ЕКСКЛЮЗИВ Зерна пам’яті: як родини дніпрян пережили Голодомор

22 листопада 2025 р. 10:11

22 листопада 2025 р. 10:11

У ці дні ми запалюємо свічки – тихі вогники пам’яті. Ми згадуємо жертв Голодомору 1932–1933 років, мільйони зламаних доль, мільйони голосів, які так і не стали почутими. Це не була трагедія природи і не випадковий збіг обставин. Голодомор – свідомий злочин, спрямований на те, щоб зламати український народ, позбавити його сили, волі до життя, пам’яті й коріння. Так само, як нас намагаються зламати сьогодні, залишаючи без світла, без домівок, без життя.

Упродовж десятиліть радянська влада приховувала правду, забороняла щонайменші згадки. За розмови про голод могли покарати. Пам’ять про Голодомор тому й проривається сьогодні так нерівно: згадками бабусь і дідусів від онуків, матеріальними скарбами з минулого та архівними слідами.

“Наше місто” зібрало історії дніпрян – тих, чиї родини пережили ці чорні роки, зберегли правду і передали її далі.

Олександр Сухомлин: в офіційних записах того періоду немає слова “голод”

У сім’ї Олександра Сухомлина – викладача та зберігача фондів музею Голодомору Дніпровської міської ради – перші розповіді про голод 30-х років пролунали лише у 2007 році.

– У дитинстві про Голодомор не згадували взагалі. Так було у багатьох. Тільки коли я почав цікавитися історією сім’ї, мені поступово почали розповідати, – каже пан Олександр.

Прадід пана Олександра жив у селі Ясинуватка Верхньодніпровського району. Навесні 1933 року сім’я опинилася на межі виживання, як і всі його односельці після вилучення зерна.

Ходили чутки, що в Криму ситуація з продовольством трохи краща. На півострові стали з’являтися знесилені від голоду жителі українських сіл і міст.

Документи для виїзду майже нікому не видавали, а на станціях чергували міліцейські патрулі.

– Брат діда розповідав, що він узяв свої столярні інструменти й пішов до станції Верхньодніпровськ. Там було багато людей, охорона не пропускала нікого. Він скористався моментом, коли в натовпі утворилася штовханина, і зміг пробігти. Десь під руками піднирнув, десь протиснувся, – розповідає Олександр Сухомлин.

У Криму прадід працював столяром. Виготовляв вікна та двері й заробив мішок зерна. З цим зерном і повернувся додому, врятувавши родину.

– Воно врятувало життя моєму дідові, який був тоді маленькою дитиною, – каже пан Олександр.

Втім, не всі змогли пережити той рік. Батько прадіда помер 13 квітня 1933-го в селі Ясинуватка. Там же загинула родина рідного брата прапрадіда – він, дружина та їхні діти різного віку.

Пан Олександр звертає увагу, що в офіційних записах того періоду слово “голод” майже не зустрічається.

– У графах про причину смерті писали: виснаження, декомпенсація серця, ниркова недостатність. Це були формулювання, які приховували справжню причину, – пояснює він.

Через це реальні масштаби смертності дослідникам доводиться відтворювати за непрямими ознаками.

На фото – архівна копія запису про смерть прапрадіда пана Олександра – Федосія Сухомлина. Причина смерті: “відоізмена леген” (запалення легень?). За свідченнями старожилів с. Ясенуватка (які його особисто знали і яких пан Олександр застав там у 2007-2008 рр.), та за родинним переказом, він помер саме від голоду.

На Запоріжжі, у селі Юр’ївка, родичі мами пана Олександра пережили 1933 рік без втрат. Але наслідки голоду проявилися пізніше.

–  Мій прапрадід – коваль, тож людина, ніби, витривала – помер вже в 1934 році. Він віддавав усю їжу дітям, сильно схуд і не зміг подолати інфекцію, – говорить пан Олександр.

Це була типова ситуація для багатьох родин: люди, які вижили під час найгострішого голоду, помирали від наслідків виснаження вже у наступному році.

Для Олександра Сухомлина дослідження родинної історії стало продовженням його професійної роботи у музеї, але також – усвідомленим громадянським вибором.

– Найбільший урок – берегти власну державність. Держава – це запобіжник від геноцидів. Коли країна перетворюється на колонію, чекати від чужої влади добра не доводиться.

Суп із мертвого коня: історія з села Бурі Вуглі

Олександра Колесник, студентка Університету митної справи та фінансів, вивчає історію та археологію. Та попри професійний інтерес, у власній родині вона ніколи не чула про Голодомор. Її предки  жили у містах – там, де були фабрики та залізниця, а отже, шансів вижити було більше.

І хоча школа щороку влаштовувала класні години і вшановували день пам’яті Голодомору, перші реальні свідчення Олександра почула у старших класах – від своєї викладачки з Кривого Рогу. Жанна Бабенко проводила наукову роботу про голод на території України та збирала свідчення очевидців.

Найбільше студентці запам’яталася розповідь про події в селі Бурі Вуглі. У 1932–1933 роках там жила багатодітна родина. Поруч працювала шахта, і одного разу на ній загинув кінь. За правилами, труп тварини не можна було залишати у доступі: люди масово їли мертвих тварин, незалежно від стану м’яса.

Тіло обробили хімічними речовинами та прикопали. Але батько родини знайшов його, кілька днів вимочував у воді та відмивав.

– З цього м’яса вони зварили суп. Дитина, якій було дев’ять місяців, на жаль, померла після того. Проте інші вижили, – переповідає Олександра слова викладачки.

Цю історію передав онук того самого рятівника родини – середній син, який пережив голод.

У школі тему Голодомору вивчали щороку: спочатку поверхово, та з віком – докладніше. Найсильніше студентці запам’ятався урок у 7–8 класі, коли вчитель показав фотографії дітей, виснажених від голоду.

– По класу тоді пішов холод. Я вперше побачила такі фото, – згадує вона.

Саме тому студентці запам’яталася ще одна історія, яку пані Жанна отримала від дівчини на ім’я Олена. Її прабабуся виховала дев’ятьох дітей, але у роки голоду всі, крім бабусі Олени, померли.

– Вони їли все, що могли знайти – від кори дерев до березової шкірки. З неї робили маленькі грудочки й ковтали, просто щоб притупити відчуття голоду, – каже Олександра.

Дівчинку, яка вижила, назвали на честь прабабусі – Оленою.

Казочка про зелені колоски

Для Ірини Реви – відомої дослідниці теми Голодомору пам’ять про ці події почалася з вечірніх бабусиних – казочок. Їй було шість, коли бабуся померла, але кілька фраз закарбувалися назавжди. Тоді дитина ще не розуміла, що мова йде про родинний слід геноциду.

– Бабусю, розкажи казочку, – просила маленька Іринка перед сном.

І бабуся розповідала про колоски, які зрізали зеленими, бо їсти було нічого. Люди йшли на поля, жували недостигле зерно, а потім вмирали. Ці розповіді пані Ірина пам’ятає досі.

Тоді вона не знала слова – Голодомор. Але пам’ятає історії про те, як ховали бурячок під листям.

– Вони поверталися на поле, розкопували листя після зібраного врожаю, а там – маленький бурячок, який рятував життя, – згадує вона зі слів бабусі.

Пані Ірина каже, що в її родині про ці події довго не говорили. Мама зросла в епоху замовчування й навіть у незалежній Україні повторювала вкорінений радянський наратив:

– Що ти тим Голодомором займаєшся? Його Ющенко придумав. Нічого такого не було.

Пані Ірина не засуджує, навпаки, пояснює: так працювала радянська політика пам’яті. Вона десятиліттями доводила людям, що трагедія, яку пережили їхні власні батьки й бабусі, – вигадка.

Уже як дослідниця, пані Ірина працювала в музеї імені Яворницького й в архіві – перечитувала кримінальні справи 1932–1933 років. Там зустрічала історії, які навіть досвідченим науковцям важко вимовляти.

– Парубок біг по ночі додому, повертався з якихось справ, постукав до якогось діда-сусіда, щоб переночувати. Вранці його знайшли в того діда на столі, вже порубаним, – розповідає вона про один з документів.

– І це була вже немолода людина. І такі випадки в документах трапляються, – каже дослідниця.

В іншій справі – історія про уповноваженого, який прийшов до самотньої дівчини – поговорити про хлібозаготівлі. Насильство не було рідкісним, та такі історії теж збереглись завждяки кримінальним архівам.

Науковиця розповідає й про епізод зі спогадів емігранта Дмитра Гойченка, який в своїй книзі “Сквозь раскулачивание и голодомор” описував випадки, пов’язані з хлібозаготівлями та поведінкою партійних активістів у час голоду.

Одна з історій про молоду лікарку з Київщини, яка працювала в майже порожній лікарні у 1933 році. Через Голодомор пацієнтів майже не було. Саме в цей час до неї почав залицятися один із партійних працівників із  Дніпропетровська, який мав доступ до спецрозподільників – закладів, де для посадовців зберігали дефіцитні продукти.

– Він приносив їй шпроти, цукерки, навіть мандарини. Уявіть собі – Голодомор, а він приходить із такими продуктами, – каже пані Ірина.

Жінка спершу відмовлялася, але довго не могла казати “ні”.

– “Тільки рот відкриваю – слина тече”, – записано з її слів. Вона була виснажена, і їжа стала способом маніпуляції, – пояснює дослідниця.

Чоловік переконував її, що закоханий, обіцяв одружитися, наполягав, щоб вона приходила до нього додому. Після близькості заявив, що наступного дня вони мають іти в ЗАГС. Лікарка повірила – навіть узяла вихідний і чекала його вдома.

Коли ж він не прийшов, вона побігла до місця його роботи. А там охоронець, що і на ганок її не пустив.

– Він сказав, що у них там щодня весілля божевільних, – розповідає пані Ірина.

Почуття приниження, виснаження та обман, помножені на фізичний стан, стали для жінки непосильними. За свідченнями у спогадах, вона не витримала й наклала на себе руки.

Схованки, які рятували життя

Вражає історія з Чаплинки Полтавського району – про глечикоподібну яму. У ті роки селянам майже не залишали шансів приховати бодай жменю зерна. Уповноважені та бригади вилучення продуктів обходили кожен двір, перевіряючи буквально кожен сантиметр хати. Для цього використовували щупи – металеві стрижні з невеликим заглибленням на кінці.

– Ходили і штрикали тими щупами землю, стіни, навіть стелю. Якщо там було зерно, в заглиблення щупа воно одразу потрапляло, – пояснює пані Ірина.

Щупи проштрикували долівку, яка тоді була глиняною. Їх встромляли під лави, у кути, в місця біля печі, по периметру зовнішніх стін. У хатах не було ні лінолеуму, ні дощатих підлог – тому сховати зерно, не залишивши слідів, було майже неможливо.

Саме тому спосіб, який придумала одна родина, був хоч і ризикованим, але й дуже продуманим. Вони викопали яму у формі глечика – з вузьким горлечком і розширенням всередині, так, щоб щуп не міг потрапити в основну порожнину. Потім наповнили її зерном і накрили отвор.

– Вони поставили ковадло прямо на отвір сховища. Навколо походили, все проштрикали – і нічого не знайшли, – розповідає пані Ірина.

Ковадло приховувало вхід, а його вага робила неможливим рух щупа вниз. Бригада пройшла повз – не здогадавшись, що під металевою плитою знаходиться їжа.

Саме з того запасу родина харчувалася довгі місяці. А коли стало зрозуміло, що родичі у сусідньому дворі вже не мають нічого й готуються до смерті, господиня принесла частину зерна і врятувала життя сестрі та її дітям.

– Вона прийшла до сестри – а там уже все. Діти слабкі, їжі немає. Сестра викупалась сама і викупала дітей, бо вони вже готувались до смерті і хотіли піти на “той світ” чистими. Жінка врятувала їх цим вузликом зерна, – зазначає дослідниця.

Голодомор – жива частина української пам’яті

Вона зберігається в родинних історіях, які довго замовчували, у документах, що пролежали десятиліттями в архівах, і в сучасних дослідженнях.

Голодомор був злочином, свідомо спрямованим на знищення української ідентичності, мови, культури та самого українського селянства.

Науковці й краєзнавці виконують роботу, яка довго залишалась неможливою: повертають імена, відновлюють документи, пояснюють механізми геноциду.

Пам’ять про Голодомор формує наше розуміння теперішньої війни. Так само, як і тоді, російська політика спрямована на руйнування української державності та української ідентичності. Історики кажуть: що більше ми знаємо про минуле, то менше шансів повторення злочину.

Кожна відновлена історія – це крок до того, щоб пам’ять була інструментом захисту національної свідомості країни.

Щоб подібні жахіття більше ніколи не повторювались.

Дніпровські