«Усе вкладав, а тепер змушений здавати корів»: трагедія на фермі в Миколаївці після ворожого удару

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

10 серпня 2025 р. 12:32

10 серпня 2025 р. 12:32

30 липня село Миколаївка Дніпропетровської області сколихнула надзвичайна подія — ворожі безпілотники атакували територію тваринницької ферми. У результаті прямого влучання загинули 17 корів, зруйновано господарські будівлі та майже повністю знищено все обладнання. Постраждали також два житлові будинки поруч із фермою — вікна в них були вибиті, хоча дахи залишилися цілими.

Автор: Ірина СИТНІК «Усе вкладав, а тепер змушений здавати корів»: трагедія на фермі в Миколаївці після ворожого удару

Ворожі удари перекреслили роки важкої праці та віри в успіх. Фермер Ігор Терещенко, який роками розвивав своє господарство, втратив справу, відновлення якої під великим питанням.

— Ігор дуже старався, — кажуть у громаді. — Побудував нові стійла, закупив сучасне доїльне обладнання, вентилятори, охолоджувачі. Навесні засіяв овес і багаторічні трави. Брав кредит на новий трактор і генератор. Сподівався, що цього року вийде на прибутки. Але вся лінія, яку він будував — зруйнована. А разом із нею і надії.

Дива і біль

Фермер Ігор, який перебував на фермі разом із собакою Джоном, вижив дивом — безпілотник упав у десяти метрах від нього. Його фізично не зачепило, але емоційно — глибоко, бо втратив справу життя. Зараз він прийняв важке рішення продати поголів’я корів, які лишилися.

— Це боляче — втрачати таке господарство. Воно було живим, працюючим. Це те, чого так потребують українські села — сучасні підприємці, які піднімають місцеву економіку. А тепер — тиша, — наголошують в громаді.

Миколаївка — одне з багатьох українських сіл, де війна вдарила не лише по інфраструктурі, а й по людських мріях. Але навіть після такого горя громада об’єднується, щоб підтримати своїх. І це — ще одна лінія фронту.

Ворог бив точно в склади

Перший вибух стався за парканом. Блискавка, гучний гуркіт — і Ігор Терещенко вибіг на вулицю.

— Я знав, що якщо прилетить у дім, можуть плити притиснути, — згадує він. — Вибіг з будинку, дивлюсь — наші ще намагаються збивати шахеди. І тут почув наближення ще одного.

Поруч — собака. Кинулася гавкати ще на перший вибух, а коли безпілотник летів уже майже над двором, господар не розгубився:

— Я був десь метрів за десять від епіцентру. Побачив, як шахед наближається. А собака — біля мене. Притис собаку до землі — і в цей момент прилетів безпілотник.

Вибухова хвиля здійняла хаос. Горіла косарка, палав трактор, десь зайнявся будинок.

— То вже ніч була. Але пожежа все освітлювала. Я ще не зрозумів одразу, що саме сюди влучило.

Почали гасити пожежу, хто чим міг. Будинок Ігоря постраждав найпершим: на диван, де Ігор спав, обвалилася стеля, посипались вікна, скло, всі двері в будинку були вирвані.

Але, коли вогонь охопив ферму, господар кинувся туди.

— Поки гасили пожежу — ще один приліт. Потім ще. Я побачив, що горить ще й сінник... Думаю, ну, сінник — то ще нічого. Але ж в іншому приміщенні корови були.

Основний удар прийшовся по корівнику.

— Там все. Нуль, — каже Ігор.

Показує ферму. Те, що залишилось. Фермерством чоловік займається понад 12 років. До війни на цій фермі були і корови, і молодняк до сотні поголів'я.

— Ці прильоти нас повністю обнулили. Роботи немає. Корівник був основою, без нього все інше — марно.

На господарстві було 55 гектарів — усі посіяні кормовими травами. Сіно заготовляли та зберігали в складі, який також зруйновано, а а все, що там було, згоріло.

— Ми вже навіть почали заготівлю сінажу… Але для кого тепер, якщо нема стада?

Минулого року Ігор придбав і нову техніку для заготівлі кормів для корів.

— Придбали додаткову техніку: косарку з плющилкою, причепний обмотчик. У нас був стаціонарний, але ми купили новий. І вже намотали десь тисячу рулонів — усе в надії, що будемо працювати, — розповідає фермер.

Усі інвестиції йшли на розвиток. Планували заробляти на молоці, повертати кредити. Але війна змінила все.

— 18 корів загинуло. А ті, що вижили — частина осліпла, частина поранена. Страшно згадувати…

Ферма — згарище

Йдемо з Ігор до зруйнованої ферми, це приміщення найбільше уражене ворогом.

— Там у нас була соя, тут — макуха… Дробилка була, кормороздавач — все згоріло, — веде нас господар далі, показуючи спотворені залишки обладнання. Ми оновлювали ферму і все майже було готове. Навіть поїлки вже вивели, щебінь засипали, прохід зробили для прибирання навозу. Деталі лишалися.

Його голос тремтить:

— Нас повністю обнулили. У нас тепер немає роботи. Немає навіть можливості її продовжити.

Зруйнована система, яка давала стабільність

У корівнику було навіть світлодіодне освітлення, вентилятори, потужний генератор, які лише цього року застосували.

— Ми тільки-но його цього року все запустили. Торік не було світла, а цього — генератор новий, у кредит взяв… І от, що з нього лишилося.

На фермі кожна корова мала гумовий килимок, поїлку, утеплену бетонну підлогу — усе для комфорту тварин, аби в спеку не втрачали надої.

— У липні ми надоювали тонну молока щодня. Корови спеку бояться більше, ніж холоду, і якщо їм не створити умов — молока не буде. Тому ми вклались в охолодження, — пояснює Ігор.

Оглядаючи руйнації Ігор констатує: тваринам не було шансу вижити. Удар прийшовся в центр корівника, де зазвичай працюють доярки.

— Я щиро дивуюсь, що не постраждали робітниці, всі живі. У мене четверо доярок працювало, по двоє заступали на зміну. Хоч у нас все автоматизовано, але без людських рук ніяк. І цей прильот: якби це трапилось на 10 хвилин пізніше, то на фермі були б люди…

Саме проходимо з Ігорем біля кімнати, де зазвичай знаходяться доярки. Бачимо змінне взуття, гумові чобітки, які певно жінки взували для роботи на фермі. Тут же в кімнаті застигли ніби в часі ємності з молоком.

— У нас все було механізовано. Пневмосистема, по цих трубах молоко одразу в охолоджувач потрапляло. Всюди автоматика. Двоє людей на зміну, два рази на день доїли. На цьому обладнанні ми щодня виробляли тонну молока. У пік було навіть 1300 літрів на добу — кінець квітня, травень. А потім, як завжди, йде спад природний, це через спеку.

Ціна охолодження — і ціна втрати

Охолоджувальна система коштувала власнику близно 150 тисяч гривень, без монтажу. Додатково — проводка, ланцюги, карабіни. Загалом близько 180 тисяч гривень на комфорт для корівок на фермі.

Ігор замовкає, знову дивиться в бік згарища, де ще недавно були нова техніка, корови, корми, система доїння. А тепер — згарище, попіл, уламки.

Коли виживання — не метафора, а щоденна реальність

У 2024 році родина Ігора Терещенка вирішила розширити своє господарство. Збільшили поголів’я тварин, виділили землю під посіви рослинної продукції для корів, придбали нову косарку та прицепний обмотчик рулонів. Уже за перший сезон намотали понад 1000 рулонів сінажу. Здавалося, справи пішли вгору.

— Ми надіялися, що будемо заробляти на молоці. Планували віддати кредити…

Але в один день усе змінилося, точніше — ніч, коли авіаудар російських військ вщент знищив основну частину ферми.

— Від удару все рухнуло. Освітлення, вентиляція, поїлки — все пішло до біса. Великі металеві конструкції — розділювачі між коровами лежать. Вентилятори впали, ніби доміно.

Фермер вклав значні кошти в автоматизацію:

Система охолодження молока,
Сучасний кормороздавач (який щойно повернули з ремонту),
Генератор, придбаний у кредит,

- Нове доїльне обладнання, автоматизована мийка, охолоджувачі — частково надані заводом "Лакталіс", з яким співпрацювали.

Усе це було зруйновано. Доїльна система перетворена на решето уламками, бетон пробитий, труби посічені. Там, де була кімната для доярок — тепер руїна.

Молочне виробництво: тонни втрат

До трагедії ферма виробляла до 1,3 тонни молока щодня в пік сезону. У липні — приблизно 1 тонна на добу. Без охолодження цей обсяг би впав майже вдвічі. Саме тому Ігор вклав кошти в систему охолодження.

Сьогодні в охолоджувачах залишилася понад тонна молока, яке вже зіпсоване.

А ще закуплені корма для тварин, лише сої на 100 тисяч гривень, яку втратили після обстрілу.

— Іронія була, коли ввечері мені телефонують і кажуть: “Завтра везу кормороздавач”. А я вже думаю: “Дякую, але він мені вже не потрібен”, — ділиться Ігор.

Телята та надія

Телята вижили. У частині, де знаходилися наймолодші тварини був відкритий загін, це врятувало життя молодим тваринам.

— Лише двоє телят отримали травми, більшість — вижили. Залишилось 41 корова, частина з них — поранені, частину вдалося евакуювати на сусідню ферму, — говорить Ігор.

Працівників довелося скоротити — залишився лише один. До обстрілу на фермі працювало загалом десять людей.

— Чи продовжуватиму? Подивимось…. Зараз здам першу партію корів — і вже буде зрозуміло, які в мене фінансові можливості. Поки що все, як-то кажуть, “з коліс". Кошти за молоко в першу чергу витрачали на дизельне паливо, запчастини, гуму для техніки. А зараз молока нема, а витрати — лишились. І ще кредити. Узяв 400 тисяч гривень на посівну — 200 тисяч вже віддав боргу, а решту треба віддавати.

Про запас кормів думав заздалегідь:

— Я два роки купував макуху, сою, висівки. На зерно сильно не робив ставку — бо плющилка зламалась, а лишились лише побутові дробарки. Планував купити нормальну дробарку із молочних грошей. Бо макуха ще є, соя теж, люцерну вирощуємо, суданку та овес. Це білкові суміші — раціон повноцінний для корів. Ще даємо тваринам сіль та вітамінні харчові добавки. Це тепер теж нереалізовані плани.

«Кава без молока — незвично. А раніше в холодильнику завжди стояло свіже»

Телят треба вигодовувати молоком до двох-трьох місяців. Але молочної ферми фактично не залишилось. І домашній холодильник, у якому завжди було свіже молоко, сьогодні порожній.

— Незвично, коли в тебе немає молока, — зізнається Ігор. — Я завжди пив каву з молоком, а тепер — кава без молока. От і вся різниця, але вона відчувається.

Немає молока для телят.

— Це наші телята, — показує господар. — Були ще маленькі, молочні. Я їх віддав у сусіднє господарство, бо для них треба молоко. А в нас зараз його немає.

Для телят тимчасово облаштували куточок у сараї — хіба що для перших тижнів життя. Господар зізнається: мав думки обладнати ангар під молодняк або зробити окремі «будиночки». Зізнається, що загалом тваринницька справа це не швидкий бізнес. Аби мати прибуток, треба довгі роки працювати.

— У тваринництві все дуже повільно. Корову треба виростити, поки вона дасть теля — це два з половиною-три роки. Це не курка і не свиня, де швидко продав і заробив. Тут усе розтягнуто в часі.

Чи відновлювати справу життя Ігор вагається.

— Не знаю... Я взагалі любив цим займатися, бо треба думати, ухвалювати рішення, працювати на результат. І я працював на цей результат багато років. Ми ж тут готували сінокоси, поруч поле є — 40 гектарів. Колись там був люцерновий покіс. Цього року ми його дискували, вирівнювали землю — дуже нерівна була, важко обробляти. А сьогодні їду — аж красиво, шкода всієї цієї праці.

Але навіть попри усе пережите, говорить, як контраст: у мене усе ще є поле, хоч навіть пошкоджене. А хтось втратив геть усе.

— Я бачив, як люди з Донеччини виїжджають — у них взагалі нічого не залишилось. Я тут ще ходжу все таки на власній землі, а вони — ніде і ніяк.

Поки розмовляємо, телята ховаються в затінку біля хліва. Там протяг, прохолодніше, тому й пасуться біля входу.

— А ось ця корова з маленьким телятком недавно отелилась, — показує на худобу. — Попросив вже колишню доярку, аби прийшла — вручну її подоїла. Порода — голштин. Завозив із Переяслава. Дуже хороші по надою.

У господарстві є й помісі порід, але Голштинська порода — це світова еліта серед молочних корів.

— Для неї треба відповідні умови. І годування, і утримання. Вони досить примхливі — проблеми з копитами, з отеленням, з осіменінням. Тобто цим всім треба серйозно займатись.

Ігор Терещенко до молочної справи підходив серйозно. До війни чоловік мав інший фах і зовсім інше життя.

До ферми працював на шахті, закінчив гірничий інститут, займався меблями, мав магазини, техніку. Потім купили ферму — не для корів, а як склади. Відкрили цех із виробництва вікон. А потім — якось так, випадково — купили дві корови.

— Спочатку дві, потім дивимось — мало. Стало десять. Але десять — це теж ні туди, ні сюди. Якось воно потягнуло цю сферу розвивати. І пішло-поїхало...

Справа так затянула, що почав вивчати її все більше.

— Я перед війною ще вчився в Асканії-Новій на осеменителя. Їздив на курси, вчився. Але ще до того їздив у Полтавську область. Потім ще й в "Агросоюзі" два тижні навчався у молочній школі.

Обійшли з Ігорем усю ферму, проходимо знову повз корівник, господар сумно поглядає, і знову спогади повертають у ту страшну ніч.

— Ніч була страшна. Вибух, полум’я, паніка. Але часу на роздуми не було. Я з всю ніч не спав. Бігав, тушив. Корів виводили люди — потім уже мені розповіли. Тут, до речі, велике спасибі сільській раді — вони дали людей, приїхала голова. Гуртом боролися з наслідками. Живемо.

Ігор плекає надії, що можливо вдасться запускати знову ферму лише заради корів, що вижили, — але є нюанси.

— Корови в нас тільні. Мають телитись — хто в січні, хто в лютому. А до того часу в мене немає молока. А без молока — немає виробництва. Ну і корів стало менше. І молока, відповідно, менше.

Фермер розуміє: аби справа була прибутковою не десятки, а сотні голів корів.

— Для того, аби виробництво було рентабельним, треба мінімум 200 дійних корів. А ще краще — 300—500. Тоді це бізнес. А зараз — це виживання. Та ще й я тут один на всіх — і ветеринар, і зоотехнік, і скотник, і дояр часом…

До цього вибуху у фермерському господарстві працювало до десяти людей: трактористи, скорники, доярки.

— У мене люди офіційно оформлені були, бо це стаж, і нарахування відпусток, і пенсія. От у мене одна багатодітна мама — вона має оплачувану відпустку по догляду за дітьми. Так правильно, — впевнено каже він.

Але правильно — не завжди можливо. Бо господарство постійно балансує між виживанням і крахом.

«Я дивуюся, як точно вони б’ють»

Ми проходимо повз те, що залишилось від сінника. Тепер там вирвані плити перекриття й уламки безпілотника — того самого «Шахеда», який прилетів уночі.

— Це його запчастини. Ось плата, бачите? Десь є табличка — «Герань-2». Тут бетонне перекриття було, воно його пробило, але будівля встояла.

Фермер показує місця прильотів — майже точно в центр корівника. Інший дрон влучив в середину сінника.

— Я дивуюся, як точно вони б’ють. Це може стати для нас великою проблемою. Якщо вже з такою точністю влучають і їм байдуже, що це цивільна інфраструктура, що тут працюють цивільні люди, а в приміщеннях ні в чому не винні тварини.

Попри це, Ігор косить вже вирощену люцерну, суданку. Каже — перший укос, другий, третій. Не знає, що буде з наступними.

— Головне — витримати півроку. Якщо протримаємося, далі буде легше. Може, щось доведеться продати, щось з того що вціліло — сівалку, кормороздавач, трактор. Але треба витримати.

«Усе вкладав, а тепер змушений здавати корів»: трагедія на фермі в Миколаївці після ворожого удару

«Кредити ще платив — і прилетіло. Все згоріло»

Коли Ігор говорить про своє господарство, у голосі — і втома, і біль, і суміш гордості за зроблене, і безсилля перед руйнуванням.

Поруч бігає домашній улюбленець — пес Джон — бельгійська вівчарка малінуа. Він гладить пса, той тягне лапу, проситься на руки.

— Джоне, давай лапу. Молодець… Ах, ти ж Барбоська!

Собака — та сама жива душа, яка була поруч під час прильотів. Джон — як тінь, що ходить за господарем, чекаючи, що світ навколо знову стане стабільним. Хоча б настільки, щоб було де спати і що робити вранці.

Господарство, як і люди, тут не просто постраждали — їх буквально зруйнували. Разом із планами, зусиллями, роками праці.

«Я ще хочу щось робити»

Історія Ігоря Терещенка із Присамарського краю, який мріяв про господарство, вкладав у нього все — і в одну мить втратив майже все.

— Якось моя донька пропонувала виїхати з України в Британію. Може, і був би я зараз в Лондоні. Навіть знайшла мені покупців на ферму. Але я сказав тоді: не продаю. Я ще хочу щось робити.

Він не знає, що буде завтра. Не тому, що не має планів. А тому, що на це «завтра» раптом впала війна — важким уламком, що пробив дах будинку, понівечив техніку, вбив дорогих йому тварин і його надію.

Наша розмова — як потік, що довго стримували. Про господарство, яке будував з нуля. Про те, як сам їздив у Німеччину по корів. Як платив кредити до 2024 року.