ЕКСКЛЮЗИВ Поки є ЗСУ — є Україна: що кажуть про війну захисники та захисниці Дніпра

05 грудня 2025 р. 10:20

05 грудня 2025 р. 10:20

Завтра День Збройних сил України — свято на честь ЗСУ, встановлене постановою Верховної Ради 1993 року. Сьогодні, коли триває війна, це свято, мабуть, найголовніше. Адже доки б’ються наші військові — живе Україна.  Історії військових, справжніх героїв сьогодення, розповість «Наше місто».

Росіяни захопили Олександра Рибку в полон і повідомили матері, що його розстріляли

В юності Саша захоплювався робототехнікою. Йому дуже хотілося зрозуміти, як людиноподібні машини розв’язують найскладніші завдання — швидко й надійно. Інженерні ідеї та мрії не давали спокою допитливому хлопцеві. Після школи він вступив до Дніпровської політехніки, а після її закінчення збирався втілити мрії в реальність.

— Техніка мене дуже цікавила, — розповідає Олександр. — Збирав моделі мехів, хоча вони коштували чимало. Грошей не вистачало, і невідомо було, де їх взяти. Та й загалом хотілося більшої самостійності. Вона завжди знадобиться. Тому й вирішив укласти контракт із ЗСУ. Брат порадив надійну 36 бригаду морської піхоти. Туди в 2020-му я й пішов служити.

Армія справді багато чого навчила цілеспрямованого дніпрянина. Навчила й тому, чому вчитися зовсім не хотілося.

— Виріс у міській квартирі, — продовжує співрозмовник. — А тут навчився дрова колоти й піч у приватному будинку розтоплювати. Загалом армійський принцип відомий: не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо. І це правильно. Так більше шансів вижити.

Втім, тоді про мистецтво виживання молодий солдат ще не думав. Велика війна була попереду. Накрила вона його раніше, ніж мирних земляків.

— Ще за кілька днів до повномасштабного вторгнення на позиції почали заїжджати ДРГ, почастішали обстріли, — згадує захисник. — 20 лютого в районі Маріуполя, де ми перебували, за добу нас обстріляли 66 разів! Два місяці обороняли Маріуполь . Це було як у радянському кіно про війну. Піднімається рота, біжить в атаку. Ми їх косимо з кулемета. Вони забирають убитих і поранених, і за пів години — нова атака. Так повторювалося знову й знову. Людей росіяни не шкодували.

А потім механік-водій Олександр Рибка потрапив у полон — і для нього почалася інша реальність.

— Нас оточили, і після 6 тижнів боїв надійшов наказ: прориватися на Запоріжжя, — констатує Олександр. — Треба було подолати десятки кілометрів ворожих рубежів. Потихеньку, з перестрілками, просувалися, але потім закінчилися боєприпаси. Провізія теж. Сили — на нулі. І в такому стані нас узяла їхня контррозвідка. Пізніше з’ясувалося, що це був московський спецназ. У полоні одразу стало зрозуміло: для нас немає жодного закону. Ні доброго, ні поганого. Жодного!

З тобою могли зробити що завгодно. У будь-який момент. Ніхто за скоєне не відповість.

Через тижня як він потрапив у полон ФСБ , зателефонували його мамі й повідомили, що сина розстріляно. А щоденні фізичні катування — звичайна справа.

— Був там інспектор, Кирило Вікторович, який на полонених удари відпрацьовував, — згадує 24-річний ветеран. — В Оленівській колонії він таким чином дев’ятьох людей угробив. Хлопці розповідали, які братську могилу для вбитих рили.

У полоні дніпрянин провів 1103 дні. На щастя, 19 квітня 2025 року його обміняли й повернули в Україну. Яким він повернувся додому?

— Сильні контузії, депресія, апатія, проблеми із зором і слухом, — розповідає Олександр. — Ну й ПТСР . Став менш емоційним і байдужим до їжі. Раніше дуже любив випічку, всілякі смаколики. А зараз якось усе рівно: є солодке — добре, немає — теж нормально.

Сьогодні мирних планів Олександр Едуардович практично не має. Хоче пройти реабілітацію й повернутися до армії.

— Там я потрібніший, — зізнається Олександр Рибка. — Знаю, що мене там чекають. Мій досвід ще знадобиться. Мама знає, що повернуся на війну. Тільки наполягає, щоб я остаточно вилікувався. На фронті такої можливості не буде. Це й я добре знаю, тому мамине прохання обов’язково виконаю.

Володимир Кім пішов по хліб і записався до ТрО

Однокурсники з біофаку ДДУ згадують Володимира Кіма як типового екстраверта. Життєрадісний, допитливий, відкритий до нових знайомств. Душа компанії!

Як зізнається дніпрянин, війна зробила його жорсткішим і безкомпроміснішим.

— Напевно, війна перетворила мене на затятого мізантропа, — вважає Володимир. — Сьогодні мені складніше йти на компроміс. Я став жорсткішим. Загалом до нинішнього цивільного життя так і не адаптувався. У душі залишився військовим.

А колись Володя зовсім не думав про армію. Народився він у Киргизстані, потім сім’я переїхала до Північної Осетії, а в 1989-му Володимир Кім вступив на біолого-екологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету .

— У сьомому класі в мене була дуже хороша вчителька біології, — розповідає учасник російсько-української війни . — І я захопився зоологією. Паралельно займався в кінологічному клубі. Собаки мені дуже подобалися. Адже це разом з кіньми одні з перших одомашнених тварин. І зараз дуже люблю собак. У них немає людської дволикості. Якщо вони раді тобі, то точно без будь-якої користі. Від щирого серця.

Студентське життя-навчання було яскравим і насиченим. Подорожував Союзом, проходив практику на Байкалі. Одружився. Університет, щоправда, не закінчив. Але працював практично за фахом: продавцем у зоомагазині.

— Працювати я почав ще зі школи, — зазначає Володимир. — Батько помер, коли мені було чотири роки. Мама працювала в колгоспі й заробляла трохи більше 40 рублів. Ну я влаштувався помічником листоноші й додавав до сімейного бюджету 12–13 рублів. Гроші зайвими не бувають. Звичка заробляти трудову копійку залишилася.

Коли ж почалася велика війна, дніпрянин записався до ТрО.

— В армії я не служив і розумів, що одразу до бойової частини не потраплю, — продовжує співрозмовник. — Тому в 2022-му до ТЦК не пішов. Вранці 26 лютого дружині сказав, що йду по хліб, а сам рвонув на збірний пункт ТрО. Дружина Олена мій вчинок не схвалила. Коли дізналася — образилася. Два дні з нею не розмовляли, не переписувалися. Але потім, видно, зрозуміла, що інакше я вчинити не міг. Допомагала й підтримувала всім, чим тільки могла.

Служив-воював дніпровський доброволець у 128 бригаді ТрО звичайним стрільцем. Двічі був поранений. Після другого поранення став працювати інструктором.

— Другий раз був поранений у 2023-му під час контрнаступу , — згадує фронтовик. — Прикривали наступ наших хлопців із морської піхоти. І вже на зворотному шляху, коли поверталися, то чи нас вирахували, то чи випадково потрапили під артобстріл. Отримав поранення в обличчя й важку контузію. На початку 2024-го перевівся до навчального центру. Чудово розумів, що з моїм фізичним станом фронт просто не потягну. Півтора року служив командиром взводу й інструктором. У травні 2025 року звільнився за інвалідністю.

Сьогодні Володимир Кім працює в управлінні ветеранської політики Дніпровської міськради, але не виключає свого повернення до бойової частини.

— Нерідко буває, що люди вдягають вишиванки, махають жовто-блакитними прапорами, б’ють себе в груди й стверджують, що вони українці, — підсумовує 53-річний ветеран. — Але на цьому вся їхня українськість і закінчується. Я це бачив і на війні. Новобранці розповідали, як вони будуть зубами гризти росіян, різати їм горлянки, але після першого «прильоту», після першого бойового виходу відмовлялися виходити на нуль. Потім багато хто в результаті повернувся на цивілку. Де вони зараз — навіть не знаю. На війні взагалі видно, хто є хто. Все, що людина намагається приховати під маскою, вилазить миттєво. Але сьогодні від ЗСУ, по великому рахунку, залежить усе. В армії дуже багато дійсно класних людей. Сам я завжди намагався жити за принципом, що переконання треба доводити не словами, а справами. Тому з армії тільки звільнився, а не списався начисто і, враховуючи ситуацію на фронті, не виключаю можливості повернутися до строю.

Від ворожого дрона військову лікарку Тетяну Великохатську врятувала втома

Майбутню професію для юної Тані було визначено ще з раннього дитинства. Тільки лікар! Як інакше? Усі найближчі й частково далекі родичі — медики. Тому після закінчення школи з вибором вишу для дніпровської випускниці проблем не виникло.

— Так і було, — розповідає Тетяна Олександрівна. — У мене всі родичі медики, і я про іншу професію не мріяла. Вступила до Дніпропетровського медичного інституту на педіатричний факультет. Після інституту працювала лікарем-офтальмологом у міській лікарні №8. Працювала із задоволенням. Що може бути благородніше за таку професію!

Але в 2014-му почалася російсько-українська війна. Тетяні Великохатській захотілося займатися не просто благородною, а найпотрібнішою в такий час справою.

— Одразу піти на війну не могла, у мене хворіла мати, — продовжує дніпрянка. — Але ми з чоловіком чергували на блокпостах добу через добу. Сумісництво чергувань із роботою було непросто, але ми розуміли, що наші зусилля важливі й потрібні. Тоді я отримала Почесну відзнаку від міського голови Дніпра Бориса Філатова «За незламність». Звісно, було приємно. У 2016 році мама померла, а в 2018-му я написала заяву до Міністерства оборони, і мене призвали до Маріупольського військового госпіталю на посаду лікаря-ординаторки.

На жаль, через хворобу Тетяні довелося повернутися до Дніпра. Але 24 лютого 2022 року дніпровська лікарка пішла до Соборного ТЦК і була зарахована начальником медичної служби однієї з військових частин. З героїзмом і мужністю українських захисників військова лікарка стикалася щодня. Один випадок їй запам’ятався особливо.

— Це було на початку великої війни на Миколаївщині, — згадує співрозмовниця. — По рації повідомили про двох важко поранених бійців, і ми поїхали на позицію. Ситуація складна, нас постійно обстрілювали, і водій швидкої, молодий солдат-строковик, прикривав мене собою, щоб я могла працювати й надати допомогу постраждалим хлопцям. В одного — осколкове поранення, в другого — важка мінно-вибухова травма. Врятували!

Загалом про воєнні будні Тетяна Олександрівна згадує неохоче.

— Війна — це бруд, сльози, біль, — стверджує лікарка. — А для нас, медиків, — робота, робота і ще раз робота. День і ніч. Ніч і день. Працювала без вихідних і відпусток. Важка, рутинна праця. Втомлювалася страшно. Переслідувало єдине бажання — спати.

Але одного разу саме втома врятувала життя капітану медичної служби Тетяні Великохатській.

— Я, як офіцер, спала в окремому приміщенні, — каже Тетяна Олександрівна. — І ось якось увечері від втоми просто валилася з ніг. До свого ліжка не дійшла. А вночі саме туди, де я мала відпочивати, влетів ворожий дрон. Пощастило!

День ЗСУ – свято вдячності нашим захисникам і захисницям

Сьогодні, коли триває війна, День ЗСУ не просто формальна дата. Це  день вдячності та поваги нашим мужнім героям. Живим  і загиблим.

– На війні  взагалі втрачаєш орієнтацію який день тижня чи  дата, – стверджує Антон Малий, екскомбат 128 бригади ТрО, начальник управління ветеранської політики Дніпровської міської ради . – Це про місяць більш-менш,  розумієш, а загалом ти сфокусований повністю на виконанні бойових завдань, і у тебе дні міряються кількістю таких задач, які треба виконати. Але для військових це свято може бути відзначено тим, що вони отримують нагороди за свої бойові подвиги. Пам’ятаю, здається, у 2023 році у цей день мої хлопці отримали перші серйозні нагороди. Це було дуже важливо! А взагалі то це свято для того, щоб висловити вдячність воїнам, які зараз нас захищають, які нам дають можливість жити мирним життям. Ми вдячні також ветеранам , які вже за станом здоров’я не можуть виконувати бойові завдання. Для нас  дуже важливо зробити так, щоб в цей день для них було свято.

Звісно, щоб виразити вдячність чи чимось допомогти не потрібно чекати якусь окрему дату. Це треба робити кожного дня. Таку щоденну допомогу надає учасникам російсько-української війні   міське управління ветеранської політики.

– За 2025 рік охопили дуже багато ветеранів, – каже очільник управління. – Загалом наші заходи  за цей рік відвідало там більше 5 000 людей. Мова йде  про реабілітацію, юридичні консультації, психологічну допомогу тощо. Надихає, коли вдається реально допомогти у вирішенні складних юридичних або медичних питань. Ось, наприклад, доброволець Станіслав Дейна, який отримав тяжке поранення на Запорізькому напрямку. У хлопця відсутня кінцівка а на іншу кінцівку  зроблено вже 38 операцій. Але так сталося, що Стас служив поза штатом і не мав можливості отримати матеріальну допомогу. Ми вирішили це питання. Або наш справжній герой Юрій Середа. Йому  ампутували праву ногу і обидві руки по лікоть. Він майже нічого не бачив. Нещодавно Юрі зробили безкоштовну операція в Києві. Є шанс на покращення зору!  Подібних прикладів багато.

Втім, Антон Олександрович зауважує, що часом ветерани не усвідомлюють усіх власних проблем.

– Після звільнення побратими мають , умовно, топ-10 проблем, але вони усвідомлюють тільки дві:  грошові компенсації і проблеми з документами, – підсумовує Антон Малий. – До психологів звертаються в останню чергу, до реабілітологів за самопочуттям, але теж завжди можна знайти якусь більш важливу справу і тому це відкладається наостанок. Тому ми намагаємось, щоб ветеран отримав комплексну підтримку. Тобто, коли  хтось приходить до нас з якоюсь однією проблемою, ми намагаємося вирішити цю проблему, але запрошуємо і залучаємо на всі інші заходи, які допоможуть  нормально соціалізуватися. Це дуже важливо!

Фото Валерія Кравченка, автора та спікерів

Дніпровські