ЕКСКЛЮЗИВ Дніпряни повсюди: історії тих, хто зберігає ідентичність, де б не був

19 жовтня 2025 р. 10:15

19 жовтня 2025 р. 10:15

Українці невтомно доводять — попри війну, втрати та вимушені переїзди, вони продовжують творити, перемагати й прославляти країну в усьому світі. Хтось відкриває власну справу за кордоном, хтось бере участь у міжнародних конкурсах, а хтось — долає хвилі й виборює чемпіонські титули. Про це розповідає “Наше місто”.

Жінки-поліцейські з Донеччини підкорюють воду й серця, розвиваючи веслування на ялах у Дніпрі

Так, жінки-поліцейські з Донеччини після евакуації до Дніпра не лише зберегли любов до спорту, а й відновили та продовжили розвивати свою команду з веслування на ялах Freedom, яка вже третій рік поспіль — чемпіон України.

«Я в поліції вже понад 20 років. Народилася у Донецьку, потім жила в Лимані, а зараз у Дніпрі. Переїжджала вже кілька разів, але завжди залишалася в строю», — розповідає Юлія Стешова, майор поліції, капітан команди Freedom.

Команда, яку вона очолює, має глибоке коріння. Ще до повномасштабного вторгнення, у Маріуполі, Freedom була відомою учасницею традиційних регат на Азовському морі. Тоді жінки-поліцейські веслували на міських змаганнях і ставали одними з найяскравіших учасниць спортивних подій на узбережжі. Після окупації Маріуполя, у 2022 році, та переїзду до Дніпра вони не зупинилися, а навпаки, почали тренуватись із ще більшим запалом.

«Коли ми дізналися, що у Дніпрі відновлюють маріупольську греблю та набирають людей у команди, я просто сказала колегам: “Потрібно веслувати”. І ніхто не запитав — де, коли, навіщо. Всі одразу відповіли: “Так, ми згодні”», — згадує Юлія.

Тепер команда тренується на базі Монастирського острова у Дніпрі. І саме тут за останні три роки Freedom тричі поспіль здобула звання чемпіонок України. Поліцейські дуже вдячні своєму тренеру Олексію Кулькову. Адже, за їх словами, саме він їм надає віру, силу та неймовірну енергію на кожному тренуванні.

«Ми дорослі жінки, всім за 40, але наш тренер Олексій Кульков нас не жаліє. Може ганяти й під дощем, і при вітрі, щоб ми були готові до будь-яких умов. Мабуть, саме тому ми знову стали першими», — усміхається капітанка.

У 2024 році команда представляла Україну на Чемпіонаті Європи в Греції, де отримала новий досвід та гідно заявила про себе серед міжнародних суперниць.

За Донбас, за батьків: коли енергія стає вірою

Для Інни Шустікової, заступниці начальника фінансового відділу ГУНП в Донецькій області, цей спорт точно  не просто про фізичну форму.

«Після Маріуполя все змінилось. Ти перестаєш боятися, починаєш цінувати кожен день і просто діяти. Веслування стало способом вижити, перезавантажитися», — ділиться вона.

Інна каже, що найбільш емоційними були цьогорічні змагання в Одесі. Цей чемпіонат припав на День міста Донецька та День шахтаря. Жінка згадує, коли була фінішна пряма та майже всі вже були безсилі, наш стерновий (це рульовий, який керує ялом і координує дії веслувальників) почав вигукувати наші рідні міста: Донецьк, Бахмут, Мар’їнка, Маріуполь, Сіверськодонецьк, а потім почав почерзі називати імена наших татусів-шахтарів, яких вже не було в живих.

«Фінал проходив саме на День шахтаря, у День  нашого рідного міста Донецьк. Наш стерновий почав кричати: “За Донецьк! За Бахмут! За Авдіївку!” — і нас ніби підняло хвилею. Ми гребли не руками, а серцем. І виграли».

Для учасниць Freedom веслування давно вийшло за межі спорту. Це про силу духу, боротьбу та змогу протистояти нашій суворій реальності.

«Ми не лише тренуємося. Ми разом і в житті — підтримуємо одна одну, допомагаємо, дружимо. У когось чоловік на фронті, у когось діти далеко. Але ми поруч. Ми — сім’я», — каже Інна.

Жартують, що після кожних змагань клянуться більше не сідати в човен, але вже за тиждень знову виходять на воду. Бо без цього драйву й командного духу вже не можуть.

Мрія — повернутись на рідне море

У 2024 році спортсменки стали кандидатками в майстри спорту, а нині вже подали документи на присвоєння звання майстрів спорту України. Їхня наступна мета — міжнародний рівень і звання майстрів спорту міжнародного класу. Та найбільша мрія жінок зовсім не про медалі. Вона про рідний дім, шум вільного Азовського моря, узбережжя та мир на рідній землі.

«Ми мріємо, щоб наші змагання знову відбулися на Азовському морі, на нашому рідному, маріупольському узбережжі. Ми вже змагалися на Чорному морі, на Дніпрі, навіть у Греції. Але найбільше хочеться повернутися додому, вільно вийти на воду і знову почути шум рідного Азова», — кажуть вони.

Дніпровський майстер digital-вишивки, чиї шеврони розійшлися по всьому світі

Колишній столяр з 13-річним досвідом, який став символом українського креативу. Дніпрянин Олександр Яшин — приклад того, як нове життя починається там, де завершується звичне. До 2017 року він працював на будівництві, займався столярною справою. Сьогодні ж — відомий майстер, чиї вишиті шеврони та унікальні вироби носять військові, волонтери, комунальники й навіть залізничники не лише в Україні, а й за кордоном. Його роботи вже перебувають у Польщі, Німеччині, США, Швейцарії, Колумбії, Чехії, Словенії, Франції, Великій Британії, Австралії та Аргентині.

Як столяр перетворився на майстра вишивки

Одного дня Олександр спробував для себе нове сімейне хобі, яке започаткувала колишня дружина. Зізнається, не очікував, що настільки захопиться швейною справою, що вона стане його основною роботою та професією.

“Шукав себе, пробував ЧПУ-станки різні, лазер, фрезер, зварювальні роботи вдома. А потім якось подумав, що вишивка якою займається дружина — це той самий ЧПУ-станок, просто там додана ниточка і тканина, на якій це вишивається. Почав долучатися до дружини, вивчати програму вишивальну, розбирати машинки, налаштовувати їх. І ось так потроху втягувався. Мені знадобилося десь три-чотири роки, щоб переадаптуватися з будівництва на вишивку,” — розповідає Олександр.

Його перші роботи були шеврони для бізнесу та байкерських клубів, але вже з 2018 року майстер зацікавився військовою тематикою. На початку повномасштабного вторгнення чоловік почав активно розробляти та виготовляти шеврони для українських військових. Від 20 до 350 одиниць у замовленні, брався і за одиничні індивідуальні замовлення — такими партіями Олександр відправляв свої вироби на передову.

“На початку війни дуже багато замовлень було для бригад і підрозділів. Тоді все робилося простіше — хлопці намалювали ескіз, я зробив і відправив. Зараз усе вийшло на інший рівень — стандарти, логотипи, кольори. І я бачу, як це все змінюється, росте, стає професійнішим та складнішим” — каже майстер.

Особливо він пишається замовленням для Луганського прикордонного загону — близько тисячі шевронів різних варіацій та кольорів.

Від домашньої майстерні — до власного виробництва

Олександр починав з дружиною, в куточку кімнати будинку, який орендували, де стояло дві швейні машинки з вишивальними приставками українського виробництва. А вже нині має повноцінне виробництво. У 2024 році він подався та отримав державний грант у розмірі 150 тисяч гривень та працевлаштував першого працівника, що стало поштовхом до масштабування справи.

“Я в п’ятницю 13-го відкривав ФОП, у цей же день підписав угоду на оренду виробництва, і саме цього дня мені узгодили грант. Так співпало — п’ятниця 13-те стала для мене символічним днем,” — з усмішкою згадує майстер.

Його роботизована команда має навіть імена: Галя, Аля, Майя та Софія — це вишивальні машинки. І кожна з них має власну історію. Найцінніша — Майя, евакуйована попередніми власниками з Маріуполя, вже після початку повномасштабної війни.

“Це моя мрія ще з 2021 року. І саме ця машинка — особлива. Її вивезли з Маріуполя, а зараз знову працює у Дніпрі. Вона була куплена у Дніпрі і повернулася додому та продовжує жити.” — ділиться Олександр.

Шеврони з душею, які підкорюють світ

Зараз його вироби замовляють не лише військові, а й “Укрзалізниця”, комунальні підприємства, електротранспорт, поліція та бізнес.

“Мені якось написали, що бажають замовити шеврони для кондукторів трамваїв — 3–4 трамваї! Кажу, прикольно, звучить масштабно. У залізниці продають зерно вагонами, а я — шеврони трамваями,” — сміється дніпрянин.

Один індивідуальний шеврон коштує від 500 гривень, але для великих партій ціна значно менша — від 65 грн за одиницю і більше. Його роботи вже замовляли волонтери зі США та Європи. Олександр пригадує, як британський офіцер на початку повномасштабного вторгнення, хотів придбати декілька шевронів за 900 фунтів.

“Я навіть не повірив спочатку, думав, це жарт. Але ні, люди цінують українську працю, цінують символи нашої сили,” — каже він.

Та одна з мрій Олександра — не лише шеврони. Він хоче створювати український дизайнерський одяг, в якому кожен стібок несе сенс.

“У мене велике бажання робити одяг. Є ідеї для колекцій — “Мислення у стібках” і “ДНК українця”. Хочу, щоб у вишивці були закодовані слова: “воля”, “сміливість”, “хоробрість”. Це не просто нитки — це символи, частина нашої душі,” — розповідає майстер.

Його мрія — перетворити вишивку на мову ідентичності, щоб сучасний український орнамент звучав у світі голосно — не як тренд, а як код нації. Сьогодні шеврони та вишивки Олександра вже мандрують світом — з військовими на передовій, із байкерами в Європі, на весіллях на острові Крит та на модних показах  Парижа і навіть міжнародних змаганнях з танців у Шотландії.

“Мої вишивки були на сукнях українських дівчат — одна поїхала на показ до Парижа. Це був проєкт “Писанка” за участі харківського дизайнера Олександра Бевзюка у партнерстві з “Першим інклюзивним модельним агентством України”, та колегою Іриною Ігнатовою. Наразі агентство знаходиться в Німеччині. Та інша дівчина у сукні з моєю вишивкою поїхала до Шотландії на міжнародний конкурс танців. Це неймовірно! Значить, українське мистецтво — живе, дихає і його бачить світ,” — з гордістю говорить майстер.

Його шеврони — це не просто тканина з нитками. Це історія боротьби, пам’яті й сили. Його вишивка — це українська ДНК, зашифрована у стібках.

Як українки у Франції та Нідерландах створюють красу

Їхні історії про силу, працю, любов до своєї справи і віру в себе. Вони залишили рідну країну, але не залишили Україну у своєму серці. Сьогодні дві українки — перукарки, майстрині краси — доводять, що талант і працьовитість не мають кордонів.

Світлана Арюк: з Бердичева до Парижа — з ножицями і мрією

Світлана Арюк — українка, яка вже десять років живе у Франції. До війни працювала перукаркою в Бердичеві, а коли почалися події Революції Гідності, разом із дітьми виїхала до Парижа. У кишені — лише ножиці, трохи інструментів і величезне бажання вистояти.

“Я взяла лише ножиці, деякий матеріал і просто їздила по хатах. Плуталась у метро, іноді потрапляла в депо останнім потягом. Але я вірила, що зможу, і так починалося моє життя у Франції”, — пригадує Світлана.

Спершу вона стригла клієнтів  вдома, поступово формуючи коло постійних відвідувачів. Після пандемії вирішила вчитися колористиці. Та вже з онлайн-курсів Світлана отримала колосальний досвід, стала справжньою майстринею, яка нині готує власну програму навчання для інших.

“Моя мета — за два місяці зробити з людини справжнього спеціаліста. Я хочу дати віру тим, хто, як і я, починає з нуля. Я знаю, як це — коли ти приїхала без грошей, без рідних, але з надією. Я хочу допомагати тим, хто шукає можливість”, — ділиться вона.

Світлана працює у власній студії в Парижі. Зараз готує запуск онлайн-курсу з колористики, а її клієнтки — і француженки, і українки цінують український рівень якості: уважність, професіоналізм, тепло.

“Французи дуже консервативні, їм важко сприймати нове. Але, коли бачать результат — залишаються. Ми, українці, даємо більше: і по часу, і по душі. Ми не просто фарбуємо волосся, ми повертаємо жінкам радість”, — каже майстриня.

Крім того, Світлані поталанило випадково познайомитись в Парижі з дніпровською майстринею Наталією Сташко. Вже цьогоріч, об’єднавшись, вони разом з іншими дівчатами брали участь у престижному перукарському чемпіонаті у Франції. Тоді майстрині змагалися у категоріях Street Cut & Color та Curly. Попри жорстку конкуренцію, українки вибороли 4 місце серед 65 країн світу.

Світлана активно підтримує землячок, які прибули до Франції після початку повномасштабного вторгнення. Вона допомагала оформлювати документи, безкоштовно обслуговувала українців у своїй студії, а ще мріє зняти документальний проєкт про українок, які не здалися в еміграції.

“Багато жінок приїхали не зі своєї волі. Вони розгублені. Я кажу їм: якщо навіть ти далеко, ти можеш допомагати Україні тут. Ми прославляємо свою країну, показуючи, хто ми — сильні, талановиті, працелюбні”, — підсумовує Світлана.

Вікторія Чепурченко: з Дніпра — до власного салону в Нідерландах

Інша героїня — Вікторія Чепурченко, дніпрянка, яка колись працювала головним хіміком, а сьогодні — власниця салону Hair couture by Victoria у Нідерландах. Її шлях до краси почався з несподіваного рішення — після переїзду до Ізраїлю.

“Я працювала головним хіміком на заводі, але відчувала, що це не моє. Коли опинилася в Ізраїлі, подруга підштовхнула мене спробувати себе в б’юті-сфері. Так я вперше взяла в руки ножиці”, — згадує Вікторія.

Пів року навчання у місцевому салоні — і перший диплом. Повернувшись в Україну, Вікторія почала працювати поруч із відомою дніпровською стилісткою Наталією Сташко, від якої перейняла професійний досвід і точність у деталях.

“Я була її клієнткою, а потім стала ученицею. Вона мене сформувала як майстра. Я навчилася відчувати колір, форму, ритм. Це були роки помилок і практики, але вони мене зробили сильною.”

Згодом Вікторія переїхала до Нідерландів, створила там свою клієнтську базу — і у 2024 році відкрила власний салон.

“Я три роки їздила з валізою по домівках українців, стригла без дзеркала, мили голову в раковині чи душі. Але я не відмовлялася від жодного замовлення. І завдяки цьому вибудувала довіру.”

Сьогодні 70% її клієнтів — українці, решта — нідерландці, які теж відчули різницю в якості.

“Вони кажуть, що у нас інше ставлення. Ми не поспішаємо, ми працюємо, поки результат не ідеальний. Для нас кожна людина — не просто клієнт, а історія. І це їх зачаровує.”

Вікторія відкрила салон у лютому і вже має чергу постійних

відвідувачів. Планує розширювати простір, долучати українських майстрів і навіть організовувати невеликі чемпіонати для наших в Європі.

“Я ризикнула — і не шкодую. У мене є своє місце, своя територія. Я приходжу сюди і відпочиваю. Це моє життя. І я знаю: назад дороги вже немає.”

Їх об’єднує одне — Україна

Світлана і Вікторія живуть у різних країнах, але їхні історії схожі. Обидві залишили рідний дім, але не зрадили собі. Обидві створюють красу, допомагають людям відчувати себе впевненіше і роблять це з українським серцем. Наші майстрині не просто фарбують волосся чи роблять стрижки — вони несуть у світ філософію української сили, витонченості та професіоналізму. Їхні салони як маленькі українські острівці, де кожен жест, колір і кожна усмішка про любов до життя і до своєї землі.

Дніпровські