На щиті “Батя”: у Дмитрівці в останній шлях провели Героя Бараненка Володимира (ВІДЕО)

17 липня 2025 р. 14:05

17 липня 2025 р. 14:05

Його чекали вдома десять місяців. Молилися, сподівалися, шукали будь-яку зачіпку. Лише останні слова: «Йду на штурм. Як приїду — зателефоную». Але дзвінка не було. І тільки через майже рік, після болісного очікування, ДНК-експертиза поставила крапку. 11 жовтня 2024 року Володимир Бараненко загинув. 16 липня 2025 року полеглого воїна провели в останній шлях.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Володимир Бараненко народився 20 березня 1975 року в селі Дмитрівка. У рідному селі пройшли шкільні та юнацькі роки. Навчався у місцевій середній школі, закінчив дев’ять класів. Після школи вступив до Павлоградського училище, де здобув професію електрослюсаря.

- Володимир був середнім сином у родині — їх було троє братів. І завжди відповідальний, навіть змалку, — згадує дружина Наталя.

З 1988 року працював на залізничній станції електромонтером. З 2001 року працював гірником підземним на шахті “Сташкова”. В 2010 працював різноробочим у фермерському господарстві «Чумаківське» та ЧП “Загній” водієм.

- Він любив спорт. Підкачувався для себе, син теж тягнеться до цього. Любив машини, мав різні, допомагав усім, завжди відгукувався. І навички водія згодились йому на фронті. У частині його призвали як водія, хоча і штурмова в нього була, і водійська.

У 1997 році Володимир і Наталя познайомилися, незабаром одружилися.

У червні 1998 року народився син Євгеній. А у лютому 2007 року - син Родіон.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Наталія поїхала за кордон на роботу. А Володимир вирішив стати на захист Батьківщини добровольцем. Пройшов два місяці навчання й був призваний на службу до 46-ї десантно-штурмової бригади.

На війні Володимир був штурмовиком-водієм, мав позивний — «Батя».

- Чоловіка побратими всі так і називали його. Молодь навколо — а він, хоч і не старий, але з досвідом, з серцем. Йому було 48 років, коли пішов на війну, тому хлопці й казали: "Ти нам як батько". От і був їм Батя.

Володимир їздив на військовій машині, яку лагодив власноруч. Баггі на ім’я «Івечка» стала для нього бойовою подругою: на ній вивозив поранених, підвозив усе необхідне, завжди був на нулі.

Брав участь у штурмах на Донецькому та Запорізькому напрямках.

- Чоловік також був капеланом другого розряду. Мав таке покликання, морально підтримував побратимів, говорив правильні слова, молився.

11 жовтня 2024 року Володимир зателефонував дружині востаннє.

- Сказав мені: "Йду на штурм. Як приїду — зателефоную". Але не подзвонив. Уже ввечері того ж дня пропав.

Згодом стало відомо, що дрон влучив у автомобіль. Машина згоріла. Тіло не підлягало ідентифікації. Володимира вважали зниклим безвісти. Родина чекала ДНК-експертизу цілих десять місяців. 8 червня 2025 року Наталя отримала офіційне підтвердження — її чоловік загинув.

- Десять місяців ми не знали нічого. Надіялися, молилися. А потім отримали підтвердження про загибель…

11 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Берестки Донецької області Володимр Бараненко отримав поранення, несумісні з життям.

Автор: Ірина СИТНІК

Володимир за роки служби мав багато медалей, також мав перстень від бригади. За відвагу був нагороджений Золотим хрестом.

- Володимир мріяв з’їздити з родиною в Одесу. Провести час з онучком, але не встиг… Адже ніколи не здавався, не тікав від відповідальності. Хотів бути на війні, хотів бути корисним…

Сьогодні, 16 липня, Миколаївська громада прощалася із захисником України Володимиром Бараненком.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Живим коридором шани жителі громади зустрічали Героя вдома, на вулицях рідної Дмитрівки…

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Провести в останню путь Володимира Бараненка приїхали його побратими — ті, з ким він ділив окопи, бойові виїзди, тривожні ночі та радісні миті повернення.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Спогадами про спільну службу ділиться Олексій Єгорович — старший технік, старший сержант 46-ї розвідувальної роти:

Автор: Ірина СИТНІК

«Батя був не просто мій водій. Це був побратим, людина, на яку я завжди міг покластися, — розповідає Олексій. — Він виконував найскладніші та найтерміновіші задачі. Ніколи нічого не боявся, не здавався, працював сумлінно і чесно.

Він був дуже веселий. Так, іноді чудив — інколи хотілося відправити його на гауптвахту, — усміхається. — Але він був світлою, доброю людиною. Я вам так скажу: це такий побратим, за якого не шкода і життя віддати. Він того вартий.

Наші завдання були дуже різні — евакуація поранених, супровід, підвезення, прикриття. Батя не обирав — йому сказали, він робить. Навіть коли машина ламалась, він ремонтував її власноруч і продовжував роботу. Пам’ятаю, як під час контрнаступу на Запоріжжі він спав у своїй “Івеко”. У машині були килими, подушка — він так жив, тижнями. Йому це навіть подобалось.

Я його знав із самого початку і до кінця. Кілька разів витягав із важких ситуацій, і він мене не раз рятував. Завжди був безвідмовний. Коли я просив не їхати — все одно їхав. Бо такий характер.

Його всі знали як Батю. Коли я його зустрів уперше і привіз у роту — він уже був Батя. Так і лишилось. Уся бригада його знала, бо він зробив багато складних завдань.

Останнє його завдання було в підпорядкуванні підрозділу безпілотних авіаційних комплексів. Треба було завезти техніку, щоб наші хлопці могли продовжувати наступ. Повертаючись назад на багі, їх накрив FPV дрон. Тоді він і загинув.

Батя воював з нами з самого початку. Починав на Соледарському напрямку, потім був контрнаступ у Запорізькій області, працював із групою підтримки БПЛА, вивозив і завозив розвідників. Потім перейшли на Курахівський напрямок, ближче до Мар'їнки. Загинув він біля самого Курахового. Там уже було важко перебувати, але ми працювали.

Він був із нами на всіх напрямках. Від Соледара — до Курахового. І, на жаль, завершив свій шлях там, на передовій…”

Державний прапор, який накривав труну, урочисто передали родині — як символ пошани та подяки за сина, чоловіка, батька, дідуся і воїна.

- Шановна громадо, сьогодні знову в нас тяжкий день. До лав небесних захисників доєдналася душа нашого героя Володимира. Дев’ять місяців ми жили надіями й очікуванням, що він повернеться. Але диво не сталося. Ми прощаємося з нашим Героєм, нашим земляком. Для багатьох Володимир був другом, знайомим, про якого згадують тільки добрим словом. Ми зобов’язані пам’ятати його. Слава Україні і слава Героям, які віддають свої життя за наше майбутнє. Наш обов’язок — нести цю пам’ять усе життя, - промовила секретар Миколаївської сільської ради Тетяна Лесюк.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

- Сьогодні ми проводимо в останній шлях Героя… Герої не вмирають, вони навіки залишаються в наших серцях. З Володимиром у нас багато спогадів. Хочу висловити рідним щирі співчуття. Євген — тепер за старшого в родині. Родіон… Володимир своїх синів дуже любив. Мама Надя… Пробачте, що в такий час я не можу вам допомогти чи врятувати від цього горя. Земля пухом нашому Герою, - звернувся до рідних староста Валерій Загній.

Автор: Ірина СИТНІК

На завершення церемонії пролунав військовий салют — кілька пострілів, пролунали від побратимів.

- Сьогодні ми вшановуємо пам’ять водія-електрика відділення безпілотних авіаційних комплексів військової частини А4350 — Бараненка Володимира. Він загинув від отриманих травм під час виконання бойового завдання. Його серце перестало битися, але пам’ять про нього житиме вічно. Ми прощаємося з мужнім і рішучим воїном, патріотом, громадянином своєї держави. Вічна та світла пам'ять Герою, - звернувся представник військкомату Роман Шугайло.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Сльози, тиша і стяг у руках. І пам’ять, яка назавжди залишиться в серцях тих, хто знав і любив Володимира Бараненка.

Вічна та світла пам’ять Герою України Володимиру!

Прощання з Героєм:

Дніпровські