Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

16 листопада 2025 р. 09:18

16 листопада 2025 р. 09:18


Світлана все життя прожила у Мирнограді, Донецької області. Вона залишалася там навіть тоді, коли більшість сусідів виїхали, коли в місті зникло світло й вода, коли обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі. 12 жовтня 2024 року — у свій день народження — вона дізналася, що її будинок зруйнований. Разом із родиною та врятованими тваринами жінка почала життя з нуля в Миколаївці, але думками щодня повертається додому.

Світлана народилася й усе життя прожила в Мирнограді, Донецької області. Це було її рідне місто, її дім.

— У Мирнограді я лишалася до останнього дня, поки ще місто жило — до жовтня, — згадує жінка. — А 12 жовтня 2024 року, на мій день народження, мого будинку не стало…

До цього часу з Мирнограда вже виїхали мама з донькою, переїхали ще 12 серпня, бо в місті стало неможливо жити.

— Наше місто почали обстрілювати з січня 2024-го, — каже Світлана. — Коли світла й води не стало, мама з дитиною виїхали. А ми ще з батьком і братом залишалися вдома.

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Світлана з трепетом згадує рідне місто і свою оселю:

— Мирноград — велике містом, розділене на квартали, а поруч — приватні будинки, і двоповерхівки. Ми жили в двоповерхівці. Але моя оселя була для мене як маленьке господарство: літня кухня, сарай, гараж, присадибна ділянка. Було таке відчуття, що це свій будинок, хоч і двоповерхівка, — пояснює вона.

Родина працювала на місцевих підприємствах. Світлана — в комунальному підприємстві тепломережі міста, інші рідні працювали на шахті “Покровська”. Утім, із початком війни звичне життя зруйнувалося.

— Місто періодично відчувало війну, десь падало, але не так суттєво. 6 січня був перший серйозний обстріл міста. Обстріляли село Рівне нашої громади. Тоді загинула ціла сім’я: бабуся, онук, син з невісткою і ще двоє онуків, — розповідає вона.

Потім авіаудари посипалися по школах, дитячих садках, лікарні, житлових будинках.

— 7 березня “прилетіло” біля батьківського дому, а наступного дня — прямо перед будинком. Сталося це серед ночі, прокинулися від вибуху, відкриваєш очі, а на тебе сиплеться все.

Місцеві, аби хоч трохи вберегтися від вибухової хвилі, відчиняли війкна, ставили бутилі з водою. Кажуть, що так, ніби вибухова хвиля затримується.

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Перші серйозні руйнування не змусили родину одразу виїхати.

— Мама не хотіла, і ми не хотіли, — згадує жінка. — Просто поремонтували будинок, вікна, і все.

Але в липні, коли ракета влучила у житловий будинок, де зруйнувала цілий під’їзд, стало зрозуміло: лишатися небезпечно.

— Я не знаю, чи то випадково, чи спеціально, але в один під’їзд так влучило, що його просто не стало. Там були загиблі, — згадує співрозмовниця.

Обстріли почастішали. Магазини почали закриватися, у місті не було світла й води.

— Ми знали, що з одинадцятої до дванадцятої ночі — це активний час, коли російські війська будуть активно бомбардувати. Потім час змістився, активна фаза стала з першої до третьої ночі. А потім ще й літаки почали літати, скидати бомби. Це було рано-вранці, коли люди ще спали.

11 серпня Світлана вивезла маму з донькою.

— Мама забрала речі, які можна було, а я тварин, — розповідає вона.

Попри обстріли, Світлана знаходила сили навіть для того, аби рятувати вуличних тварин. Тварини були не лише домашні. Деяких чотирилапих Світлана знайшла просто на смітнику — хтось викинув маленьких цуценят, і вона не змогла пройти повз.

— Трьох цуценят знайшли на смітнику, — каже тихо. — Своя собака була домашня, і на вулиці дві жили. І ще ці троє цуциків. Усіх ми забрали — вивезла сюди, в Миколаївку, не могла залишити.

Найрідніші були вже у безпеці, а сама Світлана виїхати з міста наважилася восени.

— Я приїхала в Миколаївку, — хотіла побути з рідними, відзначити свій день народження, іменини 12-го жовтня. І планувала назад повернутися.

На той час у місті вже були артилерійські бомбардування, вже зруйнували поруч великий магазин і кафе «Гостинний двір».

— Мій тато вирішив поїхати до будинку. Хоча вже тоді дрони літали дуже сильно. Ризикнув.

Батько доїхав, повідомив: «Свєта, у будинку дверей немає, ні на балконі, ні вхідних, вирвало».

Світлана дуже переживала, адже наближалася зима, будинок лишається без вікон та дверей. Та за будинком була сильнішою за все.

— Думаю, буде сиро, а раптом дощ або снігом завіє. І ми з татом прорватися додому.

Після перших бомбардувань ще можна було щось полагодити в будівлях — закрити вікна, підремонтувати дім. Але згодом навіть це втратило сенс.

— Я пам'ятаю, як ми їхали з батьком до дому в Мирноград, — згадує жінка, — кругом стояли “зуби дракона”, колючий дріт намотаний. Проїзду фактично не було. Нас зупинили військові, ми попросили дозволу проїхати забрати речі. Вони дивилися на нас, насправді, як на дурних, але все ж показали, де можна об’їхати. Мені здається мене тоді ціле військо не зупинило б.

Ранок 6 жовтня запам’ятався назавжди.

— Це було десь о шостій ранку, ми приїхали до будинку і почала працювати арта. Батько навіть двигун в машині не вимикав. Став під абрикосиною, а ти біжу в будинок.

Вона вже знала, що буде робити, що буде брати, у будинку залишилося усе їхнє життя…

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Світлана відчинила двері —посунула письмовий стіл доньки. Усередині були вирвані двері у ванній, шматок стіни зруйнований, люстри валялися долі. Вона не мала часу роздивлятися все.

— Мій візит до будинку зайняв хвилин п’ять, не більше. Я схопила ікони, заткнула дірку від газового опалення ганчіркою, двері під’їзду зачинила — і бігом до машини.

Батько вже чекав.

— Тато тільки сказав: “Дивись на небо уважніше”... І ми помчали. Я не знаю, як ми тоді виїхали, але виїхали.

А потім отримала від сусідки з Мирнограду повідомлення: “Свєта, твій будинок горить”...

Останнє побачення з будинком було саме того дня. Світлана зізнається, що насправді їхала не за речами.

Ми ще раніше забрали все цінне для нас. Я, направду їхала не за речами, хотіла побачити свій будинок востаннє. Це була мені так потрібно — просто зайти й ще раз його відчути.

Жінка зізнається: до останнього вірила, що зможе повернутися додому.

— Направду, я надіялась до останнього, що там буду жити. Думала: пересидимо, і я повернуся. Я не хотіла й думати, що треба виїжджати. До останнього вірила. Навіть коли сказали, що будинок зруйнували — не повірила, поки не побачила його.

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Будинок, радше руїни, побачила — у соцмережах.

— Голландець знімав евакуацію та місто, всі відео про Мирноград починаються саме з мого будинку. Ми жили біля траси. Там одні стіни вигорілі, нічого не залишилося.

З чергового відео дізналися й про зруйнований батьківський дім.

— Батьки мешкали в іншому районі. Фотознімок надіслала сусідка — у когось із її родичів ще залишався телефонний зв’язок. А потім уже й у телеграм-групах нашого міста з’явилися знімки.

Світлана каже, що й досі у Мирнограді лишаються люди.

— Мені здається, там навіть діти ще живуть. Але як? Не знаю. Там нічого живого не залишилося. Люди бояться навіть у туалет вийти з будинків. Дорога, якою раніше виїжджали в Добропілля за їжею, ліками — тепер це дорога смерті. Я не уявляю, що вони там їдять. Не хочу вірити, що дорослі не виїхали і лишають поруч своїх дітей.

Після евакуації з Мирнограду сім’я оселилася в Миколаївці.

— Моя бабуся й прабабуся з Миколаївки, — розповідає жінка. — Тут є родичі, хоч і далекі. Ми приїхали не до них, а просто шукали, де жити.

Орендованого житла знайти не вдалося, тож довелося купувати будинок.

— Були невеликі заощадження, та й батьки допомогли всім, що нажили. Дай Бог їм здоров’я, бо вони нас усіх прихистили. Тепер ми живемо в одному будинку всі разом — дев’ять осіб.

У невеликій хаті зійшлися три покоління.

— Мама Валя, тато Міша, чоловік Андрій, донька Поліна, брат Сергій, невістка Уляна, двоє племінників — Мілана та Даніл. Доньці вже 15, цього року пішла в 10-й клас. А племінники зовсім маленькі — три і чотири роки.

Тісно, але іншого виходу не було.

— Вибору немає, — каже жінка.

Аби утримувати сім’ю, вона пішла працювати продавчинею.

— Магазин у центрі села. Раніше я працювала інженером. Але, коли вчилася, підробляла в магазині побутової техніки. Тож досвід мала. Та й все одно працювати десь треба — гроші, що були, віддали за будинок. А дитина, сім’я — жити за щось треба.

Чоловік теж швидко знайшов роботу.

— Пішов на шахту. Він і раніше працював на шахті, як і тато, і брат. У нас усі шахтарі. Батьки вже пенсіонери, але тато й далі працює, бо безвихідь, треба сім'ю на ноги ставити.

Світлана зізнається: до нового життя звикнути неможливо.

— Як навчитися жити далі, коли лишаєшся без будинку? — каже. — Їдеш у Петропавлівку й повертаєш ліворуч, хоча так хочеться поїхати прямо. Бо там — дім, там поховані бабусі й дідусі. І болить, що не можемо приїхати хоча б прибрати могилки, уявляю, що вони вже кущеряні… Так хочу, щоб не порозбивали кладовища, як в Авдіївці чи Очеретиному. Там і кладовищ уже немає.

Спогади про рідний дім не відпускають навіть уві сні.

— Мені постійно сниться, що я відкриваю двері в останній раз, коли була там. Відчиняю, заходжу, бачу шафи, ті самі шпалери на стінах. Це мій дім. І все… Я прокидаюся — це коштує ночі, далі вже не сплю...

Жінка розуміє: залишитися там — означає приректи себе.

— Мирноград — мертве місце, як і багато міст на Донеччині, — говорить вона. — Жити там неможливо.

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Та все ж у буднях є маленькі радощі, що рятують від відчаю.

— Дивлюсь на наших тварин, яких взяли із собою — Діна, Байкал, Аліса, Лада, Каріна, Джойстик, Джесі… їх багато. Дивлюся і легше. Вони живі, бігають, дивляться прямо в очі. Може, хоч за ці життя десь мені зарахується.

Усіх тварин перевозила поступово, навіть сліпого пса не лишили.

— Куди ж я мала їх подіти? Вони ж мої, — зітхає. — Але болить усе всередині. Бо навіть наші чотирилапі нагадують дім, минуле життя, і це ріже серце.

Попри все, вона вірить: колись поїде в рідне місто.

— Звісно, життя там не буде. Відбудовувати навряд чи хтось стане. Але ж є могили родичів. Це найважливіше — сходити на кладовище, якщо воно ще вціліє. Я дуже сподіваюсь, що війна закінчиться і я зможу поїхати бодай провідати пращурів.

Робота у магазині допомагає відволікатися від важких думок.

— Я дуже дякую Тетяні Петрівні, що взяла мене на роботу, — каже вона. — Бо вдома я б просто не змогла б все це пережити. У магазині спілкуюся з людьми, маю якісь турботи. Іноді навіть зустрічаю земляків, бо наше місто невелике по собі було, я 14 років працювала в тепломережі, ходила по квартирах, тож обличчя пам’ятаю. І коли знайомих бачу — аж душа радіє.

Найважче, каже Світлана, відчувати власну непотрібність.

— Не всюди ми потрібні. Можна навіть сказати — ми нікому не потрібні.

До того додається ще й байдужість чиновників.

— Подали заяву на компенсацію за зруйноване майно, а у відповідь почули: тих фотознімків, що ми маємо, недостатньо. Недостатньо руйнувань. Уявіть, п’ять поверхів дев’ятиповерхівки знесено — і це недостатньо! Там немає ні ліфта, ні сходів, нічого. Як його відновлювати? Ніяк.

Місто, в якому вона жила, нині вже фактично на нулі.

— Це вже нуль, — каже жінка. — У місті вже нульова позиція. Мирноградська шахта “Капітальна” — а вже за неї йдуть бої.

Світлана зітхає: її історія така ж, як у багатьох, хто залишився без дому.

— Ключі від будинку в Мирнограді я наважилась викласти з кишені тільки два місяці тому, — каже вона. — Знаєте, поки ключі були зі мною, це якось душу гріло, що є будинок, є де жити, є місце, куди можна повернутися. А як уже немає ключів — то й дому немає. Це, може, символ такий, але для мене воно так.

Світлана зізнається: звикнути до нового життя важко, а біль від втрати дому не відпускає навіть уві сні. Та попри це вона знаходить сили жити далі — заради родини, заради своїх улюбленців, заради майбутнього. І хоча повернутися до рідного Мирнограда вже неможливо, вона мріє бодай одного дня приїхати туди, аби побачити дім, який назавжди залишилося в її спогадах, думках, снах.

Реклама

Світлана з Мирнограду: Я ще довго носила в кишені ключі від дому, якого вже немає

Джерело: petropavlivka.city

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua