Село Хороше під ударом: як війна перетворює мирні домівки на руїни (ВІДЕО)

08 грудня 2025 р. 18:42

08 грудня 2025 р. 18:42

Фронт рухається, і вже під вогнем опинилися села Дніпропетровщини — громади, про які рідко говорять у заголовках новин, проте там живуть українці. Ці села, хоч і не на самій лінії фронту, зараз опинилися на межі.

Одне з таких — село Хороше — приблизно за 70 км від Покровська, неподалік від кордонів із Харківщиною. На жаль, навіть така, здавалося б, відносна відстань не вберегла Хороше від ударів. Ворог дійшов до Дніпропетровщини — і на його шляху опинилися громади, як-от Петропавлівщина.

Автор: Ірина СИТНІК

Історії, які ви прочитаєте — це не репортажі із зони активних боїв. Це життя людей, які щодня ризикують: хтось прокидається від вибухів, хтось укривається, хтось горює — і всі вони знову змушені складати речі та шукати притулок.

Цей матеріал — про тих, кого майже не помічають. Про родини, сім’ї, дітей… Про мир і дім, який може зникнути за одну ніч.

Ми тепер безхатьки

Пізня холодна ніч розірвала тишу села Хороше на Дніпропетровщині. Близько другої години ворог вдарив по житлових будинках ударними безпілотниками. Два «шахеди» впали прямо у двір родини Москаленків. За лічені секунди вщент знищили дім, який будували поколіннями.

У цьому будинку живуть Людмила Миколаївна Москаленко, її син Володимир та невістка Марина. Усе життя працювали, ростили дітей, нянчили онуків, облаштовували власний куточок.

Пані Людмила каже: працювала і в торгівлі, і тривалий час — понад 20 років — шкільною лаборанткою. Робила все, що могла: діловодство, господарські справи, пайові наділи пололи, землю обробляли.

— У нас вся земля під нігтями… — згадує вона.

Автор: Ірина СИТНІК

Людмила Миколаївна на пенсії вже давно. Їй 70. Син живе поруч, донька — в місті, має онуків та правнука.

Володимир понад 20 років працював на шахті.

Автор: Ірина СИТНІК

— 20 років тому він мене сюди як привіз, — згадує Марина. Тут їхнє життя. Тут їхня пам’ять.

І в одну ніч — усе згоріло. Усе впало. Родина каже просто: «Ми тепер безхатьки».

Зруйнований дім - кадри, які неможливо забути

Перед очима — понівечений будинок. Даху немає зовсім, балки звисають, як обвуглені кістки. Стеля провалилася, цегла обсипана, у дворі — вирва від удару. Скрізь уламки, обгорілі дошки, зруйновані меблі.

Родину бачу біля руїн будинку, стіни, які ледве тримаються.

Володимир тримає чашку гарячої кави просто біля розбитого будинку — каву, яку він п’є на згарищі свого життя. Марина плаче. Бабуся дивиться на руїни з тихим болем, який важко описати словами.

Ми не спимо... Ми досі в шоці

— Ми ще на емоціях трішки. Ми толком же ж не спимо, — одразу зауважує Марина.

У ту ніч Марина прокинулася не від вибуху — а від крику чоловіка. Каже, що в перші секунди взагалі нічого не розуміла: ні де вона, ні що сталося, ні чому все тремтить.

— Проснулася від того, що чоловік кличе: «Ви всі живі? Мама, ти де? Марина, ти жива?» .

Автор: Ірина СИТНІК

Марина ще не усвідомлює, що відбулося.

— Мені по нозі тоді вдарило. Нога опухла, посиніла вше. Я стати на неї не могла. А в гарячки бігала — боса, по камням, по всьому… — вона показує місце удару — синці вже спали, але біль тримається досі.

У той момент у голові була тільки одна думка — вибиратися з дому. Не речі, не одяг — тільки документи. Проте навіть їх довелося хапати навмання, у повній темряві.

— Ми з документами… Чоловік своє щось схватив, документи. А я якийсь пакет вхопила… я не знаю, з чим він був, де я його без світла знайшла…

Автор: Ірина СИТНІК

Володимир та Марина вибігли на вулицю. як раптом почули звук шахеда.

— Чоловік кричить мені: «Падай!» І ми біжимо за кухня й падаємо…

Ще один вибух… У цей момент у хаті ще була бабуся. Володимир, не думаючи про небезпеку, кинувся назад. Мати відгукнулася… Жива…

Коли вибухи стихли, до будинку почали збігатися односельці… Будинок горів…

Це справді був перший прямий приліт у село. Він стався о другій ночі — коли всі спали, коли ніхто не був готовий.

У ту мить у родини було лише кілька секунд — і вони використали їх на те, аби врятувати одне одного.

Життя, яке рухнуло в одну мить

Родина показує будинок, те що лишилося. адже частину руйнувань вже розібрали. Показують, де була спальня, де стояло їхнє ліжко, де кухня. У руїнах видно подушки, ковдри, посуд, понівечені стіни.

Пані Людмила веде нас у свою спальню — єдину кімнату, яка дивом вціліла.

— Ось ціла спальня, бачите? Одна єдина, яка з іконами. Це моя спальня. Два рази вибухи були — а я тут була. Бачите, все ціле осталось. Видно, бабу Господь Бог зберіг, — говорить жінка.

Автор: Ірина СИТНІК

У будинку домі все змішано: пух із подушок, уламки цегли, дитячі фото, знищені меблі.

Родина показує:

— Ось тут стояла наша ванна… Тут була прихожа. А тут — наше ліжко… А далі — зала. А на цьому фото — онуки.

Автор: Ірина СИТНІК

Пані Людмила вказує на місце, де уламок поранив невістку Марину:

— Це тут невісточку каменюкою вдарило по нозі. А тут кухня була… — продовжує жінка.

На столі помічаю вазу з квітами, яка вціліла попри вибухи.

— Квіточки залишилися… Чоловік подарував на День народження, — говорить вже Марина й продовжує розмову. — Показу вам ще літню кухню, заходьте… тільки дивіться, аби на голову нічого не впало, бо ще все сиплеться.

Автор: Ірина СИТНІК

У літній кухні ні даху, ні стіни, ні вцілілих речей. Дивуються лише, як газовий балон не вибухнув.

Тварини та птахи стали жертвами війни

На подвір’ї ходять лише кілька курочок — із десятка вціліли лише дві, тепер вони безпорадно блукають серед згарища.

Автор: Ірина СИТНІК

Бабуся ледь стримує сльози, бо загинув улюбленець родини — пес Рокі:

— У вольєрі жив наш пес Рокі — породи дратхаар — мисливська — загинула. Він у нас був хазяїн. Син привіз його маленького… Я його в фартух загортала, аби не мерз. Бо мені жалко, як дитину було. Виростили. А вже я його померлого не бачила. І добре, що не побачила. Я то хіба можна пережити… А котики забігли десь… і немає. Тімошка тоже в нас умниця був… Де він дівся — ніхто не знає. Може, дай Бог появиться…

Попри втрату будинку, тваринок пані Людмила дякує Богу, що живі, що люди добрі довкола.

— Слава Богу, син і невістка зі мною. І живі ми… Дай Бог живі. Аби мирно було. Все. Ждем миру. І надіємося на Бога.

Автор: Ірина СИТНІК

Добрі люди, що рятували серед ночі

Марина згадує страшну ніч, як почули вибух та вибігли на подвір'я, і як вдруге пролунав вибух, і тих, хто першими прибіг допомогти:

— Я ніколи не подумала б, що нам хтось допоможе… А потім побачила, як наші односельці — хто в чому з хати вибіг: у капцях, без верхнього одягу — набирали воду з криниць, носили її й гасили пожежу. Усі… І одразу питали: що робити, чим допомогти? А потім телефонували: «Ви їли? Несу вам поїсти». «Маєте в що вдягтися? Є де спати?» — розповідає Марина.

Автор: Ірина СИТНІК

Чоловік сусідки Лідії — Артем, з якою Марина працює в магазині, першим прибіг на пожежу, допомагав гасити вогонь, а вранці допоміг з матеріалами аби вкрити будинок — від організації Червоний Хрест передав будівельну плівку. Нею накрили дах, обгорнули стіни будинку та літньої кухні, те що вціліло.

Автор: Ірина СИТНІК

Родина зізнається: якби не люди, усе б згоріло. Пожежний автомобіль так і не виїхав. У прибиранні уламків та розборі згарища теж допомагали місцеві — сусіди, підприємці, фермери.

Нікуди не поїдемо. Ми тут жили все життя

Марина плаче:

— Ми лишилися безхатьками…

Автор: Ірина СИТНІК

Людмила Миколаївна тихо каже:

— Як Бог сказав: треба їжа, дах над головою… Не треба наживати добра, бо війна забирає все в одну мить…

Автор: Ірина СИТНІК

Попри все — родина не хоче їхати з рідного села. Тут їхнє життя, їхній дім, їхня історія.

Серед руїн стоять дві жінки й чоловік — живі. І це, кажуть вони, їхнє найбільше диво тієї ночі.

Ми це вже проходили…

Сусідка Лідія з Мирнограда про ніч вибухів і нову втрату дому.

Серед нічної тиші, яку розірвали два вибухи, до подвір’я Москаленків першими прибігли сусіди. Однією з них був Артем — чоловік Лідії — родина, що вже тікала від війни з Мирнограда, коли їхній приватний будинок знищив ворог.

Автор: Ірина СИТНІК

Вона переїхала до села Хороше з родиною у травні 2024 року. Каже, що за цей час дуже здружилися з Москаленками. Про ту ніч Ліда говорить тремтячим голосом:

— Ой, дуже страшно. Дуже страшно… Шкода сусідів. Донечка дуже злякалася. Їй вісім років. Перший вибух вона сприйняла як сон, а потім — це все наяву. Я не знала, куди прилетіло. А потім Артем побіг на допомогу сусідам, а ми з донькою вкривалися.

Автор: Ірина СИТНІК

Лідія розповідає, що орендували будинок поруч — безкоштовно, платили лише за світло. Люди пустили їх, бо знали, що вони вже раз втратили житло через війну. Із сусідами подружилися Шкодує, що знову доведеться переїжджати. Війна змусила Лідію вже двічі збирати речі серед ночі.

— У нас у Мирнограді все починалося так само: спершу один приліт, потім другий, третій — а далі вже пішли масові обстріли.

Її восьмирічна донька досі не спить спокійно:

— Вона слухає… Каже: «Мамо, це летить». Боїться спати, їй здається, що все летить… За неї більше переживаю аніж за себе.

Сім’я знову збирає речі. Знову нікуди, але мусить виїжджати:

— Далі я не знаю, що й як буде… Проте рішення прийняли — будемо їхати. Бо дитину треба врятувати.

Автор: Ірина СИТНІК

Діти не повинні бачити війни

Прогулюється із дитячим візком молода матуся Віка Кострикіна, вийшла на прогулянку з синочком Мишком. Її родинний будинок — той самий, де вона провела все дитинство, де робила перші кроки, де гралася в саду — тепер із тріщинами, вибитими вікнами та пробитими стінами. Хвиля від вибуху вдарила в нього сильно, але саму жінку найбільше болить не дім, а те, що навіть немовля вже чує, як звучить війна.

Віка починає розповідь так, ніби досі не вірить, що цієї ночі все було по-справжньому:

— Думала, що у нашому мирному селі такого не може бути. Ми чули вночі вибухи — вікна заголатіли. Думаю: ну це десь там, а на ранок, жахнулися… Це будинок моїх батьків — йому просто дісталося вибуховою хвилею, а от сусідам…

Автор: Ірина СИТНІК

Жінка гладить маленького Мишка по спині. Хлопчику сьогодні рівно 11 місяців.

— 11 місяців сьогодні. Хочеться, аби наші діти не бачили цього… Я думаю, як раніше бабусі казали: аби не було війни. А ми цього не розуміли. А тепер, так, всім бажаємо: «Мирного дня, мирної ночі».

Автор: Ірина СИТНІК

Запитую, чи думає вона про евакуацію, про те, аби поїхати з маленькою дитиною десь далі від лінії ударів. Віка похитує головою:

— Якщо чесно — то ніде не хочеться. Я розумію: краще, аніж тут, нам ніде не буде. Ми тут уже звикли. Тут люди, яких ми знаємо все життя. Я тут народилась, у цьому селі, народилися мої діти. Мені тут подобається. Я не хочу нікуди.

Потім додає — тихо, сумно, але твердо:

— Розумію, що діти… Можливо, прийдеться. Діти не розуміють, що відбувається війна. Для них небо — таке, як і завжди. Сонечко — лагідне, як і завжди. В них немає розуміння…»

Автор: Ірина СИТНІК

Мишко тягне ручку до матері, вона бере його міцніше — і стає зрозуміло: цей маленький хлопчик хоч і народився під час війни, але має вирости без страху. І для цього його мама готова зробити все.

Староста Ніна Руденко: про ніч обстрілу, допомогу людей та необхідність оформлювати документи на будинки

Староста Хорошівського округу Ніна Руденко говорить про ситуацію в селі. Каже, що все сталося ближче до другої ночі: це були шахеди. Пожежні так і не виїхали, тому рятували самі.

— Своїми силами жителі потушили. Люди залишалися надворі з 2-ї ночі до обіду наступного дня, розбирали завали, гасили вогонь, рятували речі. Якби не сусіди — збитки могли бути значно більшими. Дякую всім жителям, що допомагали.

Автор: Ірина СИТНІК

Ніна Руденко перелічує прізвища тих, хто не роздумував ні хвилини:

Валерій Бондаренко — надав трактор із причепом.

Валерій Угайов та Григорій Тільний — працювали на місці від перших хвилин.

Ігор Білий — надав маніпулятор.

Валерій Зайвий — фанеру.

Артем сусід — надав та закрив плівкою дах будинку та кухні.

Працювали всі: сусіди, знайомі, родини, хто міг і як міг.

Загалом постраждало пять будинків на цій вулиці. Будинок Москаленків зазнав найбільшої руйнації. Власнам сільська рада вже прийняла рішення надати першу фінансову допомогу від сільської ради, розподілену відповідно до рівня руйнувань:

Родина дякує Людмилі Донченко, яка в перші хвилини оголосила збір коштів у громаді.

Евакуація: не масово, але є рух

Після ворожої атаки частина людей задумалася про виїзд. Особливо ті, у кого є маленькі діти або хто пережив руйнування.

— Деякі сім’ї вже виїжджають із наших сіл, зокрема й вимушено переміщені родини. Проте масової евакуації немає. Раніше виїхали 2–3 родини, зараз після обстрілу — кілька сімей. Більшість залишаються вдома, — говорить Ніна Руденко.

Автор: Ірина СИТНІК

Найважливіше — оформити документи на будинки

Наразі родини, чиї будинки постраждали, отримають фінансову підтримку від Богинівської громади — у межах, визначених рівнем пошкоджень. Після оформлення документів вони можуть подаватися на державне відновлення житла.

Автор: Ірина СИТНІК

Найважливіше — оформити документи на будинки. Староста говорить про це з особливою наполегливістю. Більшість жителів не має належних документів на свої домівки — і в разі руйнувань вони не зможуть отримати компенсацію від держави.

— Зараз перше — це треба зробити документи. Постраждав будинок без документів — не вставиш вікна, не відремонтують дах за державною програмою.

Автор: Ірина СИТНІК

Село, яке тримається на людях

Хороше і інші села громад Дніпропетровщини не мають стратегічних підприємств, але є найцінніше — люди, які все життя жили на своїй землі й вірили, що війна ніколи не дістанеться їхніх подвір’їв. Тепер війна тут.

Під ранок — вибухи.

На руїнах — домашні ікони, дитячі фотографії, квіти у вазі..

Автор: Ірина СИТНІК

Попри це — в селі лишається щось сильніше за страх. Це плечі сусідів, які підбігають у темряві з відрами. Руки людей, що допомагають розбирати завали, не питаючи чиї це стіни. Це спільність, яка тримає Хороше — і такі ж десятки прифронтових сіл.

Автор: Ірина СИТНІК

Війна забирає дім за секунду. Проте не може забрати здатність людей підтримувати одне одного. Бо саме в ці моменти стає видно — Україна тримається не лише на армії. Вона тримається на громадах, де кожен знає кожного, де сусіди стають родиною, де старенька бабуся й 11-місячний Мишко однаково важливі для всіх навколо.

Автор: Ірина СИТНІК

Зараз жителі села розбирають завали, лагодять дахи й намагаються повернути собі відчуття дому — бодай тимчасового. Хтось пакує речі для виїзду, хтось, навпаки, стоїть серед руїн і каже: «Я не хочу нікуди. Це моє село. Тут я народилася» .

Автор: Ірина СИТНІК

Поки держава працює над компенсаціями, поки волонтери збирають допомогу, поки сусіди вкручують перший шуруп у нову обрешітку — село живе. Живе попри страх, попри втому, попри наближення фронту.

Хто хоче допомогти родині у відновленні житла — надаємо реквізити:

4149 4975 1479 2854 —

Москаленко Людмила Миколаївна

Репортаж з місця події:

Дніпровські