже допустять ворога в Петропавлівку, то, чесно кажучи, тут нічого не залишиться. Тому що будуть бої, і вони будуть зверху бити вниз. Зрозуміло, що ніхто не буде зберігати школи чи якісь будівлі просто заради пам’яті.

То якщо є ці висотки, я б зробив би так: зосередив одну з бригад артилерії, вона перекривали б повністю лінію фронту. І артилерія тут може сміливо вибивати ворога сотнями, гасити колони. Вона бачить усі центральні дороги, шахти. Ця висота — це стратегічно важливий об’єкт. А ще є річка, яку перейти — це теж проблема.

Ну просто шкода, що саму Петропавлівку просто здають. Її роблять нічим, її знецінюють зараз, тому що вона навіть не окопана. Якщо приїжджають військові, навіть ті, хто формує стратегічні об’єкти, бригади, сапери — вони бачать, що село не окопане. Значить, воно в принципі буде здаватися.

Виходить так, що якщо село не укріплене, то війська наші не будуть тут, наприклад, мінувати, не будуть загородження ставити, протитанкові перешкоди робити. Це все просто буде ігноруватися. А коли війська бачать, що є сформована лінія фронту, то в них у свідомости з’являється розуміння: «Ага, дивися, там уже є окопи, там бліндажі, отут ми можемо поставити вогневу точку, там ще одну». Тобто вони можуть планувати оборону.

Коли військове командування приїжджає і бачить, що місцева влада Петропавлівки нічого не робить, то вони просто вирішують: «Ну який сенс ставити тут бригади? Для чого? Щоб хлопців просто поклали в чистому полі?» І все — давайте далі, а тут ворог просто пройде.

Влада — найстрашніше

Найстрашніше в нашій Петропавлівці — це наша влада. Я просто не розумію, як людям це пояснити.

От, пані Ірино, у мене завжди було таке питання, а я завжди говорив прямо, бо я за справедливість. Чому ми обираємо в місцеву владу людей, яким по 50-60 років? Що це за система? Ці люди вже віджили свій вік, їм треба готуватися до пенсії, сидіти вдома, няньчити онуків. У владу потрібно обирати молодь.

Людина, якій 20-30 років, буде жити для людей свого покоління, вона буде розвивати регіон, працювати на майбутнє. А ті, кому 50-60, вони звикли, що до них крали, вони крали. Всі вони мільйонери.

Я не кажу, що 20-річний чиновник буде ідеальним і не буде красти, але все ж таки молодь по-іншому ставиться до цього.

От моя старша донька — дуже відповідальна дівчина. Вона каже: «Як може людина, якій 50 років, будувати дитячий майданчик, якщо в неї або немає дітей, або вона ніколи з ними не стикалася і в неї інші інтереси?» І це правда.

Донька також питає: «Як вони можуть вирішувати питання доріг, якщо всі вони їздять на джипах із величезними колесами?» Для них це не проблема, вони можуть об’їхати ями, а ми на маленьких машинах не можемо — і це вже наші проблеми, а не їхні.

От і виходить, що дороги вони для себе робити не будуть, бо їм і так нормально. Треба змінювати підхід до всього. Треба нарешті відкинути радянське мислення, бо воно нас тримає в минулому.

У мене мама дуже довго підтримувала Радянський Союз. Але в 2023 році вона з’їздила на Західну Україну, і коли повернулася, сказала: «Ти був правий».

Я завжди казав, що Радянський Союз — це була обгортка від цукерки. Спочатку була війна, всі жили дуже бідно. Потім почався період відбудови — прийшов Радянський Союз, усі мали роботу, платили зарплати, але нічого не можна було купити. А потім раз — і все розвалилося. І тепер багато людей живуть із надією, що Союз повернеться.

Але хіба це було гарне життя: були дефіцити, черги, порожні полиці в магазинах. Не було нічого «чудового». Але наші бабусі й дідусі досі живуть із думкою, що Союз був «золотим часом».
А зараз ми живемо в час, коли технології розвиваються прямо на очах! 3D-принтери, штучний інтелект, ноутбуки, телефони, окуляри віртуальної реальности. Прогрес колосальний! А ми все ще боремося з місцевою владою. Чому?

Бо технічний прогрес зробив крок уперед, а людський — залишився позаду. Якщо ми позбудемося цих «старперів», які сидять і керують нашою громадою, все розквітне. Я вам кажу! Але хто їх прибере?

Минулого року була гарна спроба це зробити. Військові правильно зробили: намагалися змінити життя в громаді. Якби вони дотиснули свою лінію, вони б усунули місцеву владу — і все. Їм не вистачило трохи впевнености. А потім почався тиск на них, бо ж у владі замішаний місцевий «бомонд», який звик до свого життя.

Ми з моїм братом довго про це говорили, розмірковували. Ми прості люди, як і всі. Але була мрія — повернутися сюди й узяти все у свої руки. Ми хотіли розширити кругозір нашого населення, змінити щось. Брата забрала війна… Але мої міркування не змінилися.

Владу на місці треба міняти. От візьмімо одну з найбільших проблем у Петропавлівці, яка мене особисто вбиває — це наша річка. Ми ніяк не можемо там навести лад. Завозимо пісок, будуємо кладки, робимо якісь домики, ставимо ларьки й продаємо пиво — і все. У підсумку маємо відпочинок для дорослих, а для дітей — знову нічого не зробили.

Ну от знаєте, поставте там хоча б одну гойдалку. Зробіть щось для дітей, розвивайте територію в іншому напрямку. Привчайте людей до природи, а не тільки до комерції. Для чого одразу ставити ларьки, продавати пиво, аби підзаробити?

Хотілося б зробити для дітей, для молоді. Головний акцент — це не пенсіонери, бабусі й дідусі. Вибачте, але вони вже прожили своє життя. А молоді ще жити, а ще хлопці, які повернуться з війни, думатимуть про життя зовсім по-іншому. Вони живуть одним днем. Планувати щось важко, бо сьогодні ти прокинувся — все нормально, а завтра — бойове завдання, і ти вже там, у невідомости.

У мене навіть була своя «фішка» на війні. Коли виїжджав на бойові, завжди казав: «Господи, тільки не сьогодні». Були ситуації, коли дивом рятувався. Ось, наприклад, виїзд на завдання, місцевість невідома, десь вже міни літають. Їду і думаю: «Ну от знову я тут, хоча міг би сидіти в тилу». Злива почалася, машина загрузла в багнюці, ледве вибралися. Повернувся, переночував, а через два дні туди ж поїхали хлопці — і там уже «приліт». От таких історій у мене багато. І таких хлопців, які повернуться, буде ще більше. Але вони повернуться з війни з розбитою психікою, і це окрема тема для розмови.

Багато хто сидів удома, отримував 2000 грн, а коли почалася війна, пішов на контракт і отримував 120-170 тисяч. А потім повернуться назад — і знову без роботи. І що з ними буде? А буде громадянська війна, тільки тиха. Бо про них ніхто не подбає.

Я не розумію тих, хто просто «відморозився» і відсижує цю війну. Якщо людина мала законну відстрочку — це одне. А якщо він просто «пропетляв» — вибачте, для мене він ніхто.

Навіть якщо людина була кухарем на передовій — вона щось бачила, вона працювала, копала окопи разом з усіма.

А коли ми з кумом разом отримали повістки, я пішов, а він — відмовився. І тепер я третій рік на війні, а він вдома сидить. Його брата мобілізували, і він зник безвісти під Харковом. Я бачив, як у групах пишуть про нього, шукають. Мама шукала. І після цього як мені ставитися до кума? Ми більше не спілкуємося.

Ще один момент, який мене вражає — як чоловіки, які залишилися в тилу, допомагають (або не допомагають) сім’ям військових. Моя дружина два роки без мене. Жоден із «друзів» не прийшов і не запитав: «Тань, може, тобі щось треба? Чимось допомогти?» Один хлопець — сусід — допомагав по дому, по машині, навіть дрова рубав. А ті, хто ближче, ті, хто «повинен би», — просто зникли.

Війна дуже поділила людей. Я дивлюся на деяких чоловіків тут — і у мене тільки презирство, бо бачу, хто як «петляв», хто тікав.

А після смерті брата все виглядає ще гірше. Я зрозумів, що залишився сам. Так, сім’я є, але всі ті мрії, що були раніше, — вони просто розсіялися. Мама мені говрить: «Тепер тобі доведеться жити за двох».

Але хто-небудь мене запитав — чи хочу я жити за двох? Я, може, хотів би, щоб брат жив за двох. Але сталося так, як сталося. Завжди думали, що старший брат піде першим. А вийшло навпаки.
На Донецькій сталі ми повісили фотографію брата Василя. Я розумію, що брата вже не повернути. Я розумію, що на що я сам йду. Я міг би не їздити на завдання, я міг би лишитися в тилу. Але я цього не роблю. Я свідома людина. А хочеться аби наші люди прозріли, подумали над тим, що я говорю і не думали, що війна не дійде, хтось за нас закінчить війну. Оце треба усвідомити вже зараз.

Дніпровські