Евакуація крізь дві війни: історія матері та сина, які втратили дім, але вижили (ВІДЕО)

08 січня 2026 р. 13:50

08 січня 2026 р. 13:50

Володимир Якуша та його 87-річна мама Любов втративши рідний дім на Донеччині, шукали спокою на Дніпропетровщині, але й тут опинилися під ударом безпілотника. Це історія жінки, яка пережила одну війну й проживає другу. Це історія батька, який втратив сина-захисника. Війна змусила їх евакуюватися і на новому місці випробовує на міцність.

Будинок Володимира Якуші та його мами Любові Никодимівни у селі Кардаші Миколаївської громади зазнав удару на світанку. О 04:30 ранку пролунав вибух — скло з вікон посипалося, дах з шиферу та черепиці перетворився на решето, у літній кухні, яка була ближче до удару, вікна вилетіли разом із рамами…

Живі… І цього разу Бог уберіг…

— Як пролунав вибух, я вскочив, узяв ліхтарик і вибіг дивитися. Скло все побите, вікна вилетіли. Дах — повністю пошкоджений і на хаті, і на літній кухні, немов решето. Проте мені не звикати до вибухів, — каже Володимир.

Автор: Ірина СИТНІК

І Володимир і пані Любов не вперше під ударами, добре знають, які наслідки лишають КАБи та безпілотники. У серпні 2024 року евакуювалися з рідного села Катеринівка Мар'їнського району на Донеччині. Родину розкидало по всій Україні: Ізмаїл, Тернівка та тимчасово окупований Бердянськ. Володимир з мамою оселилися в Кардашах, здавалося подалі від вибухів…

Рідний дім у Катеринівці на Донеччині (нині на тимчасово окупованій території) зруйнований повністю.

— Там уже нікого нема. Село пусте. Виїжджав у січні цього року. Сіра зона: наших вже не було, і ворожих військ ще не було. Утікав під бомбами, під вибухами… Знав точно: село вже було мертве, — розповідає чоловік.

Війна не залишила нічого — ні дому, ні речей.

— Я виїхала без одягу. У мене нічого не було, щоб одягнутися. Коли ми з сином реєструвалися в громаді, думала спитати: можливо, у вас є якась куртка чи щось тепле? Проте не запитала — засоромилася. Нічого немає, все залишилося там.

Виїжджали поспіхом, забравши тільки те, що влізло в машину.

— Що в машину влізло — в дев’ятку — з тим і поїхали, — додає Володимир..

Так, у Катеринівці на Донеччині у нього був добротний будинок, господарство, звичне життя. Тепер — орендований дім із правом викупу в Кардашах, пенсія і турбота про 87-річну маму.

— Дружина з тещею проживає в іншому селі, донька Оленка (щойно виповнилося 18 років) навчається в Краматорську. А я забрав маму, ми оселилися в Кардашах, — пояснює Володимир.

Не думав, що так оперативно допоможуть

Після ранкового удару безпілотника на дорозі поруч з будинком лишилася вирва. Після вибуху Володимир не розгубився — допоміг мамі, переконався, що з нею все добре, а потім побіг допомагати чоловіку, чию машину побило вибуховою хвилею.

— Дорогою мікроавтобус проїжджав, його теж побило вибуховою хвилею та уламками. Підлатали трохи, і він потихеньку поїхав.

Автор: Ірина СИТНІК

А далі — дзвінки, огляд будинку, допомога від громади.

— Я, чесно кажучи, ніколи не думав, що до нас так швидко приїдуть і все полагодять. За півтора дня працівники сільської ради повністю зробили новий дах на нашому будинку. Я ще питаю: «А що я винен хлопцям?» А мені відповідають: «Усе за рахунок громади». Дивлюся на нову покрівлю й повторюю: дякую велике. Цей дах — це знак того, що ми тут не самі, — не приховує емоцій Володимир.

Автор: Ірина СИТНІК

Війна через усе життя: від німців у хаті — до дронів над селом

У літній кухні проживає мама Володимира — Любов Никодимівна — дитина Другої світової війни. Їй 87 років, і нинішня ніч стала для неї ще одним випробуванням.

— Вікно від вибуху вилетіло і мене придавило. Добре, що син був поруч, одразу ж до мене прибіг. Я й так хвора — в мене деменція. А після цього страху голова болить, не чую майже, — тихо говорить жінка.

Автор: Ірина СИТНІК

Жінка пригадує своє дитинство. Вона ще пам’ятає Другу світову війну, німців у хаті та палаючі села.

— Я народилася 1938 року. Моє дитинство припало на війну. У 1943-му в нашій хаті були німці, їхала ворожа техніка, горіли будинки. Та все ж такого страху, як тепер, тоді не було.

Любов Никодимівна пригадує, що тоді фронт через їхнє село пройшов швидко, а тепер села стирають з лиця землі.

— Нинішня війна страшна. Дрони, КАБи, така зброя… Наші села розбиті до цеглинки, всі до одної хати. Ніде нічого немає…

Жінка розповідає, як дивом виживала під обстрілами ще у рідному домі в Катеринівці на Донеччині.

— Скільки разів мене Бог рятував! Як вдарила ракета, дах підняло, шифер летів, а я стояла під хатою, лише голову прикривала. Побігла до погреба — і знову накрило вибухом. Неможливо передати словами те, що ми пережили, — говорить пані Любов.

І все ж жінка тримається:

— Мене Бог береже. Отже, ще треба жити!

Пані Любов порівнює Другу світову й російсько-українську війни. Проте з власного досвіду знає: війна, яка відбувається зараз, страшніше за все, що вона бачила маленькою.

— Друга світова війна залишилася в пам'яті, згадую, як німці в селі були, ми в погребі сиділи, боялися, сарай нам спалили, але корову не забрали. Корова тоді була всім — єдиним шансом вижити. Її берегли, ховали, рятували. У нас староста був — наш родич. Він мамі казав: «Галя, бережи корову, щоб німці не знали, що вона є».

Завдяки корові родина пані Любові вижила. Тепер вона усміхається крізь сльози, коли розповідає про свою родину.

— Я тепер багата бабуся. У мене вісім онуків і дев’ять правнуків.

Та за цими словами — гірка правда війни. Не всі живі. Не всі поруч.

— Донечка моя в Бердянську померла, в окупації, цьогоріч. Чотири місяці вже як її немає. Їй було всього 66 років. Я така стара — жива, а доньки немає. Тепер живу заради онучки Оксаночки — вона в нас інвалідність з дитинства має. Племінниця з нею, хоч душа рідна поруч є.

Автор: Ірина СИТНІК

Останні дні у рідній Катеринівці згадують з болем. Не хотіли виїжджати з дому.

— Не хочеться нікому залишати власну хату. Ми жили під обстрілами, а потім довелося виїхати. Село порожнє — не залишилося жодної людини. Усе зруйноване.

Та найстрашніше — бачити смерть на власні очі. І не одну.

— Моя подруга загинула. Багато місцевих також загинуло. Бабуся з дідусем сиділи на лавочці — і прямо перед ними прилетіло. Їх розірвало на шматки. Мій однокласник Павло похований у садочку. А іншого — Сідненка Павла — так і не знайшли. Він був у кухні, коли ракета прилетіла. Усе на нього впало, і він залишився під завалами, — з болем згадує пані Любов.

Ні поховань, ні прощальних процесій… Ховати людей доводилося біля будинків.

— Як повезеш на кладовище, коли такі обстріли? Просто викопували могилку в садочках біля будинків — і там ховали сусідів, — пригадує Володимир.

Автор: Ірина СИТНІК

Навколишні села — також знищені.

— В Єлизаветівці людей не знайшли — їх привалило після прильоту. В Антонівці також загинуло багато людей. Села просто зносили з лиця землі. Не залишилося жодної цілої хати. Нічого немає.

Володимир показує світлини й відео на телефоні. Це руїни будинків у їхньому селі, в тому числі й їхній.

— Тут була кухня — тепер залишився лише фундамент. У цьому будинку жила сім’я, під час обстрілу вони були в погребі — вижили. А хати немає, наче її й не було.

Любов Никодимівна каже: сьогоднішня війна не залишає шансів ні живим, ні мертвим.

— Кладовище повністю зруйноване. Пам’ятники побиті, навіть пам’ятник наших батьків розбитий. Ні живим, ні мертвим нема спокою. Зараз — ракети, бомби, шахеди. Це страшніше за Другу світову. Дуже страшно. Я весь час плачу. Мені кажуть: «Не плач, бо їм там погано». Проте як тут не плакати?

Пані Любов завжди любила читати. Нині зір вже не той, тож вдома має лише одну книгу, трохи потерту, колись зачитану Біблію. Молиться напам’ять.

— Я вже не добачаю. Проте я читаю Євангеліє — Богородицю — 150 раз. На пам’ять. Війна — це страшне. Дуже страшне. І я молюся, аби все це закінчилось. Бо ж куди людям вертатися? Там же нічого нема…

Автор: Ірина СИТНІК

Пам'ять про сина тримає

Володимир показує подвір’я, говорить ще про пошкоджений дах на літній кухні, яку ще буде лагодити. Розказує, як засипав вирву на дорозі після удару аби ніхто не потрапив у яму.

— Шахед. «Герань-2». Тут ще крило було з написом.

Володимир показує флісову кофту оливкового кольору, вона його найбільше гріє.

— Синова осталась… Мій син загинув два місяці тому на війні. Віталій… Він воював, спочатку служив у 47-й окремій механізованій бригаді, потім у 38-й бригаді морської піхоти. Позивний — «Скромний». Був в Одесі — на ППО. Потім їх перекинули на Маріупольський напрямок, і там його поранило. Він приїхав до мене та провів зі мною цілий місяць…

Цей місяць — єдиний час, коли син знову був удома. Після цього він знову поїхав на війну.

— Поїхав воювати — і все. Два дні… І сина немає… Дитина без батька лишилася. Онучок мій. Син жив в Ізмаїлі, в Одеській області. Там і поховали...

Громада підтримує

Обстріл у Кардашах, який стався на світанку, — не перший.

— У населених пунктах Кардаші та Чумаки Миколаївської громади це вже третій приліт, — зазначає Людмила Гарнатко. — У цих селах проживає багато внутрішньо переміщених родин. Люди знайшли тут прихисток. Ці люди — серед найбільш вразливих, тому що вони вже втратили вдома все: і майно, і житло, і все, що було. Часто вони зневірені і бояться, що можуть не отримати допомогу і залишитися знову без нічого. У допомогу надаємо вчасно й оперативно. Люди задоволені, що все-таки можна залишитися в будинку і проживати далі.

Автор: Ірина СИТНІК

Уже наступного дня покрівлю відновили.

На сьогодні в Миколаївській громаді офіційно зареєстровано 2641 людина — вимушено переміщені родини.

Попри обстріли в селах масового виїзду та переїзду не фіксують.

— Загалом масштаби руйнувань у громаді значні: на сьогодні 249 будинків постраждали від збройної агресії росії проти України. Проте масового виїзду наразі немає.

Автор: Ірина СИТНІК

Попри постійні обстріли, у громаді підкреслюють: роблять усе можливе, щоб люди — і місцеві, і вимушено переміщені — не залишалися сам на сам із бідою.

Нам виїжджати більше нікуди. Кардаші тепер наш дім

У будинку, де тепер проживає Володимир, побут — мінімальний, але свій. Після ранкового удару «Герані» ще наводить лад.

— Вікна — позабивав. Замість скла — дошки, там плівка, а тут пінопластом закрив, щоб тепленько було. Будинок дровами опалюю, хоча й газ є, але часто немає світла, а котел газовий без світла не працює. Нещодавно підстанцію вдарили, — розповідає Володимир.

Автор: Ірина СИТНІК

Попри темряву, ранковий приліт чоловік говорить про головне — залишитися тут в Кардашах.

— Нам виїжджати нікуди. Ми будемо тут. Вірю, ми віримо, що скоро війна закінчиться. Буде мир. Уже чотири як переїжджають люди з місця на місце.

Автор: Ірина СИТНІК

Головне — що ми живі!

Попри втрати, Любов Никодимівна повторює головне:

— Головне — що ми живі, що виїхали з того пекла. Це найголовніше. Не скаржусь — молюся. Дякую Богу за все. Я молюся, прошу Боженьку, щоб зберіг дітей моїх, онуків, правнуків, сестер і зятів — щоб усі залишилися живі. Слава Богу, що ми живі.

Автор: Ірина СИТНІК

У цих словах — вся суть її історії. Без дому. Без речей. Проте з вірою. І з надією, що життя, попри все, триває.

Відеорепортаж:

Дніпровські