"На адреналіні не страшно": історія евакуаційного екіпажу 110-ї бригади (ВІДЕО)

09 травня 2025 р. 12:53

09 травня 2025 р. 12:53

«Коли вже забрав поранених — легше. Назад летиш на адреналіні. Головне — виїхати. А машину… Залізяку ще купимо. Життя не купиш».

Евакуаційний екіпаж 110-ї окремої механізованої бригади вивозить поранених під обстрілами, іноді — за сотню метрів від позицій ворога. Працює там, де інші ще не встигають оговтатись від вибухів. Ця історія — про людей, які ризикують життям щодня, аби дати шанс іншим вижити. Про машину, яка стала рятувальним кругом для двох батальйонів. І про тих, хто за кермом ніколи не вмикає фари — бо там, за кілька метрів — смерть.

Екіпаж евакуаційної бригади 110-ї окремої механізованої бригади ЗСУ — це водій Михайло Чубадинський і два медики — Вадим Вороницький та Сергій Лещенко, які щодня ризикують життям, аби дати шанс вижити іншим. Журналістка газети “Степова зоря” та сайту Петропавлівка.city спілкувалася з легендарним екіпажем легендарної бригади.

Автор: Ірина СИТНІК

«Пацани, я звідси не вийду, поки не візьмете»: історія «Ворона» з Боромлі

Вадим Вороницький, позивний «Ворон», родом із Сумської області, села Боромля — яке, за його словами, «найкраще село в Україні». У мирному житті працював будівельником. На війну пішов без жодного досвіду служби в армії — лише з великою мотивацією й серцем, сповненим рішучості.

- Я жив у Борисполі. Коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого, з першого дня вирішив іти. Але мене не брали — не мав військової підготовки. Казали: “Не треба, твій час ще настане”.

Автор: Ірина СИТНІК

Рішення йти на фронт визрівало з багатьох причин.

- Дружина працювала в прикордонній службі. Коли почалося повномасштабна війна — її підняли по тривозі. 24 лютого орки пішли на мою Сумщину. У Сумах були вуличні бої, через Боромлю проїхали колони окупантів. Усі органи влади втекли — лишились тільки голова сільради та керівники підприємств. У Тростянці й Охтирці почалися страшні бої. Там служив мій однокласник, я переживав за нього. А мої діти з попереднього шлюбу — півтора місяці в окупації. З бабусею ховалися в церкві. Батьки теж були в Боромлі. І моєму будинку загрожувала небезпека. Я зрозумів, що не можу просто сидіти.

8 березня Вадим прийшов до військкомату й сказав: “Пацани, я звідси не вийду, поки не візьмете. Бо пройде час — будете мене ловити”.

Вадима взяли у військо. Спершу зарахували водієм у паливозабезпечення новоствореної 110-ї бригади. Але вже у Черкаській області ситуація змінилася:

- Один із хлопців запропонував піти медиком. Я подумав: який з мене медик? Але погодився. Казали — “жовта зона”, спокійно, під’їхав, забрав пораненого і все. Але вже на п’ятий день я був поранений і опинився в госпіталі в Костянтинівці. Тоді подумав, що напевно, на бензовозі було б краще. Але, направду, не шкодую про своє рішення стати медиком евакуаційного екіпажу.

Автор: Ірина СИТНІК

Незважаючи на поранення, важкі моменти й втрати, Вадим жодного разу не пожалкував про свій вибір.

- Після кожного поранення, після важких ситуацій думки змінюються. Але потім все проходить. І повертаєшся до побратимів — бо ми сім’я.

«Кожен чоловік має йти захищати свій дім»: історія «Місцевого» з Покровського району

Сергій Лещенко, позивний «Місцевий», народився в місті Покровськ, але жив у селі Надіївка, що в Покровському районі Донецької області. На війну пішов майже одразу після початку повномасштабного вторгнення.

- 8 березня 2022 року мене призвали, а вже 9 березня я був на фронті. Потрапив одразу до 110-ї бригади.

Автор: Ірина СИТНІК

За плечима у Сергія — спортивне дитинство, вільна боротьба, служба строковиком, спроба роботи за кордоном і бажання ще до війни підписати контракт із ЗСУ.

Війна застала Сергія у рідному Покровську. Хоча Сергій і не був медиком до війни, військовий шлях змінює професії й долі багатьох. А позивний «Місцевий» символічно вказує на його коріння — на донецькі села й місто Покровськ, які він іде боронити.

Сергій пішов на війну з перших днів, але медиком став не одразу.

- Я не мав медичної освіти. Спочатку півроку був у піхоті. А потім познайомився з хлопцями-медиками, вони запропонували перевестись. Я пройшов навчання, закінчив курси і з того часу займаюсь евакуацією поранених.

Бажання служити не виникло раптово — воно жило в ньому ще до повномасштабної війни.

- Я ще до початку повномасштабної війни хотів підписати контракт. Мене дуже затягнула військова справа. Після строкової служби зрозумів — це моє. Побратими, стиль життя — це справжнє, це цікаво. Мені просто хотілось служити.

Про виїзд за кордон навіть не думав, бо війна прийшла додому.

- Я з Донбасу. І коли війна приходить до тебе додому — не може бути інших думок. Думаю, що кожен чоловік має йти захищати свій дім і свою країну.

Його рідний край зараз у вогні. Покровськ і навколишні села — на передовій.

- Мій будинок був у Покровському районі, в маленькому селі на три вулиці. Там зараз важкі бої. Наші хлопці тримаються, намагаються вибити звідти окупантів. А ворог лютує, знищують хати одну за одною. Майже нічого не залишилось.

Родину вдалось з рідного міста евакуювати, але втрати не оминули.

- Батька я поховав у квітні минулого року. Усіх інших вивіз у безпечне місце. Слава Богу, вони в безпеці.

«Під дронами, під обстрілами — забираємо своїх»: історія водія-евакуатора «Чуби» з Івано-Франківська

Михайло Чубадинський, позивний «Чуба», родом з Івано-Франківська. Службу розпочав ще у 2019 році, а в листопаді 2023-го приєднався до 110-ї окремої механізованої бригади як механік-водій в медичному евакуаційному екіпажі.

- Я з 2019 року в армії. Спершу строкова служба, потім підписав контракт. А до 110-ї бригади мене перевели 8 листопада минулого року.

Автор: Ірина СИТНІК

На війні він відповідає за одну з найнебезпечніших задач — евакуацію поранених і загиблих під вогнем.

- Їздимо на евакуацію, забираємо поранених. І, на жаль, буває — загиблих. Разом із санітаром заїжджаємо, забираємо й швидко виїжджаємо. Часто — під дронами, під обстрілами.

Потрапивши до нової бригади, він одразу знайшов своє місце завдяки бойовому побратимству.

- Я давно їжджу. У попередній частині теж був механіком-водієм. Коли мене перевели, мій побратим Вадим подивився на мене і сказав: “Поїхали зі мною”. І я став водієм евакуаційної групи.

Попри те, що раніше Михайло не бував на Донеччині, швидко освоївся в незнайомій місцевості — в умовах, коли від орієнтації на місцевості залежить життя.

- На Донеччині я вперше побував у 2022 році. Але тепер уже знаю місцевість. Їздимо по картах, по “мілчаті” (Military Chat). Визначаємо точку і рухаємось до неї. Якщо новий район — вивчаємо карту. Все швидко, точно, без зайвих зупинок.

Його робота — це лінія життя між фронтом і шпиталем. Робота, де секунди мають ціну, а шлях — вимірюється не кілометрами, а ризиком.

«Піхота – найважливіше. А ми тут, аби рятувати їх»: історія евакуаційного екіпажу 110-ї бригади

110-та окрема механізована бригада — для її медиків не просто військовий підрозділ. Це місце, де народжується справжнє побратимство, де щодня під обстрілами рятують життя.

- 110-та бригада… Особисто в моєму житті вона єдина, і я не знаю кращої або гіршої, — каже медик Вадим.

У складі медичного евакуаційного екіпажу — водії, санітари, медики. Працюють на складному напрямку, під вогнем, без зупинки.

- Нам, саме як медичному пункту, мабуть, пощастило… Хоча, звісно, втрати є — поранення, загиблі побратими. Але бригада в нас дуже гарна. Нас поважають, і ми поважаємо інших. Є взаєморозуміння. Наш командир навчив: піхота — найважливіше. Ми тут працюємо тільки для піхоти, — говорить Вадим.

Автор: Ірина СИТНІК

110-та зібрала справжніх борців та дала можливість знайти справжніх друзів.

- Війна — дуже жахлива річ. Вона зруйнувала стільки життів… Але є один плюс: я зібрав навколо себе справжніх друзів. Ми пройшли багато: і хороше, і погане. Я радий, що потрапив саме в цю бригаду, у третій батальйон. Тут знайшов братів, — говорить Вадим.

Деякі бійці лише нещодавно приєдналися до підрозділу, але вже відчули, що потрапили у правильне місце.

«Це не “швидка”, це бойова машина життя»: як працює евакуація поранених у 110-й бригаді

Бійці 110-ї бригади, що працюють на Донеччині, розповідають, як насправді виглядає евакуація поранених — і чому стандартна карета «швидкої допомоги» не годиться для передової.

- Ми можемо показати наш евакуаційний автомобіль — аби люди зрозуміли, що це таке. Бо коли ми оголошуємо збір на позашляховик, нам часто пропонують: «Давайте ми вам карету швидкої приженемо» або ще щось. Але не всі розуміють, що таке евакуація на Донбасі.

Автор: Ірина СИТНІК

Місцевість на Донеччині складна: суміш глини, вугільного пилу, чорнозему і піску. Після дощу — це непрохідна пастка. А асфальт — тільки на центральних дорогах.

- На Донбасі гарні дороги, особливо центральні. Але це війна: бомба — і вирваний шмат асфальту. На Сумщині, звідки я, дороги просто танками переорані. Тут — трохи краще. Але по селах — зовсім інше, — говорить Вадим.

Автомобіль для евакуації — це не "швидка", а бойовий джип. І вимоги до нього — жорсткі.

- Авто має бути потужним. Повний привід обов’язково. Болотна гума — не тільки аби пройти по ґрунту, а й щоб мінімізувати ризик зібрати осколки. Бо земля тут ними усипана. Буває, що за один виїзд — мінус два колеса. Їдеш на нитках, на дисках, — говорить Михайло.

- База автівки має бути довгою — аби вмістити ноші. Але навіть стандартні ноші не завжди влазять. Ми ручки обрізали на ношах, економили місце. 20 сантиметрів — це вже водієві легше, дихати є чим, — продовжує Сергій.

Робота водія — не просто «вивезти» екіпаж та поранених. Це — відповідальність за життя.

- Водій — це фортеця. Як він виїде — так і поранений доїде. Евакуаційний автомобіль — це твій дім, твоя зона відповідальності. Навіть якщо один побратим — або троє — ти везеш їх усіх, — говорить Михайло.

Хлопці пояснюють, що евакуаційний автомобіль це не медична карета «швидкої», це компактний рятувальний пункт.

- З собою — тільки найнеобхідніше: аптечка, рюкзак, кровоспинні, бандажі. Бо тут усе має бути швидко. Поїхав — забрав — повернувся. І вже тоді далі — по медичних ланцюжках.

Автор: Ірина СИТНІК

«Ми їдемо так, аби нас не догнали»: евакуаційна машина очима бойового екіпажу

У 110-й бригаді не допустять, аби боєць вирушив на позицію без повного спорядження. Це — аксіома.

- У кожного є індивідуальна аптечка. Абсолютно в кожного. Інакше на позицію не підеш. Ні без аптечки, ні без шолома, ні без бронежилета та зброї. Це правило, це безпека. Іншого в нас немає, — кажуть хлопці.

Про евакуаційні машини — ті, що вивозять поранених і загиблих із-під вогню можна говорити на окремою темою, бо є чимало вимог, які знає лише екіпаж.

- Наша мрія — аби хтось задонатив нам “Крузака”, бажано броньованого. Але на практиці ми їздимо на Hyundai Terracan чи Mitsubishi Pajero Wagon третьої генерації. Це оптимальні машини — і для прохідності, і для того, аби санітар не замерзав на пікапі під дощем чи снігом.

Автор: Ірина СИТНІК

Звичайні цивільні автомобілі медики переобладнують самостійно.

- Машина має бути швидка, потужна. Сидіння викидаємо, замість них — фанерний настил для носилок. Гума — тільки болотна. Повний привід — обов’язково. Інакше не проїдеш, або застрягнеш, або не вивезеш.

Ціна на таке авто — висока. Але саме такі автівки це єдиний шанс врятувати життя.

- “Крузак” у більш-менш стані — 10 000 євро вартує. І це ще без переобладнання, яке ми робимо самостійно, бо інакше не виживеш. Треба автівкою “залетіти” швидко і так само швидко “вилетіти”. Нас доганяють і арта, і дрони.

Екіпаж згадує ситуацію, коли дрон-камікадзе ледь не влучив у їхню машину.

- Їхав із Сергієм — він зараз на реабілітації після поранення. Поряд вибухнув дрон, осколками посікло машину, висипалися вікна. Сергія поранило в ногу. Але він не зупинився — газ у підлогу. Дрон не влучив. Може, РЕБ спрацював, може, не долетів. Але це — секунда. І в цій секунді життя.

«Машина загинула, але ми — ні»: як працюють евакуаційники під прицілом дронів

Під час евакуації на фронті секунди вирішують усе. Але навіть найкраща техніка може стати мішенню — як і життя кожного, хто на ній їде.

- РЕБи — це дуже дорогі пристрої. Один коштує близько 300 тисяч гривень. І хоча бригада надає їх, цього недостатньо. Буває, що машина пробита, треба іншу — а РЕБ треба переставити. Це час. А поранений може не дочекатись, — пояснюють хлопці.

Часто екіпажі просто не встигають. І платять своєю технікою — або життям.

- Була ситуація — поїхали на евакуацію, машина наїхала на дрон-розтяжку. Колеса розірвані, передок зірвало. У екіпажу контузії, але хлопці живі. Вистрибнули з евака й пішки з пораненими йшли. До мінометної позиції не дійшли — темно, світити не можна. Тож сиділи в лісосмузі три години, поки не приїхали інший евак.

Евакуаційний автомобіль врятувати не вдалося.

- Машина залишилася на місці — вона «загинула». Хотіли витягти її БМП, але не вдалося. РЕБ також залишився: антени втрачено, але блок вдалося забрати. Наш побратим Олежка налагодив зв’язки — частину обладнання вдалося відновити.

Новий автомобіль хлопці відновлювали самі, з нуля.

- На новий евак збір робили без посередників, просто по друзях, знайомих. Волонтери допомогли — навіть по 1500 доларів скидали. Дуже вдячні. Мої земляки з Франківщини дуже багато зробили для нашого екіпажу, — говорить Михайло.

Тепер машина працює знову. І хлопці показують її — цю бойову легенду, яку зібрали по гвинтиках усім світом.

Розглядаючи евак розумієш, що це не просто транспорт — це шанс на життя. Вони не здаються. Їхня зброя — не лише кермо й броня, а й віра у своїх.

«Що це буде?» — «Нам п…ць». Як вибухнула перша «таблетка»

Березень 2022-го. Перші місяці повномасштабної війни. Екіпаж медиків 110-ї бригади ще не укомплектований повністю, але вже вирушає на Донбас — замінити іншу, вже змучену бригаду.

У дорогу з Черкас на Донбас вирушили двома старенькими УАЗами. Перші евакуаційні автомобілі 110-ї бригади були звичайним УАЗом — «буханкою». Медики ніжно називали її «таблеткою».

- Ми зайшли 25 березня — неповним екіпажем. Дві «буханки»: наші особисті речі, ящики тушонки, трохи медикаментів, джгути, бинти. Усе, що могли, — везли на фронт. І поїхали. Не вірили, що доїдемо — але доїхали. Поселилися, формували підрозділ: хтось приходив, когось передавали в інші частини.

Перший автомобіль був саме той УАЗ — невибаглива, але надійна машина. Через обставини вона стала основним транспортом одразу для двох батальйонів.

- Ми тоді помінялись автомобілями. Командир сказав: “Бери оцю і поїхали”. У перший день, коли заїхали, у медиків, яких ми мали змінити, зламався транспорт. Тож наша “таблеточка” працювала і на третій батальйон 110-ї, і на ДШБ. Я був єдиним водієм, який їздив і з тими, і з тими.

А потім було пекло. Постріл із танка просто по машині. Екіпаж отримав завдання змінити одну з елітних ДШБ-бригад. Але реальність війни швидко розбила ілюзії.

- Нас направили міняти дуже “модну” ДШБ-бригаду (називати не будемо). Ми всі були на ідеї: “Зараз ми всіх звільнимо”. А насправді — ми навіть не змогли замінити тих, хто вже там. Хлопці просто не добігали до позицій — гинули. І ті не могли вийти — бо орки давили масово, — згадує Вадим.

УАЗ-«таблетка» працювала на дві бригади, бо інші машини вийшли з ладу.

- У перший день у медиків, яких ми мали змінити, зламався автомобіль. І наша “таблеточка” тягнула два батальйони — третій мехбат 110-ї і ще ДШБ-бригаду. Я був єдиним водієм, хто працював на обидві.

А потім — вибух. Прямий постріл із танка. Автомобіль перетворився на уламки, а бійці — на мішені.

- Я трошки примелькався там… Танк виїхав на нас, опустив дуло й вистрілив… Нам пощастило, ми встигли вискочити. Стріляли по нас довго. Машина вибухнула в трьох метрах. У вухах пищить, око нічого не бачить — струс, паніка. Побратим лежав у кущах, повертається до мене:
— Що це буде?
Я кажу:
— Нам п…ць, — розповідає Вадим.

Це правда війни — без прикрас. Це перша евакуаційна машина 110-ї, яка загинула під час виконання своєї місії. Такою вона була — перша «таблетка», перший бій, перше усвідомлення: війна справжня.

- Я впевнений був, що нам кінець. У мене шолом був, як у бантиках, бо об шолом скільки разів рикошетом пройшли кулі, уламки… І от тоді я зрозумів: аптечку треба носити збоку, не на грудях. Бо вона високо, не дає лягти. А ще ці плити… закруглені. Куля рикошетом пройшла по плиті — відчуття ніби КамАЗ по тобі проїхав. Такий удар був…

Медик змовкає на мить, згадує.

- А потім вітер змінився. Таблетка вже горіла. Але дим нас замаскував. І я кричу: «Вітя, біжимо зигзагоподібно, як нас учили!» Але Вітя — прямо побіг. Я за ним. «Десять кроків — падай!» — кричу. А він не чує. Потім виявилося — в нього вата у вухах, бо медик. А я водій — мені не можна вуха закривати. Треба ж чути, звідки стріляють, куди їхати.

Вони вибралися. Але втратили багато.

- Машина загинула. Дуже шкода було. Автомат трофейний згорів, телефон, дві каністри бензину. А ми ж тоді на вагу золота все діставали. Ні постачань нормальних не було, нічого. Ми ті дві каністри випросили десь: «Дайте!» І я їх возив з собою, аби в будь-який момент виїхати, поранених витягти.

Вадим задумується і додає:

- Дуже шкода машину. Вона ж не просто залізо була. Вона життя рятувала.

Так починалася історія евакуації в 110-й бригаді — з двох «таблеток» і з того, що зберегли найцінніше — життя. Це реалії війни, як є. Звичайна машина. Звичайні люди. Надзвичайна відвага.

«Їхали на баню шкільним автобусом». Як медики на передовій пристосовували цивільну техніку під війну

Бойова евакуація — це не хвилини, а секунди. Усе має бути злагоджено до автоматизму: під’їхав, відчинив двері, вантаження, виїзд. І бажано — надійною машиною. Але на початку, кажуть медики, усе було інакше.

- Перші автомобілі, які в нас з’явилися в батальйоні. Я пам’ятаю, КамАЗ у нас з’явився тоді, фура і дві таблетки і в комбата була «Нива». Ми їхали ще парою автобусів. Нас на бані возили шкільними автобусами. Пристосовувалися, як могли, - знизує плечима.

Евакуація — це швидкість. Це тактика блискавичного маневру.

- Ми не їдемо, ми “залітаємо”, поки машина розвертається — санітар уже двері відкриває. Піхота допомагає, завантажили поранених — і погнали. Якщо легкі або середні поранення — пацани самі стрибають у машину. Це секунда. Це рефлекс.

Вони навчилися пристосовуватись до всього. До старих машин, до відсутності техніки, до шкільних автобусів, які везуть не дітей — а поранених, або й просто людей, яким пощастило вижити. Бо там, на лінії, навіть «буханка» — це шанс. І її втрата — це як втрата товариша.

«Шлях до пораненого — це завжди лотерея». Як відбувається бойова евакуація під вогнем

На війні час зжимається до секунд, а шлях до пораненого — це завжди лотерея. Хтось на іншому кінці радіоефіру чи повідомлення вже чекає — і не факт, що дочекається. Медики знають: у бою немає пауз, немає безпечних маршрутів, немає гарантій.

- У нас є зв’язок через інтернет, є "Старлінки" на позиціях. Нам пишуть або по "Сигналу", або по радіостанції викликають. Скидають точку, і ми по команді комбата виїжджаємо. Не просто так, що хтось написав "300" — і ми одразу летимо. Коли сильні обстріли, ми не можемо заїхати, бо може бути не один, а десять "трьохсотих". Тільки коли обстановка стихає, піхота виносить поранених до точки евакуації.

Буває і гірше — доводиться йти пішки, бо ніхто не може винести. Позицію тримати треба, а пораненого не кинеш.

- Нещодавно ми заїжджали за сто метрів від позицій ворога на броньованій машині. Як тільки доїхали, по нас полетіло. Вони думали, що це десант висаджується, і атакували нас FPV-дронами, артилерією, мінометами. Але в нас усе було розплановано до секунди. Водій знає, що робити. Ми теж. Вилітаємо — забираємо. Медик вже приймає поранених у машині.

Автор: Ірина СИТНІК

Евакуація відбувалося фактично під прицілом.

- Коли їхали туди, почався обстріл. Ми тримаємо фокус на завданні. Коли ми завантажили поранених, я сідав в автомобіль, тоді почув перший близький приліт. Потім, коли вже все скінчилось, приїжджаємо, і побратим, що чергував на КСП каже: «Я на КСП мало не посивів! По вас просто все лягало! Отак, навколо машини!

У тилу кажуть: пощастило. Але насправді — це не фарт. Це чітке злагодження і холодна голова.

- Командир батальйону подумав: «Мабуть, не забрали — бо стріляти почали». А з КСП йому доповідають: «Та ні, забрали!»

На адреналіні — не страшно. Але евакуація це миті, в яких рахунок іде на життя.

Сьогодні, на війні XXI століття, це не просто боротьба людей і машин. Це війна дронів, швидкості, нервів і точних рухів. Де "буханка" чи стара бронемашина — це остання надія. А ті, хто всередині, — герої, які не питають, чи страшно. Вони просто їдуть.

«Якщо зі мною щось трапиться – всі можуть не виїхати». Історія водія евакуаційної машини

Водій евакуаційного автомобіля каже, що найстрашніше – це не тоді, коли стріляють. А коли їдеш туди — і не знаєш, чи доїдеш. Чи зможеш розвернутися, чи встигнеш. Чи повернешся.

- Саме важче, мені здається, коли ти їдеш забирати поранених. Ти не знаєш, що тебе там чекає. А вже коли ти загрузив поранених і їдеш назад — тоді легше. Думаєш: усе страшне позаду. Мені легше, коли вже роботу зробив. Назад — на "парусах". Головне — аби виїхати, — говорить Михайло.

Він — не просто водій. Він — той, хто останнім вириває з пекла. Від нього залежить, чи матимуть лікарі шанс урятувати бійця. І чи дочекається мати свого сина з війни.

- Завжди казав побратимам: "Взагалі не думайте про автомобіль. Думайте про себе, про життя побратима, про життя пораненого". Це найважливіше. Залізяку ще поки є Україна — зберемо, купимо. А життя вже не збереш докупи, — говорить Михайло.

Машини гинуть частіше, ніж люди, але це — вартість часу, вартість дії. Їх не рахують поштучно.

- Багато автомобілів втратили. Дуже багато, навіть не зможу порахувати. Деякі буквально "з палок" латаємо. Є один старенький, але фартовий. Уже два роки працює з нами. Побитий увесь, але тримається. Він нас не раз виручав, — кажуть хлопці.

Забирають усіх. Живих, важких, навіть тих, кого не вмовиш на порятунок.

- Одного разу був випадок: поранений відмовлявся їхати в одному автомобілі з двохсотими (загиблими), казав: "По мене потім приїдете". Не знаю, що в нього в голові було — стрес чи забобони. Але ми все ж його забрали з поля бою.

Працюють часто вночі, але без світла не їздять — краще ризикнути, ніж не побачити міни чи дроти FPV-дронів.

- Коли виїжджаємо на евакуацію, світло фар майже ніколи не виключаємо. Машина нагрівається — тепловізори все одно її бачать. Якщо не можуть дістати з повітря — накладають FPV-дрони на дорогу. Без світла — або вдарить з неба, або прямо на дрон виїдеш. Тому краще бачити дорогу. Доїжджаємо до точки — машину не глушимо. Завантаження — за секунди. І одразу до лікарів, — розповідає Михайло.

Кожен виїзд евака — новий виклик для водія. Не страшно за себе — страшно за тих, хто всередині евакуаційного автомобіля.

- Найбільш тривожно, коли їдеш туди й не знаєш, що буде через секунду. Коли вже забрав поранених — легше. Але небезпека завжди велика. Переживаєш не тільки за себе, а й за тих, хто з тобою. Якщо зі мною щось трапиться — всі можуть не виїхати, — каже Михайло.

Іноді доводиться повертатися з втратами. Але навіть тоді — повернення важливе.

- Найнеприємніше було, коли ми з побратимом Сергієм поїхали забирати поранених. З першого разу не змогли заїхати через обстріл, трохи стихли обстріли і ми залетіли на місце евакуації. Забрали хлопців. Від’їхали на 400 метрів — і в нас поцілив FPV-дрон. Добре, що не в машину, а збоку. Сергія поранило. Добре, що вижив. І всіх поранених вивезли.

“Нам не важливо, кого забирати — пораненого чи загиблого — всіх чекають вдома”, — кажуть мої співрозмовники. Найголовніше — повернути всіх.

Автор: Ірина СИТНІК

Це історія батальйону. Команди. Тих, хто знає: дорога туди — завжди з ризиком, а назад — з надією.

Евакуаційний екіпаж 110-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, який працює на межі можливого. Водій УАЗа та медики щодня виїжджають під обстрілами, рятуючи поранених із передової. Вони працюють без броньованої техніки, без гарантій, часто на старій, напівзламаній техніці. Але попри втрати, постійний ризик і втому, для них головне — вивезти кожного, хто ще дихає. Бо як кажуть самі хлопці "залізяку ще купимо, а життя — ні".

Історія евакуаційного екіпажу у нашому відео:

Дніпровські