“Мав би колисати сина на руках та понесли на щиті його”: Сергій Гарбузенко навіки в строю (ВІДЕО)

16 червня 2025 р. 17:28

16 червня 2025 р. 17:28

“Це були найщасливіші роки нашого життя, і я дуже пишаюся тим, що я зробила Сергія щасливим, хоча й дуже мало часу нам було призначено. Він, створивши сім'ю з нами, дізнався що таке насправді сім'я, як це коли тебе кохають, і завжди поспішав додому, бо на нього там чекали…”

Ці рядки написала нам Регіна - дружина захисника України Сергія Гарбузенка. Йому відтепер навіки 23. Воїн - у війську небесному! 14 червня місто Шахтарське зустрічало Сергія вдома на щиті.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Сергій Гарбузенко народився у Петропавлівці. Навчався в початковій школі в селищі. Потім родина переїхала, і закінчив Новоселівську школу. Профосвіту Сергій здобував у Покровському професійному коледжі, де вивчив шахтарську спеціальність.

Його дитинство було непростим. Його родина це він і ще двоє молодших братів і сестра. Батько? У його долі не фігурував. Мама — дала тільки життя.

- Сергія виховувала його бабуся. Він був старший у родині і мав ще двох молодших братів та сестру. Мама не займалася ним — як, зрештою, і трьома іншими дітьми. Усі менші були на Сергієві. У нього не було ні сну, ні спокою, ні справжнього дитинства… Все було на його плечах. Він сам себе виростив, - розповідає дружина Регіна.

Складне дитинство змусило Сергія швидко стати дорослим. І він найпереш про що думав, аби його доросле життя не було схожим на його дитинство. Тому хлопчик став справжнім чоловіком.

- Він вчився на шахтаря, бо хотім мати стабільну професію. Коли поїхав навчатись у Покровськ, виживав як міг. Він родичів знаю як місяцями ходив голодний, але нікому не зізнався. Ні в кого не просив допомоги. Вчився і підробляв, старався заробити сам. Хлопчина… сильний духом, справжній чоловік уже тоді.

Після навчання переїхав до міста Шахтарськ і влаштувався на шахту "Степова", - згадує дружина Сергія.

У місті Шахтарськ Регіна та Сергій познайомилися. Зовсім випадкова зустріч у спільних знайомих змінила їхнє життя обидвох. .

- Я була в гостях. І він прийшов за ключами від хати. Сергій не збирався лишатися, просто зайти й піти... Але залишився до кінця вечора, — усміхається вона.

Це було кохання з першого погляду.

- Він тільки-но зайшов у кімнату — і все. Наші погляди зустрілися. Ми зрозуміли, що це воно. Він був молодший від мене на шість років. Але це нічого не значило.

Уже з перших днів знайомства Сергій говорив відверто: «Я хочу, аби ти була моєю дружиною».

- Я вагалася… Десь пів року не наважувалася сказати “Так” на його пропозицію руки і серця. Але він полонив моє серце ще й тим, що з першої зустрічі знайшов спільну мову з моїм синочком Нікітою. Мене це вразило — не кожен чоловік здатен прийняти дитину як рідну. А він одразу назвав його: "Синочок". І більше ніколи інакше не називав. Тож за півроку ми разом переїхали до міста Дніпро та почали жити разом. У нас була справжня сім’я — три людини, як одне ціле, - згадує Регіна.

Життя разом лише починалося, як Сергій прийняв важливе рішення — йти на війну. Його вибір мав особливий сенс.

- У мене на війні зник брат — Кирило Арітов. Безвісти зниклим вважали його рік і три місяці. Із Сергієм вони були знайомі. І він мені тоді сказав: "Я піду служить. Знайду Кирила". І це було бажання дуже сильне...

Але Сергія не охоче спочатку навіть не брали до війська.

- Він сам збирав повістки. Йому казали: "Сиди вдома, ти нам не підходиш". Бо замолодий. Але він не здався — вирішив підписати контракт. Зателефонував уже з повідомленням: "Я підписав контракт". Це було 1 березня 2023-го. Це не було випадкове рішення: він хотів захищати країну...

Сергій пройшов підготовку в Десні. Потім — навчання у Британії, де удосконалював навички, аби бути корисним на фронті.

- Півтора місяці він був на навчанні у Десні — і ми жили з ним там. У військову частину перевели в нашу область, а потім — на Харківський напрямок. І я з дитиною поїхала за ним. Ми скрізь були разом. Два з половиною роки — нерозлучні.

Справжню пропозицію Сергій зробив Регіні у Десні, коли проходив військову підготовку.

- Це було 10 квітня. Хоч ми про це говорили постійно. Він завжди повторював: "Я хочу, щоб ти була моєю дружиною". Після навчання ми переїхали до Дніпра. Подали заяву на шлюб. А потім стали на рушник: ми уклали шлюб: я у святковій вишиванці, а він — у військовій формі. Скромно, своїми силами. Але дуже щиро, - згадує Регіна.

А потім — війна. Харківський напрямок.

- Сергій ніколи нічого від мене не приховував. Я знала про всі його бойові виїзди, про всі втрати. Ми раділи й сумували разом. Він втрачав побратимів. Але він й дуже часто рятував їх з поля бою. Виносив поранених на собі, і загиблих виносив аби родини могли поховати своїх рідних.

Повертався з позицій і казав: "Зай, не чіпай мене. Я весь у крові, я весь у людських рештках…"

- Коханий надивився такого, що й не кожен витримає. Але завжди рвався рятувати своїх хлопців. Він мав гарну інтуїцію, відчував небезпеку: "Зараз не йдемо, зачекаємо". Через дві хвилини — приліт. Артобстріл. "Все, тепер можна йти".

Він був фортовий. Не для себе — для хлопців. Він завжди захищав їх своєю інтуїцією…».

У піхоті Сергій був командиром.

- Він мав звання старшого солдата, — розповідає Регіна. — Був командиром свого екіпажу. Завжди брав на себе відповідальність. Це для нього було природно: і на війні, і в житті — дбати про всіх.

Коли ситуація на фронті стала зовсім важкою, Сергія перевели до іншого підрозділу — до команди БПЛА. Там він працював оператором безпілотних систем.

- Ми думали, що тепер буде трохи спокійніше… Що тут уже менш небезпечно для життя. Але він і далі був на Харківському напрямку. Тільки Харківщина — весь час.

У них із Регіною були спільні мрії. Найбільша з них — спільна дитина.

- З перших днів, як ми познайомилися, він говорив: "Я хочу, аби ти була моєю дружиною. Я хочу дітей від тебе". Ми дуже чекали на цю дитинку. На Новий рік загадували бажання — навіть повісили смочок на ялинку. Просили в Господа дитину.

І Господь почув.

- Перед цим Новим роком ми дізналися, що я вагітна. Наразі шість місяців терміну. Ультразвукове дослідження показало — буде синочок… Шостого червня ми святкували гендерпаті в Шахтарську. Було так тепло й радісно. Ми мріяли про це свято три роки і це сталося. Сергій дізнався, що стане татом…

Сьомого червня Сергій поїхав на службу.

- Сергій так радів звістці про сина. Хотів для нашого малюка гарного життя. Без страху. Без війни. Якось сказав, що хоче донечку, але Бог вирішив інакше. Сказав йому: буде син. Продовження роду. Він зрадів. Так щиро зрадів. Зразу всім побратимам написав: "У мене буде син!" Всі його привітали, пораділи за нього».

Зі звісткою про сина Сергій їхав на позицію змінювати інших хлопців — дати їм змогу відпочити, побачити рідних. А вже в ніч на восьме червня Сергій загинув.

- Вони виїхали вночі. О першій тридцять шість він мені написав останнє повідомлення: "Я тебе дуже сильно кохаю. Буду на позиції — відпишу". А вже о третій двадцять його серце зупинилося…

До позицій Сергій не доїхав: у повітрі висів ворожий дрон з вибуховою міною. Мінно-вибухова травма… Сергій загинув на місці.

Врятував побратима ціною власного життя.

- Побратим отримав контузію, легкий уламок. А мій чоловік — мій Сергій — усе взяв на себе. Прикрив його собою… Загинув… Знову всіх врятував. Він завжди всіх рятував…

Через три години побратим отямився і повідомив Регіні про загибель чоловіка.

- Контузія, шок… Але прийшов до мене, аби сказати: мій чоловік — справжній герой — навіть у той останній момент думав не про себе…

Автор: Ірина СИТНІК

На світлині Сергій посміхається. Таким життєрадісним він був завжди, каже Регіна. Його посмішка і позитив привертають увагу людей. Навіть позивний у нього з'явився завдяки його харизмі.

- Позивний у Сергія був незвичайний — Бубочка.- Це ще з Британії пішло, коли він поїхав туди з побратимами на підготовку. Вони зробили спільне фото, і побратим відправив його мамі. А мама подивилася й каже: "Боже, що це за бубочка з тобою поруч?" — сміється Регіна крізь сльози.

І з того часу Сергія всі так і кликали — Бубочка.

- Прізвисько прилипло до нього. Він і був такий… Добрий, щирий… Але всередині — справжній чоловік. Такий, яких зараз мало. Він став дорослим дуже рано. Він ніс свою сім’ю на руках. Він зробив усе, аби ми в житті ні в чому не мали потреби…

Автор: Ірина СИТНІК

Дружина згадує яким він був за життя.

- Він любив риболовлю. Дуже. З сином виїжджав на рибалку, а я сиділа на березі, дивилась як вони ловлять рибу… Навіть на рідкісних вихідних Сергій приїжджав додому — і зразу у двір: з сином грали у футбол. Жили ми в приватному секторі, винаймали будинок… Садили город, завели собаку, котів… Планували господарство. Хотіли завести курей, ще щось, з господарства для себе. Мріяли, що колись це буде власний дім… Ми завжди були разом. Я проводжала його туди і чекала, коли повернеться. Я жила з ним у зоні бойових дій. Я живу ним і зараз, - говорить дружина.

На війну Сергій ішов не без страху.

- Він вірив у перемогу. Але кожна поїздка на позицію — це страх. Він мені завжди казав: "Я не показую, але мені страшно… Дуже страшно. Та мушу йти. Бо хто, як не я?"

І найважчим, як він зізнавався дружині, був навіть не сам бій. Найважчим був шлях — туди й назад.

- Найстрашніше — цей шлях між домом і позицією… Бо йдеш — і не знаєш, чи повернешся. Дрони, міни, артилерія — усе може бути будь-якої хвилини… І байдуже: піхота ти чи БПЛА — дорога одна й та сама…

Сергій рідко ділився найпотаємнішим, але один момент запам’ятався обом на все життя.

- Коли я дізналася про вагітність, не стрималася — записала відео і надіслала йому на позицію. Він подивився відео і відписав мені: "Я плачу…" Він заплакав просто на позиції… Він так сильно хотів стати батьком ще раз…

Йому назавжди 23! Тепер він у війську небесному. Звідти опікується своїми рідними. Регіна просить Бога: хай приходить хоч у снах.

- Нагород у нього було небагато… Лише медаль — учасника бойових дій. — стиха каже Регіна. — Йому ж тільки 23 було. 24 мало б виповнитися 31 жовтня… Та тепер назавжди 23…

Дружина дивиться на фото — світлих очей, усмішки, сильної, молодої постаті — й знову згадує:

- Він був дуже гарним чоловіком. Він став справжнім татком для мого сина Нікіти. Він так готувався стати татом знову… А війна все змінила. Кардинально. Замість того, аби носити свого синочка на руках — сьогодні несли його…

Автор: Ірина СИТНІК

Регіна замовкає. Її очі стають скляними, погляд — десь далеко, у минулому:

- Дуже багато людей сьогодні вийшло його провести. З прапорами. Все місто проводжало його у засвіти. Усі прийшли. Співчували. Це величезна втрата. Я ж дихала своїм чоловіком. Просто дихала ним. А тепер мені перекрили повітря… І як далі жити — я не знаю…

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Тільки заспокійливі тримають її на ногах — зізнається. Бо коли відходить діюча хвиля — приходить жорстка, нещадна правда:

- Я ж дихала своїм чоловіком… А тепер — як без повітря… Приходить усвідомлення, що більше ніколи Сергій не прийде додому. Не обійме. Не поцілує. Не погладить животика. Не поговорить з нашим малюком, який ще в животику. А він татка відчував… Я тепер роститиму своїх синів так, щоб вони були схожі на свого тата, — каже Регіна. — Бо у них тепер є справжній взірець чоловіка. Справжнього. Хороброго. Світлого. Доброї душі.

Автор: Ірина СИТНІК

Війна забирає найкращих. Місто Шахтарськ у жалобі: знову місто лише “Плине кача”. А біля каплички у місті збираються рідні, друзі, побратими. У руках живі квіти і прапори. А в очах смуток.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Поруч з труною стоїть прапор бригади — зі словами «Сталеві серця б’ються до кінця». Серце Сергія також билося до останнього подиху. Тепер він серед янголів, його війна закінчилася… У нас з’явився ще один ангел-охоронець.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Спільна молитва за захисника, а далі - живий коридор, який простягнувся вздовж усього шляху траурного кортежу. Від каплички, де зустрічало свого Героя місто, до останнього місця спочинку.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

До місця, де спочивають такі ж чоловіки, такі ж Герої, які віддали своє життя аби нащадки жили без війни.

- Ми вшановуємо пам'ять військовослужбовця, старшого солдата механізованого батальйону. 8 червня 2025 року Сергій загинув під час виконання службових обов'язків поблизу села Петропавлівка Куп'янського району на Харківщині. Прощаємося з мужнім та рішучим воїном. Вічна та світла пам'ять Герою. Вічна слава усім, хто віддав своє життя за незалежність Української держави, - виголосив представник військового комісаріату.

Автор: Ірина СИТНІК

На згадку про батька сину Нікіті передали державний прапор України аби пам'ятав, став опорою для рідних та гідним продовженням роду.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Три салютні постріли сповістили про те, що високо в небо злетів ще один світлий Янгол.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Світла та вічна слава воїну Сергію!

Прощання з Героєм Сергієм Гарбузенко:

Дніпровські