На щиті — стрілець-снайпер Дмитро Попов із Миколаївки

10 липня 2025 р. 11:11

10 липня 2025 р. 11:11

«Діма ще зі школи був таким — не для себе жив. Мене завжди оберігав. А потім — і моїх дітей», — згадує Юлія, сестра загиблого військового Дмитра Попова.

Страшна звістка сколихнула Миколаївську громаду та весь наш край: 27 червня 2025 року, захищаючи Україну, віддав своє життя Дмитро Попов із Миколаївки.

Дмитро Попов народився 22 травня 1989 року. Змалечку жив у Миколаївці, відвідував дитячий садочок «Берізка». Шкільні роки хлопця пройшли у селі Нова Дача Павлоградського району. Там Дмитро й закінчив 11 класів.

Після школи Дмитро вступив до Першотравенського училища — опановував професію підземного електрослюсаря. Уже тоді він твердо знав: працюватиме в шахті.

У Дмитра була сестра — Юлія. Їх єднали не просто родинні зв’язки — вони були однією душею.

Після закінчення училища Дмитро працював підземним електриком на шахті «Степова», а з 2018 року — на шахті «Ювілейна».

У 2021 році вони втратили маму — Олю.

- Ми залишилися вдвох, — каже Юлія. — У нього була лише я, а в мене — тільки він. Дмитро про мене турбувався, допомагав. Із моменту втрати мами ми ще більше трималися один за одного.

Дмитро був неодруженим, дітей не мав. Але в нього було четверо племінників — Кіра, Кирило, Андрій і маленька Мія. Вони були для нього всім. Дмитро став частиною родини сестри. Був опорою і для сестри, і для її дітей.

- Діма жив заради моєї малечі, — каже Юлія. — Їх обожнював. Діти казали про нього: «Дядя Діма — татова ліва рука».

Особливо Дмитро переймався долею Кіри — дівчинка цьогоріч вступає до навчального закладу. Хотів допомогти племінниці обрати й виш, і підтримувати в навчанні.

18 червня 2024 році Дмитра мобілізували до війська. Частину підготовки проходив за кордоном, зокрема в США, де проходив снайперську підготовку. Повернувшись до України, він служив стрільцем-снайпером у лавах Морської піхоти ЗСУ.

- Армія для нього була новим світом, — говорить Юлія. — У дитинстві його не призвали — бо був єдиним годувальником у родині. Після розлучення батьків залишився з мамою, і завжди ніс відповідальність за неї. Але коли настав час, не ховався.

Востаннє Дмитро приїжджав додому восени 2024 року — отримав коротку відпустку на три дні. До рідного маминого будинку вже не повертався — він пустував. Усі ті три дні Дмитро провів у родині сестри. Навідав також близьких родичів, друзів.

- Він тоді всіх обійшов, — пригадує Юлія. — Усміхався багато, жартував, веселий був… Але я побачила: він змінився. Постаршав. Посивів дуже. Але надихав нас. Говорив: «Усе буде добре. Ми вистоїмо».

Про те, де саме служив Дмитро після навчання, родина дізнавалася поступово.

- Ми знали тільки, що він уже на бойових, — каже Юлія. — Казав коротко: «Я на позиції». Але де саме — не зізнавався. Мабуть, не хотів нас хвилювати. Він завжди так — беріг нас.

Після навчання Дмитра направили на Покровський напрямок. Саме там він і проходив службу весь час.

- Інколи він називав якісь села, позиції, але я не записувала — не надавала значення, — з болем зізнається сестра. — А тепер ті назви вже не згадуються. Усе наче в тумані.

Дмитро не скаржився, не просив нічого для себе. Лише писав коротко: «Живий. Тримайся. Цілую дітей».

У ті місяці, коли Дмитро служив, сестра Юлія була при надії. Тому Дмитро не говорив зайвого, беріг.

- Він ніколи не казав, що важко. Ніколи. Навіть коли, мабуть, було нестерпно, — говорить Юлія. — Щоразу, як телефонувалися, казав: “Усе добре”. І я в це вірила. Бо коли Діма так казав — якось справді ставало легше.

Кірі тоді було 15, Кирилу — 13, Андрійкові — 9, а найменшій, Мії — лише три місяці. Дмитро дуже хотів побачити Мію. Називав її Зірочкою. За життя планували, що Дмитро стане для Мії хрещеним батьком. Але не встигли здійснити цю мрію.

- Казав: «Ото як приїду — візьму її на руки» . Мріяв приїхати хоч на день. І йому дали ту відпустку… Але не встиг. Мія так і не побачила свого хрещеного.

Вони спілкувалися щодня. Навіть кілька хвилин дзвінка були для неї порятунком.

- Він дзвонив і одразу: «Що там малі? Як Кірочка? Як Кирило?» А потім: «Андрій що — не бешкетує? А Мія як?» Його хвилювало тільки одне — щоб усі вдома були живі-здорові.

Останній раз Юлія спілкувалася з братом увечері 26 червня. Розмова була звичайною, спокійною. Дмитро, як завжди, запевняв: “Все добре, Юлю. Тримайся. Я тут, я на зв’язку”.

Наступного дня, 27 червня, вона подзвонила зранку. Але відповіді не було. Спочатку подумала — спить або зайнятий, таке вже бувало. Зазвичай він зранку відписував у Viber. Але цього разу — тиша.

28 червня телефон усе ще був увімкнений. Юлія дзвонила знову й знову. Надсилала повідомлення. Вони залишалися непрочитаними.

- Я ходила, як на голках, — пригадує вона. — Руки тряслись. Але ж думала: може, просто не має змоги. Але десь глибоко… десь серцем я вже знала.

Контакту з побратимами чи командиром у Юлії не було. Вона не раз просила брата: “Дімо, дай хоч один номер. На випадок чого…”

А він, як завжди, лагідно відповідав: “Та навіщо, Юлю. Все буде добре. Потім скину”. Не встиг…

Серце Дмитра зупинилося — це стало страшною звісткою. Важкою, як грім серед ясного неба. І водночас — ніби страшним передчуттям, що стало реальністю.

- Я ніби серцем відчула… — каже Юлія. — Того дня мені було дуже тривожно. Не могла знайти собі місця. А ввечері подзвонили…

29 червня телефон був уже вимкнений. А 30-го — їй привезли офіційне сповіщення: Дмитро Попов, стрілець-снайпер, загинув 27 червня при виконанні службового обов’язку поблизу населеного пункту Андріївка Харківської області.

За службу Дмитра відзначили подякою за сумлінне виконання службових обов’язків та нагрудним знаком “Народжені вогнем 115 омбр”.

Про мрії Дмитро мовчав, як і про багато що. Але, здається, найбільша його мрія — це була родина. І власна, і та, що вже була. Щоб усі були щасливі. Щоб дітям нічого не бракувало. Щоб Кіра вивчилась. Щоб у Мії було добре життя.

- Він жив для нас, — тихо каже Юлія. — І тепер ми живемо з пам’яттю про нього. Щоб діти пам’ятали, яким був їхній дядя Діма. Щоб вони росли сильними. Як він.

Юля знала: у Дмитра була дівчина. Часто розмовляли по відеозв’язку. Можливо, кохання. Можливо, плани. Але війна все обірвала. Так, як вона вміє — несправедливо, раптово, без попередження.

- Діма не встиг жити для себе, — каже Юля. — Але в кожному з нас — його частинка. І ми берегтимемо її. За нього. За себе. За пам’ять.

Дніпровські