вологість:
тиск:
вітер:
ЕКСКЛЮЗИВ Любов як зброя: історії сімей з Дніпропетровщини, які були на межі розлучення через війну, але не здалися
Війна безжально перевіряє на міцність не лише броню і зброю, а й найтонші нитки людських стосунків. Вона розриває одні сім’ї та несподівано відновлює інші, які здавалися назавжди втраченими. Повертаючись додому, наші захисники та захисниці стикаються з новим фронтом – боротьбою за збереження родини. Поранення, контузії, посттравматичний синдром, зміни в характері та світогляді – усе це стає випробуванням для подружжя. Дехто не витримує цього навантаження, а хтось знаходить сили не просто зберегти стосунки, а переосмислити саме поняття кохання.
Статистика невблаганна: Дніпропетровщина лідирує в Україні за кількістю розлучень. Лише за перше півріччя 2025 року майже 5200 пар розірвали свої стосунки. Серед військових цифри не підраховували, але реальність красномовна – багато шлюбів не витримують випробування війною. Та є й інші історії. Історії про те, як п’ять поранень розпалюють згаслі почуття, як дотик коханої людини лікує краще за будь-які ліки, і як справжнє кохання допомагає повернутися до життя навіть після найтяжчих травм.
Ветерани й ветеранки війни та їхні другі половинки розповіли “Наше місто” про свій досвід. Про те, чому одні сім’ї розпадаються, а інші стають ще міцнішими. Про роботу над стосунками, терпіння та надію. І про те, що любов справді творить дива.
Для юнаків кохання – адреналін та пристрасть, для дорослих – цілком усвідомлене почуття
Для почуття не потрібні вагомі причини чи підстави. Воно самодостатнє і живить себе саме. Неможливо сказати, звідки взялося це диво і пояснити його сенс. Натомість причина розставання завжди зрозуміла і конкретна.
Сім’я Сергія та Валентини Грачових пережила і весільний захват, і гіркоту розлучення. Здавалося, що від стосунків залишилися лише спогади. А згадати є що.
— Він, до речі, збирався ходити до моєї сусідки Інни, — розповідає Валентина. — Але в них нічого не вийшло. А одного разу ми всією компанією зібралися піти погуляти, але так сталося, що з усієї компанії прийшли лише ми з Серьожою. Ну і я подивилася на нього іншими очима. Позитивний, дотепний. Хлопець із моторчиком. Ми миттєво залипли одне до одного. Почали жити разом.
Насправді у закоханих було багато спільного. Обоє з маленьких шахтарських містечок. Валя з Добропілля, а Сергій із Павлограда. Обоє навчалися в Національному гірничому університеті , щоправда на різних факультетах. А тепер почали жити разом. Незабаром розписалися. Народилися діти: донька і син.
— Чула про пару закоханих, які скували себе наручниками, щоб справді ніколи не розлучатися, — згадує співрозмовниця. — Такий експеримент! Щось подібне було і в нас. Ми майже завжди були разом. В університеті, вдома, на роботі. Навіть працювали в одну зміну. Нам це подобалося!
Але романтичні стосунки не витримали випробування побутом. Сім’я розпалася. Сергій вважає, що в розлученні винен він.
— Це на сто відсотків моя провина, — стверджує Сергій Грачов. — Не сприймав, не поважав. Ревнував. Валя терпіла, терпіла, але одного разу не витримала. За рік до повномасштабної війни ми офіційно розлучилися. Рік попрацював у Німеччині. Новий, 2022 рік, хотів зустріти з сім’єю. Приїхав. Але стало лише гірше.
Коли почалася велика війна, Сергій пішов добровольцем на фронт. І саме війна примирила колишнє подружжя. Кожне нове поранення, а їх було п’ять, розпалювало згаслі почуття.
— Перше поранення — легке осколкове, — розповідає ветеран. — Лише пальці поламало. Друге теж неважке: осколкове в ліву ногу, тиждень прокапали і повернули назад. Третій раз осколки прилетіли в ту ж ногу, а ще в руку і в бік. А четверте — важка контузія. Нас із Бахмута перевели на Авдіївку. По нас відпрацював танк. Двох хлопців на моїх очах розірвало на шматки.
П’яте, останнє, як кажуть військові, поранення ледь не забрало життя. Пощастило. Операції, протезування руки. Довгі місяці реабілітації. Увесь цей час Сергій і Валентина листувалися, підтримували зв’язок. А після останнього поранення Валя приїхала до колишнього чоловіка.
— Сергій пішов воювати, а ми продовжували спілкуватися просто як близькі люди, — розповідає Валя. — Коли я їхала до нього, ще не знала, що з ним буде. Залишиться в інвалідному візку чи ні.
Сам Сергій вважає, що своїм одужанням завдячує колишній дружині. Він зробив Валі пропозицію, купив обручки. А що ж наречена?
— В юності кохання — це адреналін, пристрасть, сліпий потяг, — відповідає Валентина Грачова. — Зараз я ставлюся до цього інакше. Кохання — це цілком усвідомлене почуття. До рідної людини, батька наших дітей. До якого відчуваєш не лише фізичний, а й душевний потяг. З яким хочеться поговорити або просто попити чаю. Мовчки.
Можливо, Сергій і Валентина знову стануть подружжям ще цього року.
Війна зробила комбата більш вразливим і дратівливим, а його дружину – більш самостійною
На війну дніпрянин Антон Малий пішов у лютому 2022 року, коли його молодшому синові не виповнилося й місяця. Звісно, його дружина Настя не була в захваті від такого рішення.
– Настя знала, що я піду воювати, – зазначає ветеран. – Для неї це не стало несподіванкою. Але я розумів, як їй важко. За два тижні до повномасштабного вторгнення у нас народився третій син. Я майже дві доби простояв у черзі й записався до 128 бригади ТрО .
Майже одразу доброволець опинився на передовій. Від ворожих куль і снарядів Бог уберіг нашого земляка. Але підвело здоров’я.
– Бойової роботи було дуже багато, і через дрібниці до медиків ми не зверталися, – розповідає Антон Олександрович. – Хіба що щось дуже серйозне. Руки-ноги цілі – все нормально. А на якісь там струси, забої уваги не звертали. Але виникли проблеми зі здоров’ям. Спина! Мене й раніше спина турбувала, але поки міг бігати в бронежилеті, було все гаразд. Потім стало гірше. Вперше потрапив до лікарні у 2024 році, коли дійшов до свого КСП, а піднятися вже не зміг. Щось заклинило в спині. Зробили медикаментозну блокаду, якої вистачило на півтора місяця. Але одного разу заклинило прямо в окопі.
З таким недугом командир 232 батальйону 128 окремої бригади ТрО Антон Малий воювати вже не міг. Повернувся до Дніпра. Але вдома комбат зіткнувся з іншою проблемою: непорозуміння у стосунках із дружиною. Як так? Антон і Анастасія прожили разом душа в душу 11 років, виховували двох синів і доньку.
– Історія наших стосунків досить цікава, – продовжує Антон. – Ми разом працювали в одній компанії, але близько не спілкувалися. Кілька років взагалі не бачилися. А одного разу, у відрядженні в Китаї, партнери запросили нас на вечерю. І тут нам приносять чай симпатичні дівчата. Я й подумав: може, одружитися на азіатці. Коли приїхав до Дніпра, запросив Настю на вечерю. Приносять нам чай, і Настя наливає мені цей чай у чашку. У той момент я зрозумів: це – моя дружина! Вона, до речі, справді наполовину азіатка: мама – кореянка, тато – українець. Зробив пропозицію, і Настя погодилася.
Але після фронту повернутися й одразу поринути в попереднє життя неможливо.
– У мене були певні очікування, і в неї також, – згадує співрозмовник. – Але ми стали вже іншими. Мені було складно адаптуватися до нової реальності, коли в Дніпрі здорові й міцні чоловіки ходять спокійно, не поспішаючи. Не короткими перебіжками – з одного окопу в інший, а поважно й неквапливо. Мене це дратувало. І не лише це. Звісно, дружині це не подобалося. Але я помітив зміни і в ній. Настя стала занадто самостійною. Господарські питання, якими раніше займався я, вона навчилася вирішувати сама. Розетку встановить, цвях заб’є, щось прикрутить, приверне. Непорядок!
Сімейну кризу подружжя долало разом. Зверталися до професійних психологів, брали участь у програмі сімейної реабілітації. Сього
дні, коли тріщина в сімейних стосунках загоїлася, ми поцікавилися у ветерана: про що важливо пам’ятати, щоб зберегти сім’ю.
– Насамперед потрібно усвідомити, що проблема існує, і впоратися з нею без допомоги психологів часто неможливо, – відповідає начальник управління ветеранської політики Дніпровської міськради Антон Малий. – Ми, чоловіки, думаємо, що сильні, самі все вирішимо й розрулимо. Але це не так. Дуже важливо довіряти й чути одне одного. Знаходити найтонші, найвразливіші моменти в стосунках і працювати з ними. Без терпіння й праці не обійтися.
Лікує лише дотик коханої людини
Дніпрянин Сергій Решетняков познайомився з майбутньою дружиною Олею на танцях. Він проводив майстер-клас із історичних танців на Фестивальному причалі. А Ольга дуже хотіла навчитися правильно і красиво вальсувати. Тільки й усього. Але доля подарувала їй щедріший подарунок.
— За першим фахом я викладач інформатики, за другим — юрист, а танці дуже люблю, — розповідає Сергій. — Свобода рухів і грація розкріпачують людей, роблять їх щасливішими. Мене танці точно ощасливили на все життя. Адже, саме там я зустрів Олю — єдину, велику любов на все життя!
Оля на момент їхнього знайомства була розлучена та виховувала доньку і сина. Сергій же ніколи не був одружений і про виховання дітей знав лише з чуток. Але почуттям молодих це не завадило.
— Між нами одразу промайнула іскра, — згадує ветеран. — Ми справді знайшли одне одного. На першому танцювальному вечорі 7 серпня познайомилися, а вже 13-го, після другого такого вечора, почали зустрічатися.
Молодий чоловік виявив волю і характер: удочерив Олесю та усиновив Володю — дітей від першого шлюбу своєї дружини. Потім у пари народилося ще двоє синів — Міша і Мирослав. Як багатодітний батько, Сергій, мабуть, міг би і не воювати. Але таких думок у нього навіть не було. Починаючи з 2014 року, він активно волонтерив, а в 2017-му уклав контракт із ЗСУ.
— Був і в піхоті, і в ППО, якийсь час як юрист працював із сім’ями загиблих і зниклих безвісти, але основне — піхота, — зазначає Сергій Решетняков. — Перше поранення — після атаки дронів роздробило кілька кісток у лівій кисті, хоча я лівша. Під час другого — розлетівся шолом. Втратив свідомість, а потім з’ясувалося, що в тілі повно уламків, а найбільший — у голові. Коли госпітальєри доставили мене до дніпровської лікарні, прибігла дружина. Це було найважливіше в той момент! Лише один дотик коханої людини лікує. Повертає сили і дає надію. Загалом же на лікування потрібні були гроші, і щоб мене витягти, Оля з чотирма дітьми пішла працювати на повний робочий день. Це вчинок!
Сьогодні ветеран війни сам допомагає побратимам у вирішенні юридичних і сімейних проблем. Визнає, що зберегти сім’ю вдається далеко не всім, хто повернувся з війни.
— На мою думку, найголовніше — навчитися жити в горі і радості, — вважає Сергій Решетняков. — У багатстві і в бідності. Звісно, сказати легко, а керуватися цим правилом вдається не всім. Але іншої універсальної поради просто не існує.
Війна, як лакмусовий папірець, перевіряє силу почуттів
Ще за радянських часів казали, що розпадається ледь не половина офіційно укладених шлюбів. Сумна статистика зберігається і сьогодні. Ба більше, Дніпропетровщина є національним лідером за кількістю розлучень. Лише за першу половину 2025 року свої стосунки розірвали майже 5200 пар.
Кількість розпалих сімей серед військових не підраховували, але, очевидно, що вона жахлива. Наскільки війна погіршила ситуацію?
— Війна, як лакмусовий папірець, перевіряє силу почуттів, — вважає Тетяна Єрмолаєва, керівниця ГО «Кризової психологічної допомоги Дніпра та Дніпропетровської області» . — Тут головне, щоб ці почуття були. Одружуються ж люди, наприклад, через вагітність. Або виходять заміж чи одружуються заради квартири. Чоловіки спокушаються стрункою фігурою нареченої, жінки — банківським рахунком нареченого. Чи навпаки. Буває, дружина каже: «Бог його знає, навіщо я за тебе виходила. А тепер мені байдуже». Ну а коли настає криза, шанси зберегти стосунки близькі до нуля.
А коли в стосунках ще жевріє любов, це зовсім інша справа. Треба лише уявити, що твого рідного колись не стане. Несподівано і раптово. Тоді за сім’ю можна поборотися. Це непросто.
— Багато хлопців, які повертаються з фронту, мають тяжкі поранення, — продовжує Тетяна Василівна. — Часто з ампутаціями. Це те, що видно. Але ніхто не бачить, що у них всередині. Стоїть такий парубок, на вигляд міцний і здоровий. А він весь поранений. Усередині все порізане, перерізане. Нерви на межі. А дружини хочуть, щоб чоловіки залишалися такими, як раніше. Самодостатніми і врівноваженими. Але так не буває. Та й багато вчорашніх фронтовиків комплексують з тієї ж причини. Вони розуміють, що вже не зможуть забезпечувати сім’ю, як раніше. Відчувають себе непотрібними, приниженими, спустошеними. Вони не вірять заспокійливим словам своїх жінок: «Не переживай, я поруч, я підтримаю, ми все зможемо вдвох». Починають пити, втрачають контроль. Закриваються, агресивно реагують. Тут уже посттравматичний синдром проявляється на повну. Жінки не витримують і подають на розлучення.
Звісно, з ПТСР повертаються і наші захисниці. У такому разі велика відповідальність за збереження сім’ї лежить на чоловіках. У чому головний секрет збереження сім’ї?
— Насправді в будь-якій сім’ї треба намагатися зрозуміти одне одного, — відповідає психологиня. — Ми ж загадки одне для одного. Скільки б років люди не жили разом, вони все одно залишаються загадкою одне для одного. Головне — щире бажання допомогти. Почуття! У мене є приклад хлопця, в якого половина черепа була знесена. Не міг ходити, говорити. Був, як рослина. Так от він вижив завдяки своїй дружині. І не просто вижив, переніс найтяжчу операцію на черепі. Дружина доглядала за ним, як за маленькою дитиною. Терпляче. Щоденно. Чоловік поступово навчився ходити, відновилася мова. Звісно, певні проблеми залишилися. Молодята сподіваються, що в них ще будуть діти. Залишається молитися за них. Це ще зовсім юна пара. Любов творить дива. Якщо, звісно, це любов.
Фото Валерія Кравчевнка та спікерів
