Новий Буг: як живе місто та редакція на Миколаївщині

14 липня 2025 р. 15:48

14 липня 2025 р. 15:48

Подорожуючи Україною, я люблю відкривати для себе нові міста та села. Одна з моїх нещодавніх поїздок привела мене до міста Новий Буг. Від Петропавлівки до Нового Бугу — близько 350 кілометрів автомобільного шляху. Це приблизно п’ять годин у дорозі. Але це години, наповнені краєвидами мальовничої місцевості й майже весь час — гарною магістраллю.

Новий Буг — місто Миколаївської області, яке влітку потопає в трояндах. Вулиці тут прикрашають авторські ковані скульптури, воду зберігають у басейнах, а з місцевої залізничної станції курсує потяг до… Перемоги.

Найбільше про місто та його цікаві місця завжди можна дізнатися від місцевих журналістів. У Новому Бузі працює редакція-видавництво газети «Вперед». Тож моє знайомство з цим краєм розпочалося саме з редакції.

Мене зустрічають редактор газети «Вперед» Євгеній Логінов та попередня редакторка — Людмила Іванівна Зубова-Кульчицька.

Автор: Ірина СИТНІК

«Вітаю на Новобузькій землі!» — говорить Євгеній. І ми розпочинаємо знайомство з чудовим колективом та екскурсію підприємством.

95 років на сторожі правди: історія газети «Вперед»

Газета «Вперед» має багату історію, яка почалася ще 1 жовтня 1930 року. І вже незабаром газета відзначатиме своє 95-річчя. Ровесниця нашої петропавлівської газети “Степова зоря” (ми відзначили ювілей у травні цього ж року).

Історія газети «Вперед» тісно пов’язана з історією краю. У роки колективізації вона виходила під назвою «Новобузька правда» як міжрайонне видання. Згодом газета знову стала районною.

- У 1996 році ми стали видавництвом, — розповідає пані Людмила. — Об'єднали колективи редакції і місцевої друкарні, аби зберегти поліграфічну базу. Інші друкарні в сусідніх районах закрилися — не витримали викликів часу. Ті друкарні розібрали на метал. А ми вирішили боротися.

Життя, покладене на газету

Після педагогічного училища Людмила Зубова-Кульчицька випадково потрапила в редакцію — і залишилася на все життя.

- Йшла мимо. Редактор питає: «Куди це ви з валізою?» — «Я педучилище закінчила, на роботу йду». — А він: «Мені треба на два місяці працівника. Ви собі костюм купите — я знаю, що у вас важка сім’я». Так і почалося. А через два місяці каже: «Нікуди ви не підете. Я піду на пенсію — ви будете редактором».

Автор: Ірина СИТНІК

Пані Людмила стала редактором і працює в редакції вже 26 років.

Передача керма — з досвідом і підтримкою

Євгеній Логінов став редактором у 2015 році. До цього був заступником з виробництва.

- Євгеній — керівник редколегії, і успішний. Бо іноді треба, щоб на нашу роботу хтось подивився збоку. Ми ж себе бачимо зсередини, а він бачить більше. У нього роботи — отак, - додає пані Людмила, показуючи руками. - Літучки, планування, Facebook на ньому, фотографії, відео, проєкти, звітність. І книги, і бланки, і замовлення — усе через нього. Тут крутиться все. Якби я була редактором і видавцем в одній особі — я б не впоралась. Ніхто б не впорався. Роботи дуже багато.

Автор: Ірина СИТНІК

Зберегли колектив та створили видавництво

У найскладніші часи редакція газети «Вперед» не лише вижила — вона зберегла людей, техніку, авторитет і навіть перемогла у боротьбі з корупційними схемами. Це була справжня боротьба — за кожне робоче місце, за кожну гривню, за довіру.

На той час колектив налічував двадцять шість людей — у видавництві й у редакції. Усі, хто працював на той момент у друкарні, перейшли працювати в редакцію: касирами, техпрацівниками… Усім були посади.

- Я прийшла в друкарню й кажу: «Ви чули, що у нас комп’ютерний центр?» — «Чули». — «А знаєте, що у нас буде ризограф, а ручний набір уже ніхто не замовить?» — «Знаємо». — «До ранку чекаю рішення. Хочете — всі до нас». І колектив друкарні погодився. Я всім робочі місця зроблю.

Збирали: макулатуру, акумулятори, плівку поліетиленову, ганчір’я — усе, що могли зібрати й продавати. Це давало прибуток.

Автор: Ірина СИТНІК

Колектив редакції згодився на кредит: на ці кошти створили комп’ютерний центр. Потім, попросили районну раду попрохали надати дотацію з районного бюджету на висвітлення діяльності однією сумою за два роки. Депутати погодили й за ці гроші купили списану офсетну машину з-за кордону.

- Офсетна була списана, але ми її довели до робочого стану, — згадують колеги. — Потім купили раму, самі заробили. А висвітлення діяльності районної ради два роки робили безкоштовно. Не проїли кошти, а купили техніку.

Ще один кредит від фонду людей з інвалідністю — цього разу на ризограф. Газета тоді забезпечувала роботою вісьмох людей з інвалідністю.

Автор: Ірина СИТНІК

Поворотним моментом став 1998 рік.

- Тоді були вибори народних депутатів. Нам повірили на слово. Замовили друк виборчих бюлетенів на п’ять районів. Друкарня працювала без упину. За два тижні ми надрукували всі бюлетені — без жодної затримки. Нам вдалося розрахуватися з кредитами та підняло увесь колектив.

Автор: Ірина СИТНІК

Редакція налагодила видавничу справу: тут публікують не лише власну газету, а й сусідні газети — Вісті (Бериславського району) та Вісні Снігурівщини. Окрім цього: календарі, брошури, візитівки, книги, буклети, довідники та навіть продукцію для місцевих кафетеріїв.

Із важких часів — до поваги і стабільності. Сьогодні газета «Вперед» — це не лише свідок, а й активний учасник історії рідного краю. А попереду — поважна дата і нові горизонти.

Сьогодення газети «Вперед»: як працюють у війну і тримають фронт інформації

У 2020-х роках ситуація в країні та в медіа змінилася кардинально. Але попри війну, економічні труднощі й загальне скорочення місцевих ЗМІ, газета «Вперед» та її колектив досі тримає стрій.

Автор: Ірина СИТНІК

Зараз у колективі залишилося десять людей. Найбільші зміни сталися з початком повномасштабного вторгнення.

- Коли вже почалась війна, ми перейшли на жорстку економію. Ми тоді починали майже без журналістів. Працювали у дві зміни. У нас було два верстальники і два наборщики — по черзі: одні до обіду, інші після. У нас тоді три газети друкувалося, — додають колеги.

Автор: Ірина СИТНІК

У ті роки газета була повноцінним видавництвом для кількох районів.

«Ми не пропустили жодного номера»: вистояли у перші дні великої війни

Попри все, у газеті «Вперед» залишається віра: газета потрібна, і вона ще буде затребуваною.

- Якщо ми утримаємося — все рівно після війни будемо затребувані, — каже Людмила Іванівна.

Найбільше випробування прийшло у 2022 році — із першим днем повномасштабного вторгнення.

- Ми вийшли 24-го лютого на роботу. У четвер газета була готова. Ми жодного номера не пропустили. Жодного. Один журналіст розрахувався, решта колективу залишилися.

Автор: Ірина СИТНІК

У ті дні ворог уже був зовсім поряд.

- До Баштанки — 30 кілометрів. Колона ворожої техніки йшла страшна. Вони вже були майже під Новим Бугом. Основна колона — танки, техніка — проходила через Баштанку, але частина обходила полями і рухалась у наш бік. Хотіли прориватися до Вознесенська, а далі — на Одесу. Ми якраз у трикутнику: Миколаїв — Кривий Ріг — Вознесенськ. Ворог йшов з Херсонського кільця. Через Баштанку, і далі — Новий Буг, щоб усе перерізати. Були окремі машини залітали. Були прильоти. Але ворожі війська не зайшли, — розповідає Євгеній.

Автор: Ірина СИТНІК

Перша ворожа атака Нового Бугу стався 30 травня.

- Влучила ракета в центр міста. Було кілька загиблих — і цивільні, і військові. Це було вночі. Історичний центр міста, торговий ряд. Справжня ракета. Ракета влучила в будівлю, пробила підвал і пішла під землю. Магазини навпроти вціліли, а всередині — все побито. Вікна побило людям. А в хаті — як після землетрусу: посуд, скло...

Ця ракета понівечила дві автентичні споруди міста, які відносяться до будівництва ХІХ століття. Саме тоді в газеті «Вперед» вийшла публікація: на світлинах ці самі будівлі, які вижили після Другої світової війни та не вистояли від ворожих ударів у російсько-українській війні.

Другий удар — символічно болючий — у День Незалежності, 24 серпня.

- Ракета, яка влучила в День Незалежності — то був Іскандер. Вирва біля стадіону. Були загиблі — троє. Багато понівечених будівель. У редакції тоді дах зірвало, вікна, двері — все повилітало. Бокові двері досі не зроблені. Кіоск наш всередині все розтрощене, скло повилітало...

Автор: Ірина СИТНІК

«Редакція відкрита — значить, все добре». Газета як точка опори в часи війни

У перші дні великої війни, коли навколо — тривога, страх і невідомість, символом надії для багатьох стали прості речі. Наприклад — відкрита редакція.

- З 24 серпня, після ворожого бомбардування редакція почала волонтерити. Збирали гроші на бронежилети, на допомогу одиноким людям. Довіряли нам люди! Несли прямо в редакцію і допомогу, і гроші. Ідуть вулицею повз — а двері відчинені. Значить, редакція працює. Значить, усе нормально. Було таке. Люди між собою казали: «Все добре — редакція відкрита». У часи, коли все падало — це був сигнал, що Новий Буг тримається.

Автор: Ірина СИТНІК

«Газета — через Одесу назад у Новий Буг»

Нині редакція намагається побороти ще один виклик — Укрпошта. Доставка газети грає важливу роль у тому, як газету передплачуватимуть її читачі. З Укрпоштою все складно і не лише для газети «Вперед», я для всіх районних газет, які живуть навіть під час війни.

- Нас лякають, що листоноші будуть приносити газету раз на місяць. А тираж — це якесь чудо, що тримається. Ми ж його самі розносимо, — пояснює Євгеній. - Зараз продаємо газету поки що в одному місці — в центрі, біля супермаркету. Люди вже звикли, приходять. А в майбутньому — плануємо продавати по магазинах.

Автор: Ірина СИТНІК

Але найбільша проблема — логістика.

- У середу друкуємо нашу газету в своїй друкарні. Приходимо на шосту ранку, щоб до дев’ятої здати на пошту. Бо з Нового Бугу нашу газету повезуть у місто Миколаїв, а звідти на Одесу. Нашу газету везуть 260 кілометрів в один бік! Ми надрукували, самі вручну відрахували, розфасували, віднесли на пошту. А її потім везуть у Миколаїв, потім — на сортування в Одесу. А звідти — назад у Новий Буг. Через це затримка 2—3 дні. Уявіть: наша газета проходить шлях Новий Буг — Миколаїв — Одеса — знову Миколаїв — і назад у район. І тільки тоді потрапляє до наших читачів.

Автор: Ірина СИТНІК

Схожа ситуація з нашою «Степовою зорею»: друкуємо в Павлограді, а газету везуть у Дніпро на сортування, звідти — на Межівщину, бо там база пересувних відділень, а потім — по району. Враховуємо, що Межівщина нині під обстрілами.

Та власне попри негаразди з доставкою газета «Вперед», як і наша «Степова зоря» прямує до свого читача.

Автор: Ірина СИТНІК

Новий Буг: логістичне серце Миколаївщини

Поза логікою залишалося й адміністративне рішення позбавити Новий Буг шансу стати районним центром. Місто мало всі переваги — залізничну станцію, вигідне географічне положення, розвинену інфраструктуру. Зі слів колег, комісія, яка готувала адміністративні зміни, врахувала всі аргументи на користь Нового Бугу. Та результат виявився неочікуваним.

- Новий Буг ідеально підходив — по населенню, по географічному розташуванню — абсолютно все. Але тоді в Баштанці тамтешній голова лобіював інтереси Баштанки, яка й стала районним центром.

Попри це, Новий Буг зберігає свій характер й історію. Його стадіон пам’ятає легенди про поетів, які начебто зупинявся тут на шляху до Одеси. А на центральному балконі (у центрі міста), за переказами, виступали політичні діячі.

Забуті заводи і місце сили: як живе Новий Буг сьогодні

Колись у Новому Бузі гули мотори заводів, поїзди зупинялися біля станції, яку, кажуть, ще голландці будували. Це був промисловий, освітній, культурний центр із потужною інфраструктурою. Сьогодні жителі міста з ностальгією згадують ті часи, коли тут вирувало життя.

- Був потужний сирзавод: продукція йшла на експорт — сири, «Новобузьке масло”. Зараз сирзавод не працює. Все перевели в Баштанку. Разом із ним зникли й інші підприємства: консервний завод, конопляний завод, комбікормовий цех, меблева фабрика та ковбасний цех. Було життя, — згадують колеги.

Місто мало не лише економічну силу, а й освітню базу: було педучилище, технікум механізації сільського господарства.

Автор: Ірина СИТНІК

І хоча сьогодні залишились лише два коледжі — педагогічний і аграрний — дух освіти тут живе. Жителі пишаються Новобузькою семінарією, яку закінчив письменник Іван Черкасенко — автор першої української абетки.

Зараз основна робота — у приватному секторі. Шість колгоспів пройшли колективізацію: функціонують фермерські господарства, та приватні підприємці.

Попри еконо мічні втрати, у місті зберігають пам’ять і віру. Шанують захисників України. Роблять усе аби пам'я ть про полеглих Героїв жила.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Новий Буг: місто, яке пам’ятає своє коріння і вірить у майбутнє

Попри втрати, Новий Буг не здається. Місто продовжує жити, розвиватися і боротися за свою культурну й освітню ідентичність. Тут є не лише історія й підприємницька пам’ять — є краса, майстерність, енергія творчості.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Одне з наймальовничіших місць регіону — регіональний ландшафтний парк Прингульський.

Автор: Ірина СИТНІК

А ще є місце, куди їдуть люди «набиратися енергії». Це — Монастирище. Скельна місцина біля села Завтурове, за 35 кілометрів від міста, вже на території Кіровоградської області.

- Там річка, дуже гарно, скелі. Це — місце сили. Монастирище давно стало духовним символом регіону. Його добре знають не тільки в околицях.

І, звичайно, залізнична станція — гордість Нового Бугу. Кажуть, її ще голландці будували.

Автор: Ірина СИТНІК

- Поїздів у нас було багато, — згадують із теплом. Нині на станції можна зустріти усім відомий потяг до Перемоги.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Місто прикрашають залізні скульптури, створені руками місцевого коваля Євгена Катеринка. Його роботи — не просто декор, а вияв любові до рідного краю.

- Це він усе робить. Практично благодійно. Його на роботі підтримують, метал десь беруть, а робота — майже безкоштовна.

На 90-річчя газети коваль виготовив для редакції скульптуру — друкарську машинку, яка є точною копією реальної ручної машинки. встановили незвичайну композицію — біля редакції.

Автор: Ірина СИТНІК

Милий «домовичок з мітлою» — ще одна скульптура Євгена, яка закликає людей дбати про чистоту в рідному місті. А біля бібліотеки «читає книгу мудра сова. І ліхтар з парасолькою та гітарою біля будинку культури. І ще чимало дрібничок, які вже стали мистецькими об’єктами.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Усе це — відображення духу міста, яке, попри втрати, не втратило себе.

Новий Буг — це не лише спогади про славетні заводи й технікуми, це люди, які створюють майбутнє, кують його власними руками. І в цьому — головна сила міста.

Автор: Ірина СИТНІК

Мені пощастило пожити кілька днів у родині Юрія та Надії. Живуть вони на вулиці Станційна, трішки далі від центру міста. Маю вказати, що люди тут дуже працелюбні. Жили, будували будинки, ростили дітей, тепер бавлять онуків. Нині мають пасіку зі 120 вуликів. Збирають смачний мед, а власне подвір’я ніби заміська оранжерея — з альпійськими гірками, різнобарвними трояндами та декоративними рослинами. Усе це потребує великих зусиль.

Автор: Ірина СИТНІК

До речі, моя журналістська допитливість не оминула одну цікаву річ на подвір’ї. Невеликі, вироблені з цементу ємності спочатку навіяли, що це тондир (піч вирита в землі, де печуть тонкий хліб), бо дуже схоже. Проте заглянула в середину й бачу щось типу криниці. Насправді це басини — глибока, не дуже широка єдність для зберігання води. Господар Юрій розповідає:

- Були часи, коли в цих краях не було води — тільки привозна. Тоді ще наші пращури будували ось такі басейни. Наймали майстрів, які зводили ці ємності так, щоб вони не протікали.

Автор: Ірина СИТНІК

- Зараз ми маємо централізоване водопостачання, але старі ємності збереглися — і ми досі ними користуємося.

Автор: Ірина СИТНІК

Це місцева особливість, притаманна новобузькій землі та її жителям.

Новий Буг можна обійти за дві-три години — якщо ще зупинятися, щоб розглядати місцевість і робити світлини на згадку. У місті людно і вдень, і ввечері: зранку люди поспішають на базарчик — продавати й купувати, а ввечері в парках збирається багато молоді.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Життя триває…

Дніпровські