Інтерв'ю з лялькаркою Оксаною Грінберг: про війну, творчість і тугу за Нікопольщиною

17 травня 2025 р. 11:20

17 травня 2025 р. 11:20

Оксана успішно розвивала свою творчу майстерню в Нікополі, жила активним повноцінним життям, ділилася теплом і знаннями з іншими, надихала і підтримувала. Навіть після початку повномасштабного вторгнення вона залишилась у місті: проводила майстеркласи, допомагала людям, які постраждали від війни. Але постійні обстріли та страх за життя сина змусили її зробити складний вибір: залишити рідний дім і переїхати до незнайомого Калуша.

Творчість для неї — не хобі, а спосіб виживати, лікувати душі й об’єднувати людей. Оксана Грінберг — це не просто жінка, яка змогла адаптуватися в новому місті. В інтерв’ю вона щиро розповіла про свій шлях, про допомогу іншим і про те, як навіть найтемніші часи можна пройти з гідністю, вірою та любов’ю до життя.

— Дякую, що погодилися поділитися своєю історією з нашими читачами, особливо з нікопольцями. Перед тим, як ми почнемо, розкажіть, як почуваєтесь, як ваші справи?

— Дякую за запрошення до розмови. Якщо чесно, настрій буває різним. Бувають моменти, коли все добре, але часто накочує туга за домом. Хочеться повернутися до рідного Нікополя, до своєї землі. Особливо важко бути далеко від місця, де народилася, де моє коріння. Я відчуваю, що частина моєї душі залишилася там, у рідному краї.

— Ви згадали про коріння. Розкажіть, що для вас означає Нікопольщина?

— Це не просто місце, це моя душа, моє серце. Я народилася в селі Крутий Берег, потім жила в Лошкарівці — це сусідні села. Там я провела дитинство. Для мене це запах трав, рідна земля, де я виросла.

У Нікополі я опинилася після навчання в медичному училищі, вийшла заміж і залишилася там жити. Це місто стало для мене особливим.

Нікопольщина просякнута козацькою історією — місце козацьких січей, тут Богдан Хмельницький отримав гетьманську булаву. Ця енергетика Великого Лугу надихає і дає силу. Для мене це місце, де відбувалася історія, і я відчуваю глибокий зв’язок з цією землею.

— Дуже зворушливо. Ви згадали історію та Великий Луг. Як ви пережили підрив Каховського водосховища? Це ж величезна подія для регіону.

— Це був великий біль. Я не могла змиритися з тим, що Каховське водосховище затопило наші землі. А коли його підірвали, я переживала за людей, за тварин, які постраждали. Але водночас я побачила, як природа оживає. Великий Луг повертається і це надихає. Я вірю, що через 10–15 років там буде неймовірна краса: луки, трави, чисте повітря. З екологічної точки зору це навіть пішло на користь, адже вода у водосховищі останнім часом була дуже забрудненою. Але найважче було влітку, коли люди залишилися без води. На щастя, місцева та обласна влада впоралися і ситуація стабілізувалася. Природа бере своє і це дає надію.

— Як війна вплинула на ваше життя? Ви залишили Нікополь через обстріли?

— У перші місяці війни я залишалася в місті з дитиною. Мій чоловік наполіг, щоб я постійно була разом з дитиною: питання безпеки сина було для нас найважливішим. Тому моя майстерня тимчасово не працювала. Але згодом я почала проводити безкоштовні майстеркласи для переселенців і місцевих, щоб підтримати їх. Для ВПО робила це безкоштовно. Для місцевих мешканців плата була символічною, щоб я могла покрити витрати на матеріали, які використовувала в навчанні.

— Ви згадали майстеркласи. На ваших сторінках у соцмережах бачив, що ви створюєте ляльки-мотанки, проводите творчі заняття. Як творчість допомагає вам і людям навколо?

— Творчість — це мій зв’язок з Богом. Коли людина творить, вона отримує ідеї згори, наближається до джерела натхнення. Мої майстеркласи допомагали людям, особливо дітям, відкриватися, долати стрес. Я бачила, як діти, які місяцями не говорили через травми війни, починали спілкуватися, показувати свої роботи батькам з гордістю. Це підвищує їхню самооцінку, розкриває таланти. Мами переселенців дякували, що їхні діти знову стали собою.

Для мене важливо бути потрібною, обмінюватися енергією. Це дає сенс життю, відповідає на питання: для чого я живу? Війна дала мені час задуматися над цим і я навчилася приймати все, що відбувається, йти в потоці життя.

— Ви переїхали до Калуша. Як вдалося адаптуватися і відновити творчу діяльність?

— Ми змушені були переїхати через постійні обстріли і страх за життя сина. Адаптація була складною і зайняла майже рік. Мій син пішов у перший клас, не знав української мови, зіткнувся з булінгом у школі. Я стала для нього головною підтримкою. Ми багато гуляли, спілкувалися, щоб він адаптувався.

Оксана з сином

Хоча у Калуші нас тепло прийняли: допомогли з квартирою, речами. Я познайомилася з місцевою активісткою із Союзу Українок, яка побачила мої ляльки-мотанки і запросила до спільноти. Там я відчула, що потрібна. Почала брати участь у ярмарках, волонтерських заходах, відправляти свої вироби на благодійність, зокрема до Німеччини для української діаспори.

— Ви самі активно займаєтеся благодійністю і часто щемко відгукуєтеся про нікопольських волонтерок.

— Так, нікопольські волонтерки — це неймовірна сила. Вони тримають на собі сім’ї, роботу, дітей, а ще організовують збори на дрони, машини, спорядження для бійців. Це надлюдська праця. Вони переживають за кожен збір, за кожного бійця. Їхня самопожертва і людяність — це те, що наближає перемогу. Їхня система допомоги унікальна, її варто вивчати і показувати світові. Ці жінки — справжні героїні і я вірю, що їхній внесок пам’ятатимуть завжди.

— Ви намагалися побудувати бізнес у Калуші, але у вас не вийшло. Чому?

— Я хотіла поєднати творчість і бізнес, але це виявилося несумісним. Я шила ляльки, розробляла майстеркласи, вчила дівчат-переселенок з Херсонщини, займалася закупівлями, фотосесіями, соцмережами.

Через пів року я вигоріла. Моїй дитині не вистачало уваги: син приходив у майстерню і просив побути разом. Я плакала, бо не справлялася. Чоловік підтримував, але я зрозуміла, що бізнес і творчість — це різні світи. Дівчата, які зі мною працювали, пішли на офіційну роботу через вимоги соціальних організацій. Зараз я працюю вдома, беру участь у ярмарках, допомагаю волонтерам, але бізнес поки що не для мене.

— Як, на вашу думку, ми можемо пришвидшити перемогу?

— Перемога залежить від кожного з нас. Якщо ми допомагатимемо один одному, будемо донатити, волонтерити, енергія добра зростатиме. Мене засмучують сварки в коментарях, поділ на «схід» і «захід», політичні маніпуляції. Це нас роз’єднує. Треба зосередитися на добрих справах, підтримувати один одного. Якщо кожен відчуватиме відповідальність і робитиме свій внесок, ми швидше переможемо. Я вірю, що разом ми сильніші.

— Оксано, дякую за таку щиру і надихаючу розмову. Ваш приклад мотивує не лише нікопольців, а й усіх українців. Що побажаєте нашим читачам?

— Дякую за можливість поділитися. Бажаю кожному знайти своє покликання, бути потрібним і не втрачати віру в перемогу. Робіть добро і воно повернеться. Разом ми наблизимо нашу спільну мрію — сильну і незалежну Україну. Безмежно вдячна і низький уклін кожному нікопольцю, хто залишається в місті. Кожен з них надважливий. Бо чим більше людей в місті, тим воно енергетично міцніше, потужніше, стійкіше, живе, залізне і непереможне. Я реально готова обійняти кожного, хто лишився і живе в тому пеклі.

Оксана Грінберг

Ви можете підтримати Оксану та її творчість, підписавшись на її соціальні мережі:

Інстаграм

Фейсбук .

Дніпровські