ЕКСКЛЮЗИВ Стильний аксесуар та потужний оберіг: чому дніпрянки носять хустки

07 грудня 2025 р. 10:17

07 грудня 2025 р. 10:17

7 грудня відзначається День української хустки. Це неофіційне свято, яке з’явилося 2019 року, покликане об’єднати жінок різних професій, віку та національностей для збереження українських традицій. Як саме воно відзначається у Дніпрі і як ставляться дніпрянки до такого аксесуару як хустка, дізнавалась журналістка видання «Наше місто».

Цікаві факти про українську хустку

Спочатку трохи історії. Відзначати День української хустки запропонували жінки з Вінничини   – було це у 2019 році.  Ідею підтримали громадські активісти в Україні та в усьому світі.

Наші предки вірили, що хустка має захисну силу. Коли хлопець вирушав у далеку дорогу, дівчина дарувала йому свою хустку на згадку та на знак вірності — як обіцянку чекати його повернення. У родині, де хворіло немовля, його часто загортали в материнську хустку, вірячи, що материнська енергія й тепло допоможуть дитині одужати. Якщо ж підозрювали, що малюка зурочили, то обличчя витирали виворотом старої хустки або низом спідниці, аби відвести від нього злі очі та хвороби.

Після шлюбу хустка ставала невід’ємним атрибутом заміжньої жінки. Вважалося неприпустимим, щоб жінка з’являлася на людях із непокритою головою чи розпущеним волоссям — такий вчинок називали засвітити волосся. За народними віруваннями, це могло накликати біду: хвороби, неврожай чи нещастя. І нині в Україні збереглася традиція — жінки заходять до церкви лише з покритою головою. І покривають її, звісно, хусткою.

Важливу роль хустка відігравала у весільній обрядовості. Якщо юнак мав серйозні наміри до дівчини, він дарував їй дорогий подарунок — чоботи, намисто або хустку. Саме нею пізніше покривали голову молодої під час весілля. Обряд покривання голови був таким самим важливим, як і розплітання коси — це означало перехід дівчини у статус заміжньої жінки. Навіть весільний коровай несли на хустці, а його шматочки гостям роздавали, загортаючи в маленькі хусточки — ніколи не голими руками. Хустка була також своєрідним індикатором соціального становища жінки. Незаміжні дівчата зазвичай прикрашали голову вінками чи стрічками, а хустку зав’язували лише у вигляді вінка. Після весілля вона ставала обов’язковим елементом вбрання.

Матеріал і оздоблення хустки зазвичай  свідчили про рівень достатку сім’ї. Заможні панянки носили хустки з натурального шовку або вовни, тоді як прості жінки — з домотканого полотна.   Хустки бували і фабричного, і домашнього виробництва. Їх часто ткали власноруч або купували у майстринь. На ткацькому верстаті створювали квадратне полотно, краї якого вишивали різнокольоровими нитками. Такі хустки берегли для свят і важливих подій.

Найдорожчі хустки – подаровані бабусями

Для Ольги Волошиної, режисерки Дніпровського національного музично-драматичного театру ім. Т.  Шевченка , День української хустки — це не просто гарне свято. Для неї хустка — це особистий символ родинної пам’яті, жіночності й любові до української культури. В її оселі зберігаються п’ять хусток, дві з яких є особливими. Вона їх береже понад усе, бо вони від її бабусь.

– У мене є дві особливі хустки — одна від бабусі по маминій лінії, яку звали Наталя, інша — від татової мами, Агрипини, – розповідає Ольга Дмитрівна.  – Одна традиційна, з квітами на бежевому тлі, інша — червона, з великими яскравими візерунками. Для обидвох моїх бабусь вони завжди були святковими, лежали в шухлядках і одягалися лише на великі події. Я б сказала, що це не просто красива тканина — це частинка їхньої душі. Я бережу їх, бо відчуваю в них тепло і любов, яку вони вкладали в усе, чим займалися. І навіть зараз, коли беру до рук ці хустки, мені здається, що вони пахнуть дитинством і домом.

Для Ольги Волошиної хустка — це не лише родинна пам’ять, а й символ національної гідності. Вона згадує, як у 2000-х роках, коли українська мова й культура лише починали активно повертатися у публічний простір, носіння хустки сприймалося не всіма позитивно. Проте пані Ольга не звертала уваги на осуд — для неї це завжди було проявом внутрішньої свободи.

– Пам’ятаю, як колись я приходила до місцевих чиновників  в хустці та широкополому капелюсі, і вони мені казали: “Ти така гарна жінка, а навіщо тобі та хустка? Виглядаєш  як бабка!”, – згадує Ольга Дмитрівна. –  Але мені це було байдуже — я носила те, в чому мені було комфортно. Мені завжди подобалося відчувати себе українкою не тільки на сцені, а й у житті. Я ніколи не мала комплексів через це. Навпаки – мені здавалося, що хустка додає мені гідності, жіночності, внутрішнього тепла. І зараз я бачу, що ставлення до цього аксесуару змінилося — тепер люди привітно усміхаються, коли бачать мене у хустці, роблять компліменти.

Режисерка зізнається, що любов до хусток — це не лише про традицію, а й про особистий стиль. Вона має кілька сучасних варіантів — вишиті, кольорові, шовкові, які носить і на роботі, і за її межами. Для неї це — спосіб бути собою й водночас відчувати єдність із предками.

– Я часто одягаю хустки й шарфи в українському стилі — і на сцену, і в повсякденні, – зізнається Ольга Волошина. –  Це красиво, зручно й тепло. А головне — це частинка мене самої. У хустці я почуваюся особливою, немов несу в собі продовження українських традицій. І знаєте, коли йду вулицею, а люди кажуть: “Як гарно ви виглядаєте!” — мені стає дуже приємно. Бо це означає, що сьогодні хустка знову стала символом краси, а не забобоном з минулого.

Вишиванка – код нації, хустка  – духовний оберіг

Дніпровський Будинок мистецтв одразу підтримав святкування Дня хустки і  щороку його відзначає різними мистецькими імпрезами. Крім виставок, зустрічей та майстер-класів із знайомства зі способами пов’язування хустки, провели три флешмоби під назвою «День української  хустки. Дніпро».

– Першими були виставлені фото майстринь нашого об’єднання майстрів народного мистецтва і співробітниць нашого колективу,  – розповідає Валентина Слобода, артдиректорка Будинку мистецтв.  – Сотні мешканок Дніпра, враховуючи і учениць шкіл, вихованок гуртків та студій, приєднались до цього починання. Також  ми запросили на зустріч  наших друзів  – працівників галузі культури міста Вугледару та Волноваського району.  Відбулась бесіда про те, як наші традиції яскраво  втілені в українському народному костюмі, однією з невід’ємних частин якого є хустка. Жінки демонстрували декілька способів пов’язування хусток у різних регіонах України. Разом з активістками культурного хабу  “Вугледар-Волноваха” ми підтримали цю гарну традицію і долучились до свята.   Оскільки маю знайомих у Вінниці, про започаткування Дня української хустки я дізналася від колежанки з тамтешнього театру: вони фотографувалися в хустках. І вже в 2020 році ми провели перший флешмоб “День української хустки. Дніпро”. Я написала звернення до наших жінок і особисто запрошувала актрис, адже ініціаторками свята у Вінниці були саме актриси й депутатки.  Мене здивувало, як багато різних хусток існує! Я у мами взяла дві, у знайомих у селі — ще кілька. Так і назбиралося чотирнадцять штук. І тепер я розповідаю про кожну з них, бо хустка — невід’ємна частина українського костюму, символ жіночності й честі.

Саме після цього першого флешмобу в Дніпрі, який зібрав жінок у барвистих хустках, з’явилася справжня традиція. Учасниці не тільки фотографувалися, а й ділилися історіями про свої родинні хустки — ті, що залишилися від мам, бабусь, прабабусь. Згодом до свята долучилися школи, бібліотеки, майстерні народної творчості. Пані Валентина говорить, що відчувала тоді не просто гордість, а особливе тепло — як від родинного вогнища. Адже хустка, як і вишиванка, має свою енергетику. Вона може зігріти, об’єднати, навіть захистити. А ще колись дівчина, якщо погоджувалася вийти заміж, перев’язувала парубкові руку хусткою. Це була тиха, але дуже важлива згода.

– У мене вони різні є: квадратні і більш схожі на шарфи, – ділиться Валентина Слобода. Є й такі, щоб можна було й дитину прикрити. Колись жінки одягали на пальто велику хустку,  виходить і тепло, і гарно. Деякі були з тороками, це такі китиці по краях, а інші — без них. Якщо в старовину хустки мали переважно геометричні узори, то згодом з’явилися рослинні, квіткові. Є в мене й тоненькі ситцеві — саме такі, якими бабусі колись зав’язували баночки з кутею, коли йшли в гості на Святвечір. А ще маю хустку, подаровану мені багато років тому режисером Роланом Биковим.  Є й “тернова” — темна, бо колись у жалобі носили саме такі. А ось біла зі смарагдовими й світло-синіми орнаментами нагадує мені весну — вона моя улюблена.

Кожна хустка у Валентини Слободи має свою історію. Одні подаровані подругами, інші дісталися від родичів. Деякі зберігають аромат давнього часу — сухих трав, вишитих сорочок і старих скринь. Вона говорить про них, як про живих істот, і справді здається, що в її колекції відбите ціле життя української жінки. Хустка супроводжувала її від юності до старості. У ній вона ішла до храму, з нею зустрічала весілля, нею прикривала дитину, коли було холодно. А в скрині обов’язково лежала нова — на щастя або  для доньки.

–          Жінки брали хустку на поле, щоб захистити голову від сонця, або зав’язували нею вузлик із хлібом чи яблуками, коли йшли до сусідів, – нагадує Валентина Володимирівна.  – На великі свята бабусі клали у хустку баночку куті, компот чи гостинці й несли до хрещених. Це був своєрідний ритуал обміну добром. А в обрядах хустка була знаком честі: дівчина не могла показатися простоволосою, бо це вважалося гріхом. Лише відьми, казали, могли ходити без хустки. Заміжня жінка без неї — як без оберегу.

В Україні існує десятки способів зав’язування хустки. Валентина Слобода знає їх майже всі: у Миколаєві — “кораблик”, у Полтаві — “солоха”, на Слобожанщині — схоже на чалму, а на Західній Україні— з вушками. У Придніпров’ї, за її словами, традиційно зав’язували кінці під підборіддям або ззаду — залежно від розміру хустки. Окрім форми, кожен регіон мав свою символіку кольорів. На Полтавщині переважали ніжні відтінки — рожевий, блакитний, бежевий, на Західній Україні — насичені червоні та зелені, на півдні — контрастні орнаменти з великими квітами. У всіх них, каже пані Валентина, відчувається характер жінки: десь ніжність, десь сила, десь стриманість.

–        Цікаво, що спочатку було свято вишиванки — його започаткували студентки Чернівецького університету, — каже Валентина Слобода. — А потім з’явився День української хустки. Ми не можемо сказати, що це код нації, бо хустки носять у багатьох народів. Але для українців це оберіг. Якщо вишиванка — код нації, то хустка — це душа, традиція, благословення. У моєї бабусі в скрині завжди лежали нові хустки, які ніколи не одягалися — зберігалася, щоб передати доньці чи внучці. Це був справжній обряд, символ спадковості. Із покоління в покоління жінка передавала свою хустку — як частинку долі.

Фото з архіву героїв.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як у Дніпрі відзначають День вишиванки.

Дніпровські