ЕКСКЛЮЗИВ Освіта попри війну: як у Дніпрі живуть і працюють релоковані виші

18 червня 2025 р. 10:18

18 червня 2025 р. 10:18

Після 24 лютого 2022 року війна кардинально змінила життя мільйонів українців. Під ударом опинились і заклади освіти — не лише фізично, а й інституційно. У багатьох містах, особливо на сході країни, школи, коледжі та університети були зруйновані або захоплені. Та попри втрати, освітяни не здалися. Частина закладів переїхала у відносно безпечні регіони. Одним із таких центрів стала Дніпропетровщина.

До Дніпра переїхали Слов’янський фаховий коледж індустрії та фармації, Приазовський державний технічний університет і Донецький фаховий коледж ветеринарної медицини. Ці установи не просто продовжили роботу — вони стали символами незламності освітньої спільноти. Історії викладачів, студентів і керівників — це історії людської гідності, професійної стійкості й віри в Україну, – про це розповідає “Наше місто”.

Слов’янський фаховий коледж: освітній фронт, що тримається на людях

Коледж, що має більш ніж столітню історію, зумів пройти через Другу світову війну, а тепер і через повномасштабне вторгнення. Коли у 2022 році Слов’янськ став однією з цілей окупаційних військ, освітяни швидко організували евакуацію. Директор Олексій Котляров, який очолює коледж з 2015 року, разом із командою вивіз студентів, викладачів і навіть домашніх тварин.

Колектив коледжу (фото з архіву Олексія Котлярова)

“Ми не мали часу на вагання. Потрібно було рятувати спільноту. І ми це зробили. Найважче було переконати всіх, що освіта має тривати навіть під сиренами” , — згадує Олексій Володимирович.

Колектив самотужки облаштував укриття, створив запас води, розробив змішану модель навчання. Особливо активною була заступниця директора з навчальної роботи Людмила Пестрецова, яка знає заклад ізсередини — була його студенткою, лаборанткою, викладачкою.

“Це більше ніж робота. Це частина мого життя. Ми — як родина. Я не могла залишити своїх” , — каже вона.

Історію закладу до дрібниць пам’ятає Наталія Васильківська — від його заснування у 1909 році як гірничо-заводського училища, до сьогоднішнього статусу фахового коледжу з освітніми програмами, що відповідають сучасним викликам.

Слов’янський фаховий коледж, ХХ століття (фото з архіву Олексія Котлярова)

“У роки Другої світової наш заклад був евакуйований. Частина корпусу була зруйнована. Історія повторилася — у 2022 році те саме крило знову знищено” , — каже вона.

У коледжі вона вже 39 років, і пам’ятає, як у 2014 році студенти сиділи в коридорах під час тривог, а викладачі готувались до екзаменів під звуки вибухів.

(фото з архіву Олексія Котлярова)

“Ми навчаємо, щоб наші студенти мали майбутнє, щоб вони повернулися і будували Україну, спираючись на знання, які здобули, навіть у найважчі часи” , — додає заступниця з виховної роботи.

(фото з архіву Наталі Васильківської)

Наталія була змушена залишити Слов’янськ, разом із мамою та чоловіком. Наразі вона живе між двома домівками — у Слов’янську та селі на Дніпропетровщині.

Розтрощений Слов’янський фаховий коледж (фото з архіву Олексія Котлярова)

“У моєму будинку мешкали військові хлопці. За собою нічого поганого не залишили, тільки “дарунки” для окупантів, в найкращому значенні цього слова” , — з усмішкою каже Наталія Григорівна.

Сьогодні в коледжі навчаються студенти з Харківщини, Донеччини, Запоріжжя. Багато хто втратив домівки, але знайшов тут нову спільноту. Студенти проходять практику, беруть участь у виховних заходах, волонтерять.

(фото з сайту Слов’янського фахового коледжу)

Приазовський технічний університет: як з попелу виростає нова наука

ПДТУ — це лабораторії, велика бібліотека, сучасні корпуси, оздоровчий табір. Але з початком облоги Маріуполя все це було втрачено. Окупанти знищили корпуси, спалили архіви, вигнали людей. Та головне — не змогли зламати дух університету.

Приазовський державний технічний університет (фото з архіву Олени Балалаєвої)

“Нашу бібліотеку, одну з найбільших у регіоні, просто викинули. Українські книжки спалили або здали в макулатуру. Це не просто втрата. Це культурна катастрофа” , — розповідає ректорка Олена Хаджинова.

Коли зв’язок з колективом був утрачений, адміністрація створила чати у Viber, Telegram, Facebook, шукала студентів по всій країні. Частина працівників залишилася в окупації — і навіть там намагалася тримати зв’язок із закладом. Деканка ІТ-факультету Олена Балалаєва виживала без їжі та води.

Приазовський університет, 2022 рік (фото з архіву Олени Балалаєвої)

“Нас змушували говорити російською. Погрожували. Але ми трималися. І коли я виїхала, перше, що зробила, — знову вийшла на зв’язок зі студентами” , — ділиться вона.

Знищений ПДТУ, 2022 рік (фото з архіву Олени Балалаєвої)

У Дніпрі Приазовський державний технічний університет почав нове життя — на базі Дніпровської політехніки. У виші навчають за такими напрямками: енергетика, ІТ, транспорт, машинобудування, металургія, економіка та архітектура. Наразі університет налічує понад 1300 студентів. Більшість із них навчаються дистанційно, але там, де можливо, відбуваються очні лабораторні.

Викладацький колектив університету у Дніпрі (фото з архіву Олени Балалаєвої)

Студент Андрій Кожушина згадує, як його фото розповсюджували в окупованому місті як підозрюваного.

“Я не боявся. Хотів бути корисним. Але зрозумів, що загроза арешту реальна. І тоді вирішив виїжджати. Тепер я допомагаю іншим — і це моя місія” , — каже він.

Навчальний заклад працює переважно дистанційно. Але там, де це можливо — використовує змішаний формат. Університет розробив власну онлайн-платформу для лабораторних занять, яка дозволяє працювати спільно в реальному часі. Цього немає в багатьох українських вишах.

“Як би росіяни не старалися, навчання буде. Ми ще з 2019 року мали досвід дистанційки. У нас навіть є віртуальні лабораторії. Це наше ноу-хау”, — каже Андрій Кожушин.

(фото з архіву Олени Балалаєвої)

Окрема місія — підтримка вступників із тимчасово окупованих територій. Центр “Донбас–Крим–Україна” діє в ПДТУ з 2015 року, а після релокації — знову відкрився в Дніпрі.

“Деякі діти не мають українських документів. Ми допомагаємо скласти іспити, пройти екстернат, вступити. Вони — найвмотивованіші. Але щороку їм усе важче виїжджати”, — пояснює Олена Балалаєва.

Для студентів із ТОТ діють спеціальні умови: не публікуються імена, не вимагається камера під час занять, гнучкий графік навчання.

Коледж ветеринарної медицини: коли будівля зруйнована, але серце працює

Коледж із Красногорівки втратив усе: лабораторії, архіви, технічне обладнання. Але зберіг дух і людей. Сьогодні заклад функціонує у Дніпрі на базі Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Частина викладачів живе прямо в гуртожитку разом зі студентами.

Донецький фаховий коледж до повномасштабного вторгнення (фото з архіву Олени Внукової)

Олена Внукова, виконувачка обов’язків директорки, не просто керує закладом — вона живе в ньому. Її родина поколіннями пов’язана з коледжем: батьки, син, сестра, невістка — всі навчалися тут.

Згорівший коледж (фото з архіву Олени Внукової)

“Коли горів наш корпус, я відчула, що горить частина мене. Але ми вивезли найцінніше — людей. І почали з нуля ”, — розповідає вона.

Серед найвідданіших працівників — викладачка Людмила Морзінова. У 2024 році, коли рідне місто було повністю окуповане, вона втратила власну домівку і чоловіка.

“Я не маю сил на паніку. У мене є студенти. Вони хочуть знань, і я маю їх дати” , — твердо говорить вона.

Анна Кирпо та Влад Лебедєв — студенти з Красногорівки. Після трьох років дистанційки вони вперше побачили однокурсників лише цього року.

“Це було як зустріч із давно втраченими родичами. Ми як одна команда. Ми з різних міст, але однакові в мріях” , — каже Влад.

Анна мріє поєднати менеджмент з творчістю. Дівчина в’яже і хоче створити власний бренд. Влад же бачить себе підприємцем. Їхній шлях непростий, але завдяки коледжу вони впевнені: майбутнє є.

Дніпро — місто, що підтримує освіту

Дніпро став не просто прихистком для релокованих вишів. Він став простором відновлення, перезавантаження, майданчиком для нової якості освіти. Тут викладачі не просто читають лекції — вони відновлюють довіру, підтримують, надихають. А студенти — попри біль, втрати і тривожність — вчаться жити.

Ці історії — не лише про навчальні заклади. Вони про силу людей, які вірять у сенс своєї роботи навіть тоді, коли руйнується світ. І якщо в майбутньому Україна буде сильною, то частково — завдяки цим викладачам і студентам, які тримають освітній фронт.

Дніпровські