«Я не хотіла варити борщ — я хотіла бути стрільцем»: історія «Калини» з батальйону “Щедрик»

23 травня 2025 р. 14:15

23 травня 2025 р. 14:15

У мирному житті вона рахувала цифри й продавала речі. У воєнному — рахує дерева на ворожій території, аби знайти нову техніку противника. Тепер її голос у рації — це команда. Її очі — це дрон. Її робота — змінює ситуацію на фронті. Вона не просила дозволу бути потрібною. Вона стала такою. Історія Олени “Калини” з 2-го батальйону «Щедрик» 411 окремого полку безпілотних систем “Яструби”.

Олена родом з Миколаєва. У мирному житті працювала бухгалтеркою, згодом мала власну справу — магазин, була підприємцем. Коли почалася велика війна Олена залишила все, що будувала роками, закрила власну справу і пішла захищати країну.

- До початку війни у мене був свій магазин, тобто я була підприємцем, а коли стало зрозуміло, що щось лихе наближається, ми з чоловіком закрили справу, звернули це все, почали готуватися. Я пішла спочатку записуватись до ТРО. Там був доволі довгий шлях з цього приводу, тому що не дуже хотіли бачити жінку у війську. І це ти або медик, або на кухні, або при штабі. А я хотіла бути стрільцем, — згадує Олена.

Але двері лишались зачиненими. Контракт резервістки Олені підписати так і не вдавалося.

- Нас постійно "футболили", казали, що завтра прийдіть, післязавтра прийдіть.

А потім прийшло 24 лютого і армія приймала кожного, хто був готовий тримати її на плечах.

- Коли почалася повномасштабна війна, то мене вже прийняли до складу 123-ї бригади ТРО, роти логістики без ніяких підстав.

Олена з позивним “Калина” починала службу в Миколаєві. Хоча прагнула стати стрільцем, у ТРО її зарахували як медика — це була одна з небагатьох доступних для жінок посад.

- Я була там спочатку війни. Шлях був доволі довгий. Але завжди хотілося знайти собі застосування так, щоб це було по душі. Загалом, все-таки довелося стати медиком. Але спочатку — взводним, потім — ротним. Але це хоча б щось…

На посаді медика Олена провела близько року. Працювала з пораненими, супроводжувала їх до госпіталів, допомагала з реабілітацією.

- У меня була своя робота, а потім вже довелося з хлопцями їздити, лікувати їхні спини. Тобто вже була повна робота з госпіталями, з лікарнями, тому що на той момент вже хлопці потребували деякої реабілітації.

Згодом Олені почали доручати паперову роботу і це, зізнається, не відповідало її очікуванням від служби.

- Довелося працювати не по своєму профілю, а це мені дуже не подобалося, тому що я розуміла — якщо я в цьому "болоті" залишуся, то надовго.

Олена зізнається, що весь час хотіла більш активної своєї участи у війні.

- Я не маю ніякого упередження перед тими людьми, хто виконує цю роботу, але вони мають це робити по посаді. А я не хотіла цього робити, і мені було нецікаво. І ніхто з командування не бачив мене в якійсь іншій ролі. Тобто якщо ти чоловік — ти поїдеш на курси, на ті, які захочеш, тобі дадуть снайперську гвинтівку, тобто в тебе є якийсь ріст. Куди б я не просилася, мені казали "ні". Тому довелося шукати якісь інші можливості.

Після досвіду в ТРО Олена почала шукати інші шляхи реалізації у війську. Так вона дізналася про підрозділ «Щедрик», що входить до складу 411-го окремого полку безпілотних систем.

- Подруга мене запросила. Ми прийшли з нею разом, заповнили анкету, пройшли співбесіду, і нас запросили "на оглядини", подивитися. На той момент я нічого не вміла. Я не вміла літати, “Мавік” бачила тільки зовні і взагалі мала досить поверхневі уявлення про всі ці процеси, що проходять. Я не знала, чи буду потрібна, але була готова працювати і прямо про це сказала.

Олена зізнається: співбесіда була для неї незвичною, навіть трохи кумедною. Але головне — вона вперше за весь час служби почула запитання, яке раніше ніхто не ставив:

- Мене спитали, ким я хочу бути. Для мене це було дуже цінно. Просто сам факт, що тебе питають про твоє бажання — це вже багато значить.

Її відповідь була прямою:

- Я сказала, що хочу літати. Сказали: "Окей, будеш літати".

Служба Олени в “Щедрику” розпочалася з найпростішого — з навчання польотам на «Мавіках». Згодом з’явилися складніші системи: великі мультироторні дрони, літальні апарати, важкі бойові дрони.

- Це весь процес: або тебе навчають безпосередньо в підрозділі, або тебе відправляють на навчання там, де це проводять централізовано.

Навчання дало результат — незабаром Олена вже самостійно керувала дроном і мала власний екіпаж.

Перший бойовий виїзд “Калина” пам’ятає чітко — поїхали групою з кількох десятків бійців.

- Ми виїхали на "Беркут", ми знали, чим будемо займатися, але хто в якому складі — знали приблизно. Загалом нас було близько 20 людей. У процесі для мене вони найкращі. Я люблю всіх, хто зі мною служить, але вони були найкращі і є найкращі.

Згодом склад екіпажу змінився, але принципи залишились.

• З деким я продовжую працювати, дехто — в інших екіпажах, у інших зводах. Але все одно це процес, який називається горизонтальні зв’язки в армії. Коли ти знаєш людину особисто або працював разом, і ти можеш звернутися з якоюсь справою. Тобто ти виконуєш одну і ту саму роботу поруч, і вже є зв’язок. Це дуже цінно.

У «Щедрик» Олена офіційно приєдналася у вересні 2023-го року.

Після завершення навчань Олена вийшла на бойову роботу. Спершу — вдень, на розвідку, разом з екіпажем. Основне завдання — знати зону і відслідковувати будь-які зміни.

- Пробували брати помічені цілі, а потім був перший бойовий виїзд. У нас була денна робота. Специфіка така, що коли ти приїжджаєш працювати, потрібно знати зону, в якій будеш працювати. Спочатку була розвідка. Ми вже вміли працювати “Мавіками”, але близько чотирьох місяців працювали саме вдень.

Виявлення цілей часто починається з рутинної, щоденної аналітики: спостереження за місцевістю, змінами в ландшафті, появою нових об'єктів. Важливо було знати все до дрібниць.

- Нам дали зону, яку треба було дивитися кожен день. Ми вже потім знали — ми дерева перераховували, знали, скільки дерев у нас в тому чи іншому місці. Те, що потрібно було, — щоб командування мало "очі", тобто тобі виділили якусь ділянку, за яку ти відповідаєш. І ти літаєш — вздовж, впоперек. Ти знаєш, що з'являється, що там новеньке. І таким чином ти даєш картинку, і люди бачать, де потрібно застосування тих чи інших засобів.

Перша бойова ситуація, коли під вогонь потрапив саме дрон Олени, запам’яталася надовго. Це був момент усвідомлення: небезпека — не теоретична.

- Ми тоді проводили розвідку з побратимом. Місцевість була досить спокійна, але раптом по нашому “Мавіку” почали стріляти. Я дивлюсь на екран і кажу йому:
“Та він по мені стріляє!” Ми одразу передали координати нашим “ефпівішникам” (операторам FPV-дронів), і вони вже полетіли саме в ту зону і вразили ворога.

Сьогодні Олена — операторка кількох типів безпілотників. Знає, як поводитися з “Мавіками”, мультироторними системами.

- Зараз усе змінюється, але ми вміємо працювати і з “Мавіками”, і з великими мультироторними апаратами.

Військовий шлях Олени “Калини” триває вже майже три роки. Олена не зупиняється. Розвиток технологій — це виклик, який вимагає постійного навчання й адаптації. Особливо у війні, яка змінюється щодня.

- Мені ще вдосконалювати і вдосконалювати свої навички. Зупинятися не можна, тому що постійно щось змінюється і треба це враховувати.

Олена визнає: дрони докорінно змінили характер бойових дій. Але, як і будь-яка зброя, дрони становлять небезпеку не лише для ворога.

- Просто треба постійно тримати це в голові, не розслаблятися. Ну і крім того, у нас є кілька застосунків, які дозволяють бачити ворога, відстежувати його. Це дає нам перевагу, але все одно — ризик завжди поруч.

Питання захисту — не лише про технології, а й про дисципліну: справність техніки, готовність екіпажу, увага до дрібниць.

- Важливо тримати все обладнання в порядку, аби воно було в робочому стані… Не забувати, що потрібно щось зарядити, щось поремонтувати… Тому що бойовий виїзд — він іноді буває досить важкий. Якщо ти з'їжджаєш у поле, а там багнюки по вуха, то, звісно, багнюка буде усюди. Її треба потім прибрати.

У бойових умовах не можна покладатися лише на одну роль. Кожен має бути взаємозамінним — і вміти виконувати кілька функцій.

- Обов’язкова умова у нашій службі — вміти виконувати кілька функцій. І це мені дуже подобається в нашому підрозділі, тому що, по-перше, ти можеш опанувати багато спеціальностей. Окрім того, що ти можеш бути просто пілотом, але ти будеш водити автівку, розбиратися в озброєнні і БК, з яким працюєш. Ти будеш розумітися на батареях, на системах захисту. Інакше немає сенсу працювати — треба знати.

На війні Олена вперше сіла за кермо автівки на механічній системі. До цього водила лише автомобіль з коробкою “автомат”, та й теж нечасто. Усе змінилося в бойовій зоні.

- До війни я водила автомобіль на автоматиці. Тут уже довелося опанувати механіку, дякуючи моїм побратимам, що вони це витримали. Вони мене навчили не лише водити механіку, а й аварійному водінню.

Перші навички “Калина” отримала ще під час вступу до підрозділу. Але справжнє навчання — в полі, коли зволікати було ніколи.

- Мій початок у ролі водія був у підрозділі, коли ми проходили співбесіду. Була можливість трохи навчитися. А тут уже хлопці казали: “Сідай за кермо й поїхали!” Я казала: “Та ні, ну давайте ви, у вас краще виходить!” А вони: “Якщо ти не будеш вчитися, у тебе нічого не вийде”.

Сьогодні Олена впевнено кермує автівкою, навіть якщо не так швидко, як хотілося б.

- Я ще й досі можу не дуже швидко їздити, повільніше, аніж хлопці, але я намагаюся не відставати.

Ще одне вміння, яке Олена опанувала вже на службі, — стрілецька підготовка. Як оператор безпілотних систем, вона не часто використовує стрілецьку зброю, але вважає цю навичку обов’язковою.

- Я вмію користуватися зброєю, мене в підрозділі навчили. Також проходила базову підготовку зі стрільби. Це, можливо, не так часто доводиться робити, коли ти саме в безпілотних системах, але все одно ти будеш це робити. Це потрібно знати. Автомат я вмію складати, розкладати, чистити і все інше.

Підрозділ «Щедрик» став для Олени першим середовищем у війську, де не довелося доводити своє право бути частиною команди. Важлива була не стать, а вміння працювати.

- Це єдиний підрозділ, який я знаю, де до мене ставляться як до рівної. Не кажуть: “Ану, відійди в сторону, ми самі”, не кажуть: “не займай”. Мені дають можливість бути тут рівною.

Олена не заперечує — фізично чоловіки мають перевагу. Але для її сфери це не вирішальний фактор. Головне — мотивація та готовність працювати на рівних.

- Я можливо слабша фізично, як будь-які жінки в порівнянні з чоловіками. Але тим не менш — я можу.

Від першого бойового досвіду до роботи з дронами-розвідниками і бойовими системами — за ці роки Олена пройшла непростий шлях. І тепер може впевнено сказати: вона знайшла своє місце.

- З початку 2022-го року ті всі сумніви, що жінок не хочуть брати на війну, вже позаду. Я не знаю, як в інших підрозділах, хоча знаю багато прикладів, де жінки також працюють і їм дають можливість реалізувати себе. Утім, “Щедрик” це саме те місце, де я хочу бути.

Автор: Ірина СИТНІК

"Я можу" — ці слова вона сказала собі на початку війни. І повторює їх щоразу, коли піднімає дрон у повітря. Бо там, у висоті, кожна секунда — на вагу життя.

Сьогодні "Калина" не просто операторка дрона, вона частина бойового екіпажу батальйону «Щедрик» 411 окремого полку безпілотних систем “Яструби”, який змінює хід війни. І якщо хтось ще сумнівається, чи місце жінки — на передовій, її історія — найкраща відповідь.

Дніпровські