Три роки полону — і весна в домі: історія повернення Дмитра Тіщенка з Оленівки

11 серпня 2025 р. 14:12

11 серпня 2025 р. 14:12

28 липня — день памʼяті трагедії в Оленівці. Минуло три роки з моменту, коли світ дізнався про жахливий злочин проти українських військовополонених. Один із тих, хто вижив у тому пеклі, — Дмитро Тіщенко з Миколаївки. 19 квітня 2025 року, після трьох років російського полону, він повернувся додому.

Ми поговорили з його мамою, Лілею Тіщенко, — про довгі місяці чекання, про біль і надію, про першу зустріч із сином, про те, як не зламатися і залишитися собою.

Його вибір — її тривога

— Дмитро пішов у «Азов» у вісімнадцять, — каже Лілія. — Не з дурощів, не з бравади. Він пройшов відбір, підготовку, знав, куди йде. Сказав: «Це — моя війна».

Дмитро був одним з тих, хто залишився в Маріуполі до кінця. Встиг пройти жахи боїв, поранення, смерть побратима. А потім — «Азовсталь», полон, Оленівка.

— Я знала, що він у Маріуполі, але не питала зайвого. Тільки писала: «Тримайся, синку».

І він тримався. А вона — тримала свій тил. Вчилася читати знаки. Зелену крапку в Telegram. Коротке «нормально». Порожні дні.

— 86 днів у повному мовчанні. Я не спала. Просто лежала в темряві, прислухаючись — чи дихає світ, чи ще тримається моє серце.

«Мамо, почалося»

24 лютого — звичайний ранок, який більше ніколи не стане звичайним.

— Син зателефонував о шостій ранку: «Мамо, почалося». Вислав гроші. Сказав: «Їдьте, якщо буде небезпечно».

Але вона не поїхала.

— Куди я поїду, коли він там? Хіба серце можна сховати?

У ті дні вона почала вести щоденник — не для себе, для нього. Там — кожен день очікування.

57 хвилин життя

Найцінніше, що вона досі береже — не лист, не фото, не відео. А розмова. Єдина, найдовша, з підземелля «Азовсталі».

— 57 хвилин. Я пам’ятаю кожну. Син сказав: «Мамо, в мене 1% заряду. Я подзвоню, якщо встигну.»

Дмитро зателефонував. І 57 хвилин вона ходила по подвір’ю й просто дихала.

— Я записувала пташок. Вмикала йому. Кажу: «Чуєш? Це весна. Це наш сад. Це твій пес гавкає».

Він мовчав. Потім сказав: «Тепер я згадаю, що таке життя».

18 червня мама вперше побачила сина на відео з виходу з «Азовсталі» — він ніс пораненого побратима. Потім побачила ще одне відео — син сідав у російський автобус. Потрапив у полон в Оленівку.

Дмитро перебував у колонії у важких умовах: голод, холод, антисанітарія, психологічний тиск. У бараці на шістьох тримали сорок. Давали 600 мл води на день. Били, ламали ребра. Але він вижив.

У ніч на 29 липня 2022 року в Оленівці стався теракт. У приміщенні колонії, де утримували українських військовополонених, стався вибух, унаслідок якого загинули щонайменше 50 людей, ще понад 130 отримали поранення. Більшість загиблих — оборонці «Азовсталі».

Після теракту в Оленівці 29 липня Лілії зателефонували: син живий, тяжко поранений. Вона дізналася, що його рятує медик — незнайома жінка, яка ризикувала, аби повідомити рідним.

Після теракту в Оленівці Дмитра перевели до Горлівській колонії. росія оприлюднила списки полонених, у яких було зазначено й його прізвище.

Квітка, що знала перша

Після місяців чекання, мовчання, молитви і болю — одного дня Лілія побачила, як зацвіла кімнатна рослина. Її улюблена квітка, яка мовчала два роки.

— Я її Лілією називаю. Вона в мене не цвіла два роки. А тут — просто з листочка вийшло кілька квіток. І не в одному місці — одразу в трьох-чотирьох. Я подивилася й думаю: так, гарна новина. Гарна новина — це радість. Бо це значить: вони живі».

Це було передчуття. Знак. Мати не знала, коли син повернеться. Але вона вже почала вірити, що це станеться.

— Ну, сина я чекала постійно, це не хвилину чи дві. Ти чекаєш постійно.

День, коли серце зупинилося — і знову забило

Пройшов місяць після цвітіння тієї квітки. Її син ще не повернувся. Але щось уже було в повітрі.

— Я була на роботі в той день. І на диво — приїхав до мене в гості племінник з внучкою. Побули зі мною, походили, поїхали. А ми вже знали, що буде обмін. Того дня йшов 63-й обмін. Я не ходила з надією, не заспокоювала себе. Але зранку щось мене підштовхнуло — заїхала, купила заспокійливе. Не одну пластинку — упаковку. Просто так. Бо сили вже не було…

Лілія не знала, чи буде її син серед звільнених. Але десь глибоко в душі щось тривожне й світле вже починало розгоратися.

— Тоді я щиро просила Бога: щоб у ту мить, коли скажуть, що мій син уже в Україні, поруч була якась людина. Хай навіть чужа, аби лише добра. Бо я дуже боялася знепритомніти. Не уявляла, як витримаю це.

Доля почула її. 19 квітня відбувся 63-й обмін полоненими між Україною та росією, в результаті якого додому повернулися 277 захисників.

«Подруго, я тебе вітаю»

Того дня зателефонувала знайома з Одеси, у якої теж син у полоні.

— Каже мені: "Сусідці моїй наснився син — що їде додому". Я її привітала, кажу: "Чекаємо новин, чекаємо списків". Минув час. Після другої, десь після третьої, я глянула — списків ще нема. І тут знову дзвінок. Вона: "Ну що, подруго, я тебе вітаю". Я: "З чим?" А вона називає прізвище й ім’я мого сина, дату народження. Я кажу: "Так, мій". Вона: "Ти що! Він у списках!"

Шок. Сльози. Безмежне полегшення. Але вона — стримана, до останнього:

— Я нікому не дзвонила, поки сама не побачила його ім’я в офіційному списку. І тільки тоді...

Лілія зателефонувала старшому синові:

— «Кажу: "Синок, іде обмін, обіцяють наших…"

Коли чекала не лише вона

Новина про повернення Дмитра поширилася блискавично. Лілія не встигла ще оговтатися — а вже телефонували рідні, сусіди, друзі.

— Ну, звісно, я почала телефонувати рідним, тому що мої рідні, близькі — вони так само, як і я, чекали Дмитра. Ми всі чекали. У нас у селі ще є полонені. Ми їх теж чекаємо.

У ту мить кожен дзвінок був молитвою. Кожне слово — надією. Кожне «вітаю» — очищенням після довгих місяців болю.

— Зателефонувала знову племіннику. Вони приїхали — як усе вчасно було! Я не знаю, як так вийшло. Навіть не довірили мені сісти за кермо. І я їм вдячна. Бо я нічого не розуміла, просто були емоції.

Село дізналося ще до Лілії. Писали всі. Обіймали всі.

— Я не встигала читати привітання. Це тривало три дні. Чесно — навіть з Польщі мої колежанки написали: "Вітаємо тебе з Великоднім зайчиком!" Звідки вони знали, люди? Я ж у соцмережах не сиділа!

А потім — фото. Перше фото Дмитра після полону. Його скинула класна керівниця сина.

— Синочок виглядав з вікна. Усміхнений, життєрадісний. Я зрозуміла, що мені знову потрібна сила. Бо одна справа завершилася — чекання сина з полону. Але почалась інша... інша біль.

«Мамулічка, я в Україні, не плач!»

— Я не знала, що сина цього разу обміняють, тому на зустріч не поїхала. Знала, що він мені не одразу подзвонить. Він витримає час. Ну, я просто знаю свого сина. У нас якийсь такий зв’язок із самого дитинства.

Дмитро зателефонував мамі сам. О 7:30.

— Звісно, мене вже "перегоріло", я виплакалась, узяла себе в руки. І він мені дзвонить так от бистренько: “Мамулічка, я в Україні, не плач!». Кажу: “Синок, я знаю. Я вітаю тебе з поверненням”. А він так трохи замовк:
— А ти що, знаєш? Кажу: “Так, ми вже знаємо, що ти вдома».

Перше обіймання — через два тижні

Лілія чекала не один місяць. Але найважче виявилося — чекати ще два тижні після того, як син уже був на волі. Поруч. Але не в обіймах.

— Перший раз я обняла сина після полону — через два тижні. Він мотивував це тим, що, мовляв, карантин. Але я знала, для чого він це зробив. Просто не хотів, щоб я його одразу побачила.

Дмитро хотів дати собі час — оговтатися, трохи набрати вагу, повернути колір обличчя. З полону він вийшов іншим — змученим, виснаженим.

— За час полону синок втратив 20 кілограмів. Ну, це ще не найбільше — хлопці втрачали і по 50. У нього на початку війни було 70 — тобто третина просто пішла.

Ці два тижні тягнулися довго, як зупинений час.

— Я не могла дочекатися, коли поїду до нього. Ці два тижні — наче й швидко, але водночас ніби на ручнику їхала.

Погляд крізь екран

Перший дзвінок після обміну — увечері. Дмитро увімкнув відео одразу. І просто дивився. Дивився, як ніколи раніше.

— Так мене роздивлявся, очі такі були — як рентген. Вони не просто бачили — вони сканували. Перевіряли: чи я є. Чи жива. Чи не змінилася.

Їхня остання повноцінна розмова по голосовому зв’язку — ще в Маріуполі, під час боїв. Після того — тільки повідомлення.

І те, що він сказав тоді, закарбувалося назавжди:

— Мамо, що б не сталося, дбай про себе, бережи своє здоров’я, живи повноцінним життям.

Це звучало, як прощання. Як заповіт. І виконувати це — боляче. Але вона старається. Для нього.

Син помітив навіть те, що інші б не сказали. Три сантиметри сивини — мовчазний слід тривоги.

— Перше, що він запитав: Мамо, а чого ти не фарбуєшся? Оце він такий уважний. Кажу: “Синку, так вийшло».

Він не просив. Не дорікав. Просто побачив. І вона зрозуміла — треба подбати про себе. Щоб він не бачив у її обличчі весь свій біль.

— Я дуже швидко "виправила цю помилку", бо ми часто говорили по відеозв’язку. І я не хотіла, щоб сину було ще болісніше.

З кожним днем Дмитро змінювався. Це було видно навіть по голосу, по очах, по тому, як слухає. Ставав іншим — більш адаптованим, більш схожим на себе, живого. Це ще потребувало часу, але він ніби повертався до соціуму.

— Через два тижні ми таки поїхали до сина. Їхали — здавалося, вічність. Дві машини — я за кермом і племінник. Мені вже казали: ви, певно, мали б бути десь аж на заході, — згадує мама.

До сина залишалося 15 хвилин. Але саме ці хвилини були найдовшими. Коли вони приїхали, сталося те, що важко описати словами:

— Дмитро сам вийшов нас зустріти. У мене відмовили ноги, я не змогла йти. Першим його обійняв племінник, потім брат. І тільки тоді вже я дійшла до сина. У нього так калатало серце… Це навіть моя сестра помітила — каже: "Я думала, воно вискочить"».

Усе змінилося. Його погляд, його ставлення, його мовчання.

— Хлопчики наші після полону зовсім по-іншому ставляться до всього: до їжі, до хліба, навіть до залишків, які ми можемо викинути. Вони цього не роблять. Для них їжа — це святе. Це праця. Це те, що дано природою, дано Богом.

Хоч син і намагався триматися, не показувати пережите, але вже під час другої поїздки додому не витримав:

— Чого я не витримав вдома дві неділі?.. — запитав він тихо.

Вона розуміла. Він не хотів робити їй боляче. Його душа була там — серед побратимів, які так само пройшли пекло. І це пекло згуртувало їх у справжню, міцну родину.

— Мені дуже сподобалась їхня побратимська атмосфера. Вона настільки сильна, що ти хочеш перейняти її, пронести через себе і передати іншим. Бути таким от провідником добра, — каже мати.

Її слова — це не просто біль матері, яка три роки чекала на сина з полону. Це слова людини, яка навчилася бачити глибше.

— Хлопці цінують кожен момент, усе зважують. Я поступово почала це розуміти. Не до кінця, звісно, але хоча б трохи — як вони це витримали, як пройшли крізь усе це.

Біль за дитиною не проходить, він просто притихає у хвилинах мовчання. І водночас вчить інакше дивитися на світ.

— Побачити сина після полону, який тривав три роки — це дуже боляче. Просто боляче. Навіть не знаю, як це сказати. До війни я не знала, що таке ненависть чи заздрість. Для мене це завжди було марнування часу. І досі я ненавиджу саму цю емоцію — ненависть. Просто ненавиджу. І не тільки через сина.

Тоді, разом із Дмитром, повернулися ще сім його побратимів. Усі — зовсім молоді. До 25 років. А ще того дня повернувся ще один житель Миколаївської громади — Владислав Половий.

— Я можу сказати, які вони гарні, як у них очі світяться. Вони тільки-но вийшли з пекла. Вони змучені. Я бачила всі сліди катувань, бачу шрами на обличчі. Але вони — хлопці дуже гарні, — каже мати.

Це важко винести, навіть дивлячись збоку. Бо в їхніх обличчях — усе пережите. І в той же час — справжня любов до життя.

— Я не плакала ніде. Але тиск… Тиск підскочив. Бо ця вся біда — в обличчях цих хлопців. А вони — радіють життю. І їм не треба багато говорити. Вони просто знають один про одного все. Знають, що кожен піде і буде боронити Україну.

Сьогодні Дмитро ще не вдома.

— Син зараз проходить реабілітацію. На жаль, у нього ще три уламки — один дістали, а два ще залишилися. Є одне серйозне поранення, і ще одне — теж складне. Його потрібно добре відновлювати.

Поранення — ще з полону.

— Те поранення, що він отримав під час теракту в Оленівці... Я просто вражена, як він вижив. Це диво. Йому там нічого не робили — тільки знеболювали, і все. А треба було терміново оперувати. Втрачав кров — я навіть не знаю, як він витримав. Слава Богу, що вижив.

Попереду ще чимало операцій. Лікування важке. Вижити — це одне, а жити далі — зовсім інше випробування.

— Син нічого особливо не каже, але потихеньку… тягне, витримує. Ламке все затягується. Як він далі буде? Це тільки час покаже.

Та навіть у складному стані Дмитро повертається до себе. Вже набрав вагу — повернув свої 20 кілограмів.

— Хочеться, щоб він не тільки фізично, а й морально відновився. Бо ми ж розуміємо, що те, що з ними було — словами не передати.

Про пережите Дмитро майже не говорить — і його не питають.

— Взагалі він мало що розповідає. І ми не питаємо. Але між рядків щось проскочується, видно, що в нього проходить всередині.

Повернення до соціуму — повільне, обережне.

— В основному хлопці після полону ще важко повертаються до людей. Спілкуються здебільшого тільки з побратимами.

І це — не втеча, а єдиний зрозумілий простір. Там — ті, хто пройшов те саме пекло. Хто розуміє з півпогляду. Як тільки Дмитро повернувся, побратими, які вийшли з полону раніше, одразу приїхали до нього.

— Мій син навіть їздив до тих, хто вийшов раніше. І я його розумію. Йому легше там, ніж удома. Бо, якби був удома, знайшлася б якась людина, яка б необережним питанням зробила йому боляче.

Зараз Дмитро — на реабілітації. Там із ним працюють фахівці. Його поступово витягують — через руки, через спогади, через фізичну дію. Один із таких центрів — приватна хлібопекарня.

— Там навіть цибульку до Канади надсилають. Вони там усе руками роблять — ліплять, замішують. Спочатку він казав: "Мамо, я їхав туди і думав: не дурний я, що погодився?" А потім каже — вже був там не раз.

Усе, що пов’язане з тілом, з рухом, із відчуттям життя — повертає його до себе. Навіть дайвінг.

– Їм навіть організували дайвінг — щоб плавали, працювали з водою. Бо вода — це, звісно, цілюще. Реабілітація повноцінна і син потроху оживає.

Попри все, що пережив, він має мрію. І план.

— Син сказав, що хоче подорожувати. Хоче купити автомобіль і поїхати в мандри. Але ще прав немає — не встиг.

Мама вірить — усе попереду. Бо найголовніше вже сталося: його не зламали.

— Хлопці, які виходили разом із ним, які дзвонили мені, коли ми ще спілкувалися, — вони давали йому дуже сильну характеристику. Казали: "Він дуже сильна людина, усе зважує, все продумує". Він, я не знаю, ніби подорослішав на всі сто років.

У її синові щось змінилося глибинно. Те, що складно описати словами — але видно у кожному русі, у кожному погляді.

— Я дивлюсь на Дмитра, і в деяких моментах мені навіть важко це пояснити — що саме змінилося, але він уже зовсім інший.

Одна деталь, яка зворушила матір до сліз, — мова. Її син перестав говорити українською.

— Може, комусь це дивно буде, але одна річ мене вразила. Він тепер не розмовляє українською мовою — говорить російською. І це для мене було боляче. Три роки... За те, що він навіть думав українською, їх били, катували.

Коли йому поставили питання: "Коли ти почав розмовляти російською?" — він відповів:

— У полоні. А тут, в Україні, мені вчителька української мови так усе по поличках розклала. Вона сказала: "Розмовляй чистою українською мовою".

Ці слова, зізнається мати, вдарили глибоко.

— Мені стало соромно — і за себе, і за багатьох із нас. Бо ми часто говоримо суржиком, як-небудь… А вони — після всього пережитого — знову обирають українську. І роблять це з повагою.

У той день Лілія стояла на кухні, смажила їсти, а в голові крутилися думки.

— Наші діти вчать нас. І для мене це — велика гордість. Значить, я прожила життя недаремно. У мене такий син! Я ним пишаюся. Я в нього вчуся. І стараюся йти в ногу зі своїми дітьми.

Мрія в неї проста й світла:

— Мрію про невісток, онуків. Дуже хочеться, щоб це було якнайшвидше. Треба тільки сили відновити — і все прийде.

А поки — живе кожним днем, у якому вчиться. Вчиться в свого сина.

— Дмитро так прямо мене поправляє. Я ще іноді можу сказати "на Україні", а він одразу: "Мамо, в Україні!" І так тричі мені нагадував. Я розумію, що просто тоді, під впливом емоцій, хвилювання, не контролювала себе. А зараз мені стає соромно, коли згадую.

Сором — не той, що принижує, а той, що народжується з розуміння. Вона визнає: так виросла, так навчалася — російськомовна школа, виробництво, радянський слід.

— Я вчилася російською мовою. І наче й не винна, що жила в такому середовищі. Але ж... ти ж не 17-річна дівчина, яка ще навчається. Є люди й по 60 років, які кажуть: "Ой, не можу перейти". А я вже тепер не розумію тих, хто не хоче почати говорити українською, хоча стверджують, що так люблять Україну.

Її особиста точка зламу прийшла не з підручників, а з болю.

— Колись я ще тільки задумувалась: чому нашу мову принижують? Чому її так ненавидять? А тепер я не розумію тих, хто в самій Україні цього не цінує. Бо для мене — уже немає виправдань. Україна — це ж усе разом. Вона не може бути окремо: не так, що ось мова окремо, історія окремо, культура — окремо. Це і наші сорочки, і пісні, і традиції. Це ціле.

Лілія подорожувала Європою. І там побачила: мову цінують навіть ті, хто не виріс в Україні.

— Особливо другий раз пам’ятаю: молодий хлопець — мама чи тато з України, другий з Азербайджану. Він працює у Червоному Хресті в Женеві. Так от він нас зупинив і каже: — Вибачте, я тільки вивчаю українську мову. І як міг — ламано, але намагався говорити. "До побачення", "дякую" — вже знає. Тобто люди в Європі хочуть вивчити українську, а наші, які з дитинства її чули й розуміють — не можуть перейти? Я не розумію.

Навіть її власна трансформація сталася несподівано.

— У мене самої суржик. Я працювала понад 30 років на виробництві, де вся звітність і документація — російською мовою. Але в один момент… Я не знаю, як це сталося — мій мозок відмовився навіть думати російською. Це справді так. Є свідки.

І Лілія бачить, як молоді історики називають росію московією — і це як бальзам. Бо це не просто зміна назви — це відновлення справедливості. Вона бачить, як українська мова звучить у Європі — від волонтерів Червоного Хреста, які намагаються вивчити хоча б “дякую” і “до побачення”. А тут, вдома, наші — досі не можуть перейти.

А потім — нова хвиля болю. Перша поява сина в шортах. Побачила і рану, і гематоми.

— Це поранення? — запитала сина.
— Ні, мама. Це побиття…

Чорні плями. Воронки на тілі. Сліди катувань на тих, у кого й так були відкриті рани, поламані ребра. Це не люди, каже вона. Це не можна називати людьми.

— У всіх, хто пройшов полон, є таке питання: коли ти зрозумів, що тебе повертають додому? І в усіх — одна відповідь: ніколи не знаєш точно. П’ятдесят на п’ятдесят. Або додому. Або знову по колу.

Їх не попереджають. Просто якось починають "готувати": миють, стрижуть, голять. Чистий одяг, білизна — аби на фото виглядали, мабуть, людяно. А везуть, як вантаж. Як товар. І, чесно кажучи, товар перевозять бережніше, ніж наших хлопців…

Їхній маршрут проходив через кілька міст: спершу Донецьк, потім Кіровське, згодом — три місяці у Пермі, Пермському краї.

Але мама майже не питала. Ні про місця, ні про умови, ні про катів. Не змогла. Рідні щось там запитували — і він розповідав. А маму беріг, бо мовчання теж може бути щитом.

Коли вже повертали додому, каже:

— Сидіння в літаках були м’які, нас супроводжували не поліцаї, а військові. І все це здавалося нереальним…

«Вбивати й годувати. Як це вмістити в одне людське обличчя?»

— У Білорусі був сюр. Справжній. Наші хлопці сиділи в колонії, а їм роздавали продуктові пакети — ковбаска, цукерки, усмішки. Увімкнули привітання: «Вас вітає білоруська земля».

Ліля замовкає на мить, а потім каже:

— Боже мій… Це вже не «на двох стільцях». Це — на трьох одразу. Вбивати й годувати. Катувати й "вітати". Як це можна вмістити в одне людське обличчя?

Ліля не приховувала від сина нічого. Навіть поїздку до Женеви.

— А він мені тоді сказав: «Ну добре хоч поподорожувала… Хоч трохи для себе». А я йому пояснила: Це не була подорож. Якби ти знав, які там були емоції… Ми тримали себе в рамках гідності. Бо ми — матері наших воїнів. Ми не мали права впасти обличчям. Ми приїхали з України — з правдою. Ми поводилися гідно, говорили українською мовою, щиро, але прямо.

«Справжній годинник мого життя»

Після повернення Дмитра додому хтось запитав у Лілії: «А чого твій син не вдома?»

— А я відповіла: «Як це — не вдома? Він в Україні. А значить — удома».

І тепер, коли світ знову обертається — не на ілюзії, а на справжньому — вона каже:

— Я люблю цю мить: захотіла — поїхала до нього. Це і є справжній годинник мого життя. Можу поїхати. Можу обійняти..

«Очікування закінчилося — почалося життя з травмою»

— Багато хто думає: от син повернувся — і всі проблеми закінчились. Але ні. Закінчилась одна — очікування. А на її місце прийшли сто інших. Це — життя поруч із травмою.

Лілія говорить спокійно, але в кожному слові — втома і любов.

— Я йду з ним вулицею, дивлюсь, як він рухається… І весь час думаю: як із ним там поводилися? Що він пережив? І це дуже болить. Дуже тригерить.

Ліля намагається не показувати це синові.

— Тримаюсь. Усміхаюсь. Щоб він не бачив, як мені важко. А він хвилюється за мене. Бо він — дуже чуйна людина.

Пауза. Потім з усмішкою:

— Я ніколи не розповідала багато про своїх дітей. Але зараз можу. Обоє — дуже світлі. Вони — моє сонце, просто в різних проявах.

Сім у кімнаті й одна мить щастя

Після повернення Дмитра вся родина поїхала до нього.

— Нас поселили в одну кімнату. Семеро дорослих і ще внучка. Вперше за багато років ми отак усі зібралися. І в тому було щось дуже правильне — тісно, шумно, але разом.

Вранці вона прокинулася — і побачила, як старший син сидить і дивиться на неї.

— «Ма, які в тебе гарне волосся…», — сказав він. І в нього аж очі світилися.

Це не просто слова — це знак, що життя повертається. Що серце розмерзається.

— У нього, як і в молодшого, ніби відкрились очі на життя. Він теж дуже хвилювався, навіть збирався йти на війну. Уже все купив… Але побратими Дмитра зупинили:
«Хтось має залишитися для мами. Хтось має бути продовженням.»

Ліля мовчить. А потім додає:

— Я зрозуміла, що це — не просто про мене. Це про життя. Про майбутнє. Бо війна — це не лише про фронт. Це про те, щоб було кому обійняти після неї.

Ліля не каже «я сильна», але вся її історія — про силу. Про втрати, які не зламали, і про любов, яка вміє чекати.

— Що я можу порадити іншим? Не звертати увагу на тих, хто не вартий вашого слуху. Це життя вчить, і час усе ставить на місця.

Їй кажуть, що вона стала різка. Вона лише знизує плечима.

— Ні. Я просто обмежую себе від зайвого болю. Я слухаю тільки те, що мені потрібно.

Цьому її навчили психологи. І вона — вдячна. Не соромиться цього, не приховує.

— Знаєш, як то — роками не дихати, а потім навчитися знову? Це й є повернення до себе.

«У нас справжня родина. Ми народились на болючій землі»

— Я дуже хочу порадіти за всіх своїх. Ми — справжня родина. Така, що народилася на цій болючій землі.

Ліля говорить і про тих, кого вже немає. Про хлопців, що не повернулися.

— Ми втратили багатьох. Але пам’ять про них — вічна. Вони завжди поруч. У снах. У словах. У вдячності за кожен день, який ми маємо.

І найбільше її бажання зараз — аби всі, хто ще в полоні, таки повернулись.

— Чекати — це боляче. Чекати важче, ніж здається. І зараз, у мирній кімнаті, мені іноді боляче навіть більше, ніж тоді, коли чекала.

Бо тоді — була мета. А тепер — життя. І з ним треба вчитися бути.

«Як сяду з внуками, то тільки подивлюсь — і все зрозумію!»

— У мене вмикається материнське его. Я дивлюсь на сина: подорослішав, помудрішав… А йому тільки 22. Він вже не той, що був до війни. Але я вірю: усе ще попереду. Одружиться. Дівчину приведе.

І тоді Ліля жартує — щиро, тепло, по-домашньому:

— Як сяду з внуками, то тільки подивлюсь — і все зрозумію! І я радію зараз кожній миті. Головне — що ми разом.

Дніпровські