ЕКСКЛЮЗИВ Слово, що тримає стрій: історії журналістів, які попри війну, залишаються голосом своїх громад

06 червня 2025 р. 10:31

06 червня 2025 р. 10:31

Щороку 6 червня в Україні відзначають День журналіста. У мирні часи — це було професійне свято тих, хто шукає правду, формує суспільну думку, ставить незручні питання та розповідає про важливе. У воєнні — це день стійкості, сміливості й відповідальності перед народом, перед кожним читачем.

Сьогодні журналістика — не просто професія. Це форма спротиву, фронт, де правда — це зброя. І серед тих, хто продовжує тримати цей фронт — десятки журналістів, які через війну втратили домівки, офіси, редакції, колективи, але не покинули головного — своєї місії, – про це розповідає “Наше місто”.

Із Луганська, Херсона, Волновахи — до Дніпра: де сьогодні працюють медіа в евакуації

На Дніпропетровщині знайшли прихисток десятки медійників, які продовжують розвивати журналістику в нових реаліях. Дніпропетровський центр журналістської солідарності НСЖУ об’єднав уже 34 журналістів-переселенців, з яких шестеро — студенти. У Дніпрі працюють навіть два телеканали, евакуйовані з Покровська — “Капрі” та “Орбіта”.

Сьогодні ми пропонуємо вам три історії про тих, хто не змовк під обстрілами, не зламався після окупації, не втратив віру в силу слова. І саме завдяки таким журналістам українське суспільство має світло правди на тлі дезінформації та страху.

В’ячеслав Гусаков та Ірина Паршина — подружжя з Луганська, яке пережило окупацію Херсона й продовжує свою журналістську діяльність у Дніпрі

В’ячеслав Гусаков прийшов у журналістику у 90-х — із філологічного факультету через нестачу грошей і випадкове знайомство з редактором газети. Спершу писав для багатотиражок, згодом працював у газетах Луганська, займався фотографією.

“Я — випадкова людина в цій професії, але затримався в ній уже понад 30 років. Бо відчув: через слово можна щось змінити” , — каже В’ячеслав.

У 2014-му разом із родиною він виїхав із Луганська до Херсона. Там працював журналістом і правозахисником у громадській організації “Опора”. Долучив до професії й дружину — Ірину Паршину, яка мала бібліотечну освіту, писала прозу й малювала.

В’ячеслав разом з дружиною (фото з архіву В’ячеслава Гусакова)

“Я почала допомагати чоловіку з матеріалами — вичитувала, редагувала. А потім придбала фотоапарат, почала фотографувати, писати репортажі. Згодом почала писати для різних видань. Потім працювала у Миколаївському центрі журналістських розслідувань” , — розповідає Ірина.

Після повномасштабного вторгнення у 2022 році подружжя залишилось в окупованому Херсоні. Виїхати було небезпечно: луганська прописка та журналістська діяльність для “Радіо Свобода” та “Громадського радіо” під час окупації.

“Ми були там. Ми все бачили. І ми писали. Дуже обережно. Інформацію черпали навіть із російських джерел, які самі не розуміли, що не можна показувати. Все зберігали, фіксували, публікували та розвіювали міфічні історії про окупований Херсон, які на той час розліталися дуже швидко” , — пригадує В’ячеслав.

(фото з архіву В’ячеслава Гусакова)

Після звільнення Херсона була нова небезпека: почалися сильні обстріли міста. Подружжя не довго думаючи прийняло рішення переїхати до Дніпра, де вже жила родина дружини. Тут В’ячеслав продовжує працювати у херсонському онлайн-виданні “Міст”. Також разом із дружиною беруть участь у фотовиставках, які присвячені війні та окупації Херсона.

Спільна з дружиною невелика виставка – фотопроєкт спільно з громадською організацією “Сонячні діти Херсонщини” (фото з архіву В’ячеслава Гусакова)

“Я не знаю, журналістика —  це хобі, це професія або це хвороба. Важко сказати. Якщо говорити про період, починаючи з лютого 2022 року, то українська журналістика, ну, на мою думку, з честю пройшла дуже важке випробування, і вона вижила та виживає у боротьбі. Виживає у достатньо жорсткій конкуренції з соціальними медіа. Перш за все — телеграм-канали. Зараз українська журналістика перебуває у новій реальності, де їй доводиться боротися за право на існування в інформаційному просторі. Доводиться конкурувати з медіа, які певним чином мають певні переваги, наприклад, оперативність та інше. Але журналістика, яка спирається на журналістські стандарти, тобто: точність, достовірність, відокремлення фактів від думок довела, що у сучасному, українському суспільстві потрібна” , — розповідає В’ячеслав.

Газета “Кремінщина” з Луганщини, яка існує понад 80 років: редакторка Яна Величко продовжує працювати для своєї громади

15 років Яна Величко працює у газеті “Кремінщина” — з практикантки до головної редакторки. Свою професію жінка обрала ще у школі. Після закінчення університету в Луганську повернулася до рідного міста Кремінна та одразу почала працювати в редакції. Газеті “Кремінщина” понад 80 років. Але у 2022 році вона вперше не вийшла у друк.

“Номер, який підготувала наша редакція повинен був вийти наприкінці лютого 2022 року. На той момент ми вже співпрацювали з типографією, яка знаходилася у Харкові. Як все це почалося  Харків був під сильними обстрілами. На жаль, цей випуск так і залишився у них в типографії. З того моменту в мене з’явилася мрія — забрати той номер газети, який так і не побачили читачі” , – розповідає Яна.

Один з останніх випусків газети “Кремінщина”, який вийшов 29 січня 2022 року (фото з архіву Яни Величко)

Редакція “Кремінщини” з п’яти людей трималася до останнього, допоки по місту не почали прилітати ракети. Яна разом з чоловіком та маленькою донькою виїхала до Львова, але вирішили не залишати Україну, і згодом переїхали до Дніпра, де вже було багато земляків та ближче до рідного дому.

“Ми не мали фінансування. Але мали читачів, громаду. Ми не могли мовчати. Почали працювати в онлайні, шукали донорську підтримку, писали про ВПО, про допомогу, про прихисток” , — згадує вона.

У межах проєктів, у 2024 році, у редакції газети проходить захід для ВПО (фото з архіву Яни Величко)

Зараз Яна, разом зі своєю колегою-журналісткою, підтримує роботу видання “Кремінщина”, але вже тільки як онлайн-медіа. Також вона реалізує медіапроєкти з Українською асоціацією медіабізнесу, збирає історії переселенців, волонтерів, паралельно працює у Кремінській адміністрації в інформаційному відділі.

(фото з архіву Яни Величко)

“Журналістика сьогодні — це більше, ніж тексти. Це інструмент дії. Наша робота  повинна давати людям поштовх до дій, щоб вони розуміли, якщо людина сидить, наприклад, і не знає, де отримати ту ж допомогу, це стосується наших потенційних читачів, куди звертатися по фінансову підтримку, то наші матеріали повинні не тільки розповісти це, а також спонукати щось зробити: знайти роботу, наприклад. Бо війна, вона є, вона продовжується, і ми не знаємо, скільки вона ще буде тривати. Людина має не чекати, коли щось зробиться саме, а навчитися виживати в цьому середовищі та щось робити для себе, для своєї країни, для своєї сім’ї. Тому тут і наша робота журналістів у цьому є” — додає Яна.

Журналістика — це двигун громади: історія Павла Єштокіна — засновника “Жовті Води.City” та “Волноваха.City”

Павло — не класичний журналіст. Він не має профільної освіти, натомість має головне — відчуття відповідальності за свою громаду. Його шлях в професії почався з групи “Новини Волноваського району”. Згодом, чоловік з нуля зумів створити сайт, що став “локальним Google” для мешканців Волновахи під назвою “Волноваха.City”.

Команда журналістів “Волноваха.City” у 2018 році (фото з архіву Павла Єштокіна)

“Я завжди прагнув дати людям доступ до потрібної, перевіреної інформації. І мене тригерило, коли бачив фейки, маніпуляції, страх” , — ділиться Павло.

Після окупації Волновахи він із родиною переїхав у Жовті Води. Там, на базі старих навичок і нового досвіду, створив онлайн-медіа “Жовті Води.City”. І не просто ЗМІ, а майданчик для комунікації, мобілізації, самоорганізації громади.

Дружина та донька Павла. Їх останній Новий рік у Волновасі (фото з архіву Павла Єштокіна)

“Ми зібрали інформацію, створили проєкти, об’єднали людей. Журналістика — це не про розповісти, це про дати інструмент для дії”, — запевняє Павло.

Паралельно у  перші роки повномасштабного вторгнення Павло, разом з командою підтримували видання “Волноваха.City”. Вони інформували людей, які перебували в окупації та допомагали евакуюватися.

(фото з архіву Павла Єштокіна)

“Ми збирали списки загиблих, багато працювали, інформували людей про можливість евакуації, бо та російська сторона вони навпаки, закидали у інформаційний простріл, у телеграм-канали, де були наші мешканці підключені, що евакуюватися небезпечно. Росіянам було важливо, щоб з Волновахи ніхто не виїжджав, щоб коли вони окупували місто, вони могли показати задоволених якихось людей, які чекали на армію. А ми, навпаки, показували, що можна виїхати, що у Волновасі небезпечно, що в цьому районі палає, бо люди перебували по підвалах, і доступу вже ні в кого не було, масово не було до інтернету.  Але були люди, в яких там були якісь акумулятори, повербанки, які могли скористатися нашою інформацією, і вони вже по підвалах передавали інформацію, що ось таке опублікували. Бо люди взагалі не розуміли, що відбувається у місті, так як люди розкидані, кожен у своєму підвалі, і ось ми транслювали і так складали загальну картину подій у Волновасі. І продовжували це робити, продовжували шукати людей, бо до нас щодня більше 100 родин зверталися і казали, підкажіть, що на цій вулиці, що з цією домівкою, а де ці люди, де там бомбосховище. Таким чином відбувалася наша робота. Потім ми почали публікувати різну інформацію, корисну інформацію для переселенців волноваських: куди поїхати, які країни приймають, в яких готелях на Дніпропетровщині можна тимчасово облаштуватися і так далі”, — пригадує чоловік.

Зараз Павло реалізує локальні проєкти, шукає фінансування, готує соціологічні дослідження. Його команда збирає історії жителів, підказує переселенцям, як адаптуватися. Також разом із редакцією чоловік проводить різні збори на підтримку ЗСУ.

Команда видання “Жовті Води.City” (фото з архіву Павла Єштокіна)

“Наш оператор повернувся з Європи, той, який працював у Волновасі, та пішов до ЗСУ. Це було вже цього року. І я вирішив повністю його екіпірувати, швидко зібрати йому все необхідне і попросив колег долучитися. І таким чином, групою ми там за кілька днів зібрали 75 тисяч гривень, закупили весь одяг і відправили йому. За роки війни було дуже багато таких речей, які ми змогли реалізувати.

І поїздки на Схід вже з командою “Жовті Води.Сіті”, щоб передавати допомогу, і фільмувати історії волонтерів та військових”, — розповідає Павло.

Чоловік довів, що попри війну та навіть у невеликому місті є ті, хто готовий розвивати середовище та підтримувати громаду. Його медіа – це голос цих людей.

Журналістика, що вистояла

Попри війну, руйнування, переселення й втрати, українські журналісти продовжують бути голосами своїх громад. Їхні слова — це хроніка, пам’ять, інструкція до виживання, підтримка й надія.

У День журналіста України ми хочемо згадати не лише про професію, а й про людей, які її втілюють. Їхнє слово не знищити ракетами, не залякати окупацією, не заглушити фейками. Бо доки є ті, хто тримає мікрофон, камеру чи пише вночі з бомбосховищ — ми тримаємось.

Дніпровські