ЕКСКЛЮЗИВ Життя після 80: як дніпрянам допомагають боротися зі старістю

01 серпня 2025 р. 10:12

01 серпня 2025 р. 10:12

Кажуть, що люди похилого віку, як діти: незграбні, уразливі, неуважні і розсіяні. За ними потрібен постійний нагляд. Самі вони, на жаль, не завжди можуть подбати про себе. Людям поважного віку допомагають соціальні працівники, але й самі ветерани найчастіше виявляють неабияку силу волі та жагу до життя. Про те, як дніпрянам допомагають боротися зі старістю, розповість «Наше місто» .

Порцелянове хобі Майї Симонової тренує пам’ять та руки

У квартирі пенсіонерки Майї Симонової, як у музеї. Шикарна колекція порцелянових статуеток відразу впадає у вічі. Втім, це не лише гарні фігурки, а й своєрідні пам’ятні знаки, що відтворюють ті чи інші події минулого.

– У 1960-х мама подарувала чарівного коника, – розповідає Майя Кирилівна. – Він мені дуже сподобався. Потім купила щонайменше чудового тигра. А 1966-го подарувала моїй дочці – своїй онуці фігурку Ромео та Джульєтти. З цього і почалося моє захоплення порцеляною. Потім уже знайомі привозили різні статуетки звідусіль. Ну  а деякі фігурки купувала сама. Якось зайшли з чоловіком у магазин, а я йому кажу: «Толя, я так хочу подарунок до 8 березня”. Він мені й купив коричневого песика. Принадність! Пам’ять на все життя.

Старовинні порцелянові композиції – чудовий тренінг для пам’яті. Дивишся – згадуєш. Вони, як легкі хмаринки, стрибаючи по яких, можна легко пересуватися в часі і дійти до самого дитинства.

– Моя мама працювала збирачем труб на заводі Петровського , а батько був співробітником НКВС , – згадує Майя Симонова. – Мене, єдину дитину в сім’ї, звичайно, дуже любили та балували. Мама шила для мене гарні сукні. А я, звісно, хотіла бути наймоднішою. Якось, коли була сама вдома, взяла губну помаду, зеленку, і взагалі все, що потрапила під руку і почала себе прикрашати. Помада мені сподобалася найбільше.

Але  реальне життя виявилося не барвистим і радісним. Друга світова війна , евакуація, голодне дитинство.

– Пам’ятаю свою першу вчительку Марію Петрівну, – розповідає співрозмовниця. – Добра, уважна та дуже ввічлива. Уся з минулого часу. Ми її дуже шкодували. До якогось свята наш клас подарував їй півлітрову пляшечку олії. Марія Петрівна була рада та щаслива.

Майя Кирилівна закінчила фельдшерсько-акушерське відділення залізничного медучилища, вийшла заміж, народила двох дітей. На жаль, померли чоловік та син. Сьогодні 87-річна дніпрянка не лише бабуся, а й прабабуся. Правнучці Віталіні зараз 16.

Їй боляче і сумно, що, переживши одну війну, вона зараз переживає другу.

– Дуже важко, коли чую сирени та вибухи, – каже співрозмовниця. – Але що робити? Кажу собі: «Майє Кирилівно, не падай духом. Живи далі!».

Що надає сили жити далі?

– Багато читаю, – констатує Майя Симонова. – Взагалі віддаю перевагу не телевізору та ютубу, а книжкам. Читати – найкращий спосіб старіти повільніше. Допомагає моя колекція. Витираю пил з фігурок – відволікаюся і розминаю руки. Якась  гімнастика!

А ще літній дніпрянці дуже допомагає соціальний працівник Ольга Демидова.

– З Майєю Кирилівною разом уже 13 років, – стверджує Ольга. – Я допомагаю їй, а вона – мені. Іноді нагадує, що я забуваю купити в магазині. А ще ділиться своїми заповітними кулінарними рецептами, завдяки яким мені вдається залишатися стрункою та витонченою.

Колишній снайпер Іван Ніколенко вирізняється залізною волею та рішучим характером

14 травня ветерану Другої світової війни Івану Ніколенкові виповнилося 100 років. Минуле у кавалера ордена Червоної Зірки та численних медалей бойове. На війні наш земляк був снайпером.

– У 1941-му  закінчив сьомий клас і, між іншим, з похвальним листом, – розповідає дніпрянин. – Роком пізніше на фронті, 1942-го, загинув батько. Того ж року я записався добровольцем. Поступив хитро: матері нічого не сказав, прийшов у військкомат і попросився до військового училища. Мене направили до снайперської школи і через пів року я став непоганим стрільцем.

Снайперські здібності нашого земляка підтверджує витяг з нагородного листа до бойового: «Гвардії молодший лейтенант Іван Ніколенко, беручи участь у спекотних боях 1943 року на річці Міус на посаді снайпера, знищив три вогневі точки та сімнадцять солдатів противника. В одному з боїв товариш Ніколенко знищив вогневу точку супротивника, чим забезпечив наступ уперед».

На війні Іван Сергійович був тяжко поранений та отримав інвалідність, але продовжував жити повноцінним життям.

– У батька інвалідність першої групи ще з війни, – зазначає дочка Наталя. – У нього перебиті ступні обох ніг, але це не завадило йому викладати початкову військову підготовку у школі, керувати машиною. Причина – залізна воля та рішучий характер. Він кадровий військовий та його слово – закон для нього самого. У 45 років він відмовився від куріння. Раз і назавжди. В один день! За кермом був до 95 років. Потім стало погано з зором.

Сьогодні колишній снайпер нічого не бачить, але офіцерській дисципліні залишився вірний.

– За останні півтора року тато повністю втратив зір, але не бадьорість духу, – продовжує Наталія. – Прокидається і засинає він строго за своїм внутрішнім розкладом. Чітко виконує все, що йому потрібно. Вранці – склянка теплої води, легка гімнастика. У батька чудова пам’ять, як у школяра-відмінника. А ще тато після 80 живе за своїм суворим життєвим планом: за п’ятирічками. До 85 зробити те, а до 90 – ще щось. Нині, щоправда, із п’яти перейшов на дворічки. Найближча мета – дожити до 102. І обов’язково до Перемоги!

Світлана Тисячна переконана, що людям похилого віку корисна фізична праця

Світлана Тисячна народилася на хуторі Водяне Синельниківського району . Каже, що діти у селі дорослішають раніше: у великому господарстві завжди і всім робота знайдеться.

– Рідного батька свого я ніколи не бачила, і так вийшло, що у мами навіть фотографії його не залишилося, – розповідає дніпрянка. – Батько працював головою великого колгоспу і коли розпочалася Друга світова війна йому доручили евакуювати худобу на схід. Вони всією родиною туди евакуювалися. А потім мама повернулася, а батько там залишився. Розійшлися долі. Тож мене виховувала одна мама Марія Трохимівна. Вона працювала вчителькою і була дуже вольовою жінкою. Цю її рису я успадкувала. Я рано навчилася доїти корову і оскільки мамі було ніколи цим займатися, довелося мені самій отримувати молоко. Бабуся давала завдання: нарвати трави – нагодувати свиней. Та багато й інших клопотів було.

Така щоденна сільська праця не тільки загартовує волю і характер, але формує в дитини практичне ставлення до життя. До кожного її найнесподіванішого моменту. У житті це завжди знадобиться.

Так, одного разу в рідному селі маленька Світлана зустрілася з вовком. Як Червона Шапочка у казці.

– Ішла я повз якусь посадку і раптом помічаю великого сірого собаку, – згадує співрозмовниця. – І тут розумію, що то вовк. Злякалася, звісно. Я дивлюся на нього, а він на мене. Такі диваки. А потім подумала: якщо опущу очі, він подумає, що я боюся його і може напасти. Та й завзято дивилася на сірого хижака. І незабаром він відвернувся і втік.

Навчалася смілива сільська трудівниця добре і навіть чудово. Школу закінчила із золотою медаллю. Цілком природно, що амбітній цілеспрямованій дівчині хотілося вчитися далі.

– З самого дитинства була мрія стати інженеркою, – продовжує Світлана Павлівна. – Приїхала до Дніпропетровська і вступила до будівельного інституту . У той рік медалісти не користувалися пільгами. Складала всі п’ять іспитів. Після першої фізики викладач мені сказав: “Молодець, дівчинко, все вивчила!”.

Доросле життя дніпрянки складалося непогано. З відзнакою закінчила інститут, багато років пропрацювала у проектному інституті. Проєктувала, зокрема Криворізьку доменну піч. Вийшла заміж за чудову людину.

– Мій чоловік, Владислав Петрович, золота голова, – розповідає Світлана Тисячна. – Ходяча енциклопедія. З відзнакою закінчив інститут та аспірантуру. Захистив кандидатську. Викладав у металургійному інституті. Але, на жаль, серйозно захворів. Хвороба Паркінсона. Помирав дуже важко. Перед смертю мову втрачав. 2023-го його не стало. Своїх дітей ми не мали – всиновили хлопчика. Хороший такий хлопчик був у дитинстві: чуйний, відкритий, добрий. Але в юності у нього виявилася шизофренія. Мабуть, спадкова. Нині він в інтернаті. Я із сином спілкуюся, посилки йому іноді передаю.

Так сталося, що Світлана Павлівна лишилася сама. Близьких родичів вона не має. Таке життя – вже випробування. Особливо коли тобі не 28, а 82. Що допомагає не впасти в повну самотність і жити далі?

– Я зрозуміла, що у літньому віці не треба боятися фізичних навантажень, – стверджує пенсіонерка. – Бо, якщо ти будеш надто шкодувати, ще швидше станеш слабким кволим, немічним. Потрібно витягувати себе. Робити все, що можеш. Не завжди виходить. Буває, що падаєш від безсилля. Думаєш: все, кінець. Але відпочинеш кілька днів і знову за роботу! Звісно, соцпрацівники допомагають. Не уявляю, як би без них обходилась. Але обов’язково щось треба робити й самій. Зневіра ніколи нікому не допомогла.

А ще Світлану Павлівну рятують кактуси, якими вона захопилася кілька років тому.

– Не можу сказати, що характер у мене такий вже колючий, хоча за гороскопом я скорпіон, – зазначає Світлана Тисячна. – Але піклуватися про ці чудові рослини дуже подобається. І вони дякують мені, радуючи яскравими прекрасними квітами.

Червоні троянди кохання Анатолія Косого

Дніпровський журналіст Анатолій Косий колегам відомий як один із найкращих знавців футболу в Україні. А вже про чемпіонські роки «Дніпра» Анатолій Миколайович знає все! Його по праву можна назвати співучасником найгучніших футбольних перемог Дніпра-Дніпропетровська.

Та й сам він завжди бадьорий і спортивний. Оптиміст від голови до п’ят. Жодну вродливу жінку поглядом не пропустить.

Але час іде, годинник цокає. Відзначив спортивний журналіст 60-річний ювілей, згодом 70-річний. Виповнилося йому 80 і вже 85. Зараз, як каже сам Анатолій Миколайович, йому «86 з половиною». Як вдається залишатися бодряком у такі роки?

– Справді, з віком не хочеться перевантажувати себе надмірним спілкуванням, – розповідає Анатолій Косий. – Літні люди взагалі найчастіше замикаються у собі, у своїх проблемах, хвилюваннях, страхах. Як равлик, ховаються у своєму будиночку, куди нікому немає доступу. Але я не ховаюсь. Зустрічаюсь і спілкуюся з друзями та приятелями. Але лише з життєлюбами. Зневіри не заохочую. Насамперед, зрозуміло, у собі.

Звичайно, щоб самому залишатися життєлюбом необхідно докладати зусиль. Більше, ніж у молодості.

– У молодості захоплювався футболом, легкою атлетикою, настільним тенісом, – продовжує колега. – На стометрівці були непогані результати: за 12 секунд вибігав. Зараз, ясна річ, результати зовсім не важливі. Головне – участь! До 70 років – ранкові пробіжки. Щонайменше 40 хвилин. Коли став старшим, змінив біг на ходьбу. Намагаюся ходити щонайменше 2-3 кілометри. Тут важлива дисципліна. Потрібно не дуже шкодувати себе і, незважаючи на дощову погоду та поганий настрій, накинути пару кілометрів.

Але фізкультура ще все. Є ще душа та почуття. Відомо ж, що чоловік молодий поки  його надихають гарні жінки. А коли не надихають, жодний біг не допоможе. Анатолія Миколайовича жінки надихають!

– Не жінки, а жінка, – поправляє співрозмовник. – Моя кохана жінка наповнює моє життя сонцем і щастям надає мені сили. Її звуть Ніна. У минулому вона займалася гімнастикою, а зараз живе та працює тренеркою в Італії. Зустрічаємося ми, на жаль, нечасто. Але коли приїжджає Ніна, зустрічаю її червоною трояндою. Це є символом нашого почуття. Так і живу зустрічами та надіями. Від троянди до троянди.

Дніпрянка-італійка Ніна всього на кілька років молодша за нашого героя. Але коли приїжджає до коханого, вона закликає його бути більш активним та дисциплінованим.

– Це так! – усміхається дніпровський ветеран. – Ніна спуску мені не дає. Слідкує, щоб я більше рухався, не сутулився, ходив рівно і руки за спину не закладав. Контролює, щоб правильно харчувався та не хвилювався по дрібницях. Ну а я слухаюсь, – чого не зробиш заради кохання!

Дніпро піклується про своїх довгожителів

Офіційно на Дніпропетровщині – 127 довгожителів. Переважно – жінки. Свої історичні ювілеї відзначили 110 жінок та 17 чоловіків, які проживають у регіоні.

Найбільше наших земляків найповажнішого віку мешкають у Дніпрі, Кривому Розі та Кам’янському. Дніпро дбає про своїх довгожителів.

– На обліку у Дніпровського міського територіального центру соціального обслуговування перебуває на обліку понад 10 тис. людей поважного віку та з інвалідністю, – зазначає Ольга Мешко, директорка Дніпровського терцентру. – З них майже 6 тис. осіб отримують послугу «догляд вдома», де соціальні робітники обслуговують підопічних вдома, допомагають у побуті – приготуванні їжі, прибранні та інше. Серед таких людей віком 80 років – 40% від загальної кількості підопічних терцентру.

Робота з людьми такого поважного віку має свою специфіку. Вона вимагає не тільки професійних знань, а й великої емпатії, терпіння та розуміння. Головне – людяності, яка не прописана жодним нормативним актом. Втім, така риса корисна у будь-якій роботі та за будь-яких обставин.

Фото Володимира Федорищева, Валерія Кравченка, із архівів спікерів

Дніпровські