З російського полону повернувся Станіслав Третьяков з Богинівки

27 травня 2025 р. 13:29

27 травня 2025 р. 13:29

25 травня у рамках масштабного обміну полоненими "1000 на 1000" додому повернувся Станіслав Третьяков — житель Брагинівської громади, боєць Національної гвардії. Мама Олена розповідає про першу розмову із сином.

Станіслав народився і виріс у Богинівці. Після школи працював на шахті "Сташкова", потім на "Дніпровській". Згодом одружився, переїхав із дружиною Альоною до Павлограду, де в них народився син Тимур, якому зараз вже 4 роки. У Павлограді Станіслав працював на шахті "Героїв Космосу".

Ще до повномасштабного вторгнення підписав контракт із Національною гвардією. Із початком війни виконував завдання в тилу: охороняв важливі об’єкти, ніс службу на блокпостах. Потім — рішення йти на війну.

- Я як мати була проти, але син так вирішив, — каже пані Олена. — Не дуже розповідав, просто поставив перед фактом: “Йду”.

Служив старшим водієм зенітно-ракетного відділення у зенітно-ракетному взводі. Був на Луганщині — поблизу Кремінної, в Серебрянському лісі. Одного дня, як завжди, коротко сказав:

- Йду на завдання. Мамо, не кіпішуй, чекай через чотири дні на зв’язку.

Але четвертий день минув. Потім — п’ятий, шостий. Тиша. Ні дзвінка, ні повідомлення.

- Ми почали бити на сполох. Уже тоді серце відчуло: щось сталося. З 14 лютого 2023 року — жодної вістки…

Від 14 лютого 2023 року — жодного дзвінка, жодної вістки. Родина не мала жодної офіційної інформації.

Дружина Станіслава — Альона — не зупинялася. Писала у всі можливі інстанції, зверталася куди тільки могла..

Першу звістку про полон отримали лише 1 липня 2023 року. Альона написала звернення в так звану "адміністрацію" на тимчасово окупованій Луганщині, звернулась до омбудсмена тієї території. Відповідь була короткою: інформацію надати не можуть, але "Станіслав Третьяков перебуває у полоні на нашій території". З тим листом вона пішла у військкомат — та почула, що листи з окупованої території не визнаються офіційними.

Пізніше підтвердження про полон надійшло й від Міжнародного Червоного Хреста.

- Ми отримали сповіщення в якому було написано: “В ході виконання бойового завдання 13 лютого 2023 року під Кремінною Луганської області по позиції відділення вівся масовий обстріл артилерійськими, мінометним та танковими снарядами. Унаслідок зв'язок з особовим складом позиції був втрачений”.

Для рідних ці роки тягнулися, як вічність.

- Таке враження, що пройшло все життя… — говорить пані Олена. Вдома на тата щодня чекав маленький Тимур. Він постійно питав: “Де тато? Коли прийде?” І мама відповідала, як могла: що тато на важливому завданні.

Зв’язку не було зовсім. Лише час від часу вдавалося щось дізнатися від інших звільнених. Один із них передав: “Нас годують, все більш-менш”. І знову — тиша. Аж доки не стало відомо, що частину українських полонених з тієї колонії перекидають до Алтайського краю.

- Тоді ми вже зовсім втратили спокій. Казали, що там дуже жорсткі умови, що наших хлопців ламають…

Вони чекали кожного обміну. Вдивлялися у списки, у фотографії звільнених. Затамовували подих, коли поверталися інші — і знову чекали. Станіслав вже давно був у списках на обмін. Але його не міняли.

- Вдивлялася в кожне обличчя на фото. І досі не можу повірити, що він нарешті вдома… що ті часи позаду.

25 травня 2025 року Станіслав повернувся додому. Два роки і три місяці невідомості, тиші, постійного очікування — і довгоочікуване “вдома”.

- Не можу передати свої емоції... Плакала, плачу досі, — зізнається мати, пані Олена. — Ми вже розмовляли. Одразу спитав: “Ма, як ти?”. А я — у відповідь: “Як ти, сину?”. Я дуже рада, мені добре, що ти дома…

Після років тиші і тривоги, після всіх звернень, поїздок, листів — перша фотографія. Її надіслали знайомі. Групове фото зі звільненими.

- Я наче побачила його... Схожий. А потім вдягла окуляри — мій Стасик. Так, змінився. Худенький дуже...

Він питав, чи з матір’ю все добре, чи не ображали її, хто допомагав.

- Хвилювався дуже. Казав, що сильно сумував за Тимурчиком...

Про пережите розповідає небагато. Каже — при зустрічі. Та дещо все ж сказав: морально було надзвичайно важко.

- Він сказав, що їм постійно казали, що їх ніхто не чекає. Що вони не потрібні. Тиснули морально. Про здоров’я запитала — зам’явся, нічого не відповів.

На фото Станіслав праворуч.

Міцними обіймами дружина Альона зустрічала коханого Станіслава на рідній землі. Відео їхньої зустрічі швидко розлетілося в соціальних мережах і зворушило тисячі людей.

Дніпровські