ЕКСКЛЮЗИВ ОФІЦІЙНО Новий дім для великої родини: дитячий будинок сімейного типу з Донеччини отримав житло у Дніпрі

14 травня 2025 р. 21:35

14 травня 2025 р. 21:35

Усе, що встигла нажити родина Карнаух у Слов’янську, довелося залишити за одну ніч. Після початку повномасштабного вторгнення вони вирушили в невідомість — з дітьми, із мінімумом речей, із вірою, що все буде добре. Пройшовши крізь евакуацію, життя в спортзалі й довгі місяці пошуків житла, взимку 2024 року ця родина отримала просторий будинок у Дніпрі.

Свою історію родина Карнаух розповіла спеціально для редакції «Наше місто».

Придбати будинок вдалося завдяки державній субвенції — цільовим коштам, що надходять із бюджету для забезпечення житлових потреб внутрішньо переміщених осіб.

— Родина переїхала до Дніпра з міста Слов’янськ ще у квітні 2022 року, після початку повномасштабної війни, — розповідає начальниця управління служби у справах дітей департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради Ганна Довготько. — Спочатку мешкали в Обухівці, потім винаймали житло в місті, аж поки ми не змогли придбати для них окремий будинок — вже у власність громади, з довгостроковим безоплатним користуванням.

За словами чиновниці, вся процедура придбання від погодження до заселення тривала близько двох-трьох місяців. Будинок обирали не випадково — спеціальна комісія об’їхала кілька варіантів, обираючи той, який максимально відповідав вимогам законодавства:

— Це має бути повністю придатне для життя житло. Поруч інфраструктура: школа, садок, лікарня. В самому будинку достатня площа, альтернативне опалення, зручності. Цей будинок, який ми знайшли, мав усе це, навіть меблі й техніка залишилися від попередніх власників. Тобто родина змогла майже одразу заїхати і жити.

«Я не уявляю, як жити без них»: історія великої родини

Надія Карнаух — мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу. Її шлях почався ще у 1995 році, пані Надія з чоловіком забрали в сім’ю першу дівчинку. Бажання допомагати іншим діткам передалося і вона надихнула маму взяти ще діточок.

— Донька навчалась із дітьми з неблагополучних родин. Одного разу вона сказала “Мамо, як би їм допомогти? Їй було 14. І ми зрозуміли — це наш шлях. Пройшли навчання, зібрали документи, і взяли діток. Так усе й почалося.

До війни родина жила у Слов’янську. Господарство, город, тварини, своє м’ясо і яйця — все як у великій, міцній сім’ї. Коли в березні 2022-го надійшли жахливі звістки з Бучі, син, військовослужбовець, зателефонував і наполіг на евакуації. Мусили виїжджати майже без речей.

— Нас було чотирнадцять. У нас була тільки маленька машинка. Допомогла знайома з організації “Слов’янське серце”. Дали нам бусік, знайшли спортзал школи в Обухівці. Там ми жили три місяці. Потім пошуки житла. Це було дуже важко. Таку кількість дітей не всюди приймали.

У Дніпрі вони жили в орендованому будинку. Умови були складні. “Головне, що не на вулиці”, згадує пані Надія.

Але взимку 2024 року сталося справжнє диво — родина отримала можливість переїхати у новий дім.

— Цей будинок нас врятував. Ми дали згоду, бо вже не витримували. Тягнути оренду було важко, а тут — просторо, тепло.

Нині з Надією мешкає десятеро дітей. Наймолодшій — 9 рочків. Надія не ідеалізує життя багатодітної матері, але говорить про нього з теплотою і гумором:

— Хтось каже, що 2 дитини – це катастрофа. А я кажу: троє-четверо – це вже вулиця, п’ять-шість – маленьке село, а далі — окрема держава зі своїми законами. І це прекрасно!

«У нас свобода»: Аня Карнаух щаслива жити в великій родині

Ані — 16. Вона мешкає в родині Карнаух із чотирьох років. Сьогодні навчається в училищі на пекаря-кондитера, багато читає, цікавиться математикою та постійно розвивається:

— Я зараз надолужую те, що не встигла в школі. Самонавчаюсь, беру додаткові курси. Мені цікаво пізнавати нове.

Аня з ніжністю розповідає про велику родину, де, попри дружність, кожен має право на особистий простір.

— У нас свобода. Підтримка. Можемо просто сісти ввечері на вулиці, поговорити, як день пройшов. А на свята завжди збираємось усі разом за столом.

Ще одна спільна справа — виготовлення декоративних квітів. Це давній родинний “бізнес”, започаткований ще у Слов’янську.

— Ми з сестрами робимо квіти з іранського фоамірану. Я роблю пелюстки, збираю квітку. Мама клеїть, показує, як правильно. Раніше робили на замовлення — піони, маки.

Є в Ані й справжня кулінарна пристрасть. Вона готує для всієї родини торти на дні народження:

— Домашня випічка — вона найкраща. Ти знаєш, що туди поклав. Готувати я почала десь із 12 років, дивилась, як мама та сестри це робили, і підключилась. Мені це дуже подобається.

«Дніпро нас не вигнав»: про війну, прийняття і надії на мир

На офіційну зустріч до родини Карнаух завітали представники міської ради Дніпра. Їхнє вітальне слово — свідчення підтримки і співпраці:

— Хочеться побажати вам всього самого найкращого. Здоров’я вам і вашому чоловікові, вашим дітям. Щоб у цьому будинку вам було затишно, щоб ви себе почували комфортно.

Привезли й подарунки: комплект постільної білизни, рушники для кожної дитини.

— Я дуже вдячна Дніпру, — зізнається Надія Карнаух. — Ми молилися, щоб нас тут прийняли. І це сталось. Повірте, дуже хочеться додому. Але це місто стало для нас порятунком.

— Ми знаємо: не буде вже так, як було раніше. Але ми тримаємося. Надія згасає останньою. А я — Надія!

Дніпровські