ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро пишається: історії довгожителів, яким виповнилося 100 років

30 грудня 2025 р. 10:21

30 грудня 2025 р. 10:21

Добігає кінця 2025 рік – ще один непростий, але важливий період в історії Дніпра. Міста, яке тримається на людях: стійких і незламних, щирих і гостинних, тих, хто знає ціну життю та свободі. У цьому матеріалі – історії найстаршого покоління дніпрян, тих, кому цьогоріч виповнилося 100 років. Журналісти видання “Наше місто” поспілкувалися з місцевими довгожителями.

Я у цьому місті не просто живу – я його будую: історія 100-річної дніпрянки Ганни Пшеничної

15 серпня 2025 року жителька Дніпра Ганна Олександрівна Пшенична відзначила свій столітній ювілей. За її плечима – життя, в якому вмістилися голодомор, війна, примусова праця у Німеччині, повернення в Україну та будівництво одного з головних промислових гігантів Дніпра.

-Народилася я у селі, у Чернівецькій області, – згадує Ганна Олександрівна. – Мати померла, коли мені було три роки, старшому брату – п’ять, а менший ще навіть не ходив.

Дитинство було складним. Колективізація, арешт батька, життя у родичів – усе це вона пам’ятає до найменших деталей.

-Хто в колгосп не хотів – тих забирали, – говорить Ганна Олександрівна. – У нас батька забрали, ми залишилися з дідусем.

Одним з найстрашніших випробувань став Голодомор.

-У 1933 році був такий страшний голод, що їсти зовсім нічого було, — розповідає вона. – Ми з братом у колгоспі під стіл лізли — крихти збирали. Потім на лан йшли, рвали ягличку, козельці. Так і виживали.

Люди помирали масово, каже жінка, і досі не знає, як їм вдалося вціліти. А вже у шість років Ганну віддали в найми – пасти корову. А згодом почалася війна.

-Мене погнали у Німеччину, – згадує вона. – Це були роки неволі та страху.

Одного разу із подругою Марійкою їм вдалося втекти. Дівчат прихистили інші німці.

-Згодом наші війська прийшли, – розповідає вона. – І ми йшли з ними аж до Праги. Потім нас привезли у Чоп. У нас не було грошей. Я побачила поїзд, який віз вугілля, на вагон почепилась, залізла на вугілля і так доїхала до Прилук. А з Прилук уже до свого села пішла.

Після війни працювала у колгоспі, а у лютому 1946 року приїхала до Дніпра .

-Нас направили на будівництво заводу “Південмаш”, – каже Ганна Олександрівна. – Навіть книга є, в якій про мене написано: “Я у цьому місті не просто живу, я його будую”.

Вона працювала бетонницею, згодом стала бригадиром – важка, фізично виснажлива праця, яку тоді виконували майже без додаткової техніки.

-Шлак, пісок, щебінь – ми усе це тачками возили, дуже важка була робота, – згадує вона.

У 1947 році Ганну Пшеничну обрали депутатом міської ради першого скликання. Паралельно вона навчалася у вечірній школі, закінчила будівельний технікум і стала майстром – єдиною жінкою на такій посаді в усьому тресті.

-На підприємстві мене поважали, бо я роботу добре знала і не боялася її, – каже вона.

Чоловік пані Ганни працював слюсарем-фрезерувальником, рано залишився без батька – той загинув на фронті.

-Від роботи нам давали квартиру, але у чоловіка була велика родина – мама й брати, усіх у тісне житло не поселиш, — згадує жінка.

Подружжя вирішило будувати власний дім: виконком виділив ділянку.

-Було важко, але ми впорались, – зізнається жінка. – Збудували дім. Я прожила в ньому 23 роки зі свекрухою, сім – з невісткою. Брати чоловіка жили з нами, доки не створили свої родини. Так і прожила життя – з людьми.

На пенсію Ганна Олександрівна вийшла у 50 років – через важкі умови праці. Вона виховала двох дітей, має чотирьох онуків, п’ятьох правнуків і одну праправнучку.

Секрет довголіття, за її словами, простий і водночас складний.

-Потрібно багато працювати і бути позитивними. Ми все життя працювали – і на роботі, і вдома.

Берегиня роду

Про свою 100-річну матір розповідає донька – Людмила Андріївна Кислиця, якій зараз 76 років. Каже: сила цієї жінки – не лише у витримці, а й у здатності бути опорою для всієї родини.

-У мене мама – залізна людина, – говорить Людмила Андріївна. – Ми всі прагнемо бути схожими на неї.

За її словами, навіть у поважному віці мати залишається головною порадницею у родині. До неї першої приносять на благословення новонароджених нащадків цієї сім’ї.

-Вона завжди налаштовувала нас на правильну дорогу, – каже донька. – Ми з усіма незгодами і радощами ділимося з нею – вона завжди підкаже, як краще вчинити. До речі, коли мама мені розповіла про її тяжке дитинство, я плакала. І сказала, що скільки житиму, у неї буде все найкраще.

Обіцянку вона виконала. Серед іншого, щороку збирає велику родину на день народження матері. Цього року разом відзначили її 100-річчя.

-Я хотіла, щоб усі онуки й правнуки бачили, яка у нас героїчна бабуся, – зізнається Людмила. – Вся родина разом дбає про ювілярку. Ми і доглядаємо, і готуємо, і на городі працюємо.

Довголіття у родині спадкове: була навіть бабуся, яка прожила 106 років.

Історія 100-річного дніпрянина Віктора Полеводи

У часи, коли Україна живе в умовах війни, особливо гостро звучать спогади тих, хто вже вдруге проходить це пекло. 100-річний дніпрянин Віктор Полевода під час Другої світової пережив окупацію, фронт і поранення, дійшов до Відня і після перемоги почав життя з початку.

-Мій батько був майстер мартенівських печей, а мама – домогосподарка, – згадує він про своє дитинство. – Я закінчив вісім класів.

Війна роз’єднала родину. У 1941-му сім’я евакуювалася, але Віктор разом із батьком вирішили повернутися ненадово до Дніпра по гас. Місто вони застали на межі катастрофи.

-Ми по радіо чули, що німці ще за 150 кілометрів, – розповідає ветеран. – Думали, що встигнемо виїхати. Переночували, а вранці вже німці були у Дніпрі. Підірвали міст. І ми залишилися.

Під окупацією він партизанив, а з 1943 року – служив в армії. Спочатку піхота, потім школа сержантів, навчання фактично на передовій.

-Якщо сержанта мали вчити три місяці, то нас навчили за місяць, – каже Віктор Федорович. – З однієї вулиці нас на війну пішло шестеро  18-річних хлопців.

На фронті Віктор Полевода був другим номером кулеметника. Під час атаки отримав важке поранення.

-Ранило розривною кулею, – каже він. – Чотири місяці пролежав у шпиталі, рука майже не працювала.

Після лікування – служба у військово-польовому будівництві, а далі – довгий фронтовий шлях: Молдова, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Австрія. Там він зустрів перемогу.

Після цього була артилерія і морська авіація, де він служив ще чотири роки вже після війні. Виснаження далося взнаки – виразка, зниження ваги, лікування у Моршині. І повернення додому після дев’яти років розлуки з матір’ю.

-Мама вийшла, подивилася і не впізнала, – пригадує Віктор Федорович. – Вона пам’ятала хлопця 16 років, а я вже у формі, 25-річний. Відійшла у бік – і впала. Знепритомніла.

Із шести хлопців, що пішли на війну разом, додому повернувся лише він.

Мирне життя починав з нуля – без освіти, але з характером. Завод, кар’єра від робітника до начальника цеху, 32 роки стажу. Потім – ще 18 років у колгоспі у селі Степанівка Магдалинівського району.

Окрема сторінка – кохання на все життя. З майбутньою дружиною познайомився випадково.

-Я їй одразу сподобався, – усміхається він. – Це вона мені вже потім сказала.

Коли молодий Віктор тяжко захворів на двостороннє запалення легень, саме вона щодня приходила до нього. Доглядала та піклувалася.

-Я казав: “Тоню, навіщо ти ходиш, я не виживу”, – розповідає Віктор Федорович. – А вона: “Щоб я цього більше не чула. Ти житимеш довго”.

Згодом одружилися, прожили разом 60 років. Вона пішла з життя 17 років тому. А він і справді став довгожителем.

Сьогодні у Віктора Полеводи – двоє дітей, двоє онуків і двоє правнуків. За плечима – війна і відбудова, втрати і кохання, сто років нелегкого шляху, який почався і триває у рідному Дніпрі.

Тато — приклад для родини

Тетяна Капшук, донька Віктора Полеводи, із вдячністю говорить про свого батька. Вона переконана: саме його приклад допоміг їй стати такою, яка вона є зараз.

– Нам пощастило з таким татом, – зізнається пані Тетяна. – Він своїм прикладом нас виховував. Тато ніколи не читав довгі нотації, а лише показував, як правильно чинити. А я завжди прислухалася.

За її словами, завдяки батькові вона змогла пройти свій життєвий шлях.

– Я була керівником, працювала, завжди була у пошані, – зізнається пані Тетяна. – Я ніколи не ображаю нікого, завжди підтримаю, простягаю руку допомоги всім, бо тато теж завжди всім допомагав. Він мене дуже любить. Він каже: “Ти – моє серце”. Я дякую Богу, що саме у своїх батьків народилася.

Століття за плечима: двоє дніпрян відзначили поважні ювілеї

У листопаді 2025 року свої 100-річні ювілеї відзначили двоє жителів Дніпра — люди, чиї долі нерозривно пов’язані з історією країни, війною та післявоєнною відбудовою. Їхній життєвий шлях став прикладом мужності, витримки та відданості рідній землі.

Валентин Аліванцев — учасник бойових дій Другої світової війни, інвалід війни ІІ групи, ветеран військової служби, полковник.

Він народився 8 листопада 1925 року. Свій бойовий шлях розпочав у 1943 році. Валентин Петрович брав участь у визволенні країн Європи, воював у складі 35 дивізії 101 гвардійського полку та зустрів Перемогу 2 травня 1945 року у Берліні.

За віддану службу Батьківщині він нагороджений орденом війни ІІ ступеня, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а також численними медалями за відвагу і бойові заслуги.

7 листопада 100 років виповнилося Марії Ткаченко. Вона народилася у 1925 році в Дніпропетровську. Її дитинство припало на роки війни та нацистської окупації.

Після визволення міста Марія Оксентіївна працювала на відбудові заводу, а згодом присвятила життя роботі на підприємствах Дніпра. Попри складні життєві обставини, вона завжди залишалася відповідальною, мудрою та щирою людиною. Найбільшим своїм надбанням ювілярка вважає родину – трьох синів, шістьох онуків і шістнадцять правнуків.

У Дніпрі 64 довгожителі: як місто підтримує тих, кому понад 100 років

У Дніпрі станом на 19 грудня 2025 року проживає 64 людини поважного віку, яким виповнилось 100 і більше років.

Згідно з Комплексною програмою соціального захисту населення Дніпропетровської області особи, яким виповнилось 100 і більше років отримують щомісячну стипендію у розмірі прожиткового мінімуму на одну особу непрацездатного віку. Також літні люди, яким виповнилось 80 і більше років до ювілейних дат отримують подарунки (натуральну допомогу) від департаменту соціальної політики ДМР.

Особи похилого віку можуть отримувати соціальні послуги у Дніпровському міському територіальному центрі: денний догляд, натуральна допомога та догляд вдома, а також отримувати гарячі обіди. На обліку в територіальному центрі перебуває 9 осіб, яким 100 років і більше.

Дніпровський центр підтримки ветеранів праці та громадян похилого віку “Милосердя” надає послуги підтриманого проживання особам похилого віку, які потребують стороннього догляду.

Центр соціальної адаптації надає послуги для переселенців поважного віку та з інвалідністю, який евакуйовують із зони активних бойових дій забезпечує умови стаціонарного перебування, соціально-побутове обслуговування, соціальну адаптацію та реабілітацію, сприяє відновленню здатності до самостійного життя.

Сто років життя – це не просто цифра, а шлях довжиною у цілу епоху. За цими роками – пережиті війни та втрати, великі зміни і прості людські радощі. Довгожителі зуміли зберегти гідність, внутрішню силу й любов до життя, ставши живим уособленням стійкості, працьовитості та мудрості – тих цінностей, які вони передають наступним поколінням.

Фото Володимира Федорищева.

Раніше ми писали: Турбота та підтримка: як у Дніпрі допомагають людям похилого віку у центрі «Милосердя».

Дніпровські