ЕКСКЛЮЗИВ Новий дім у Дніпрі: як пережити переїзд і почати все з початку

09 січня 2026 р. 10:02

09 січня 2026 р. 10:02

Вони втратили дім, друзів і звичне життя, але зберегли сили жити далі. У Дніпрі переселенці поступово відновлюють себе — крок за кроком вчаться справлятися зі страхом, тривогою й невизначеністю. “Наше місто” розповідає історію жінки, що вже двічі втратила своє житло, а також цікавиться у фахівців, які практики допомагають пережити переїзд й повернутися до життя з вірою у майбутнє.

Дві втечі від війни та нове життя у Дніпрі: історія Ольги

Ольга двічі втрачала свій дім. Двічі тікала від війни. І двічі починала життя з нуля. Її історія — це шлях крізь обстріли, підвали, зимову дорогу світ за очі, пошуки житла, лікування психологічних травм та віру у людей, які допомагають вистояти.

Ольга народилась у Луганську. І свій перший досвід втечі від війни вона отримала у 2014-му.

– Коли ми переїжджали з Луганська, у мене були певні проблеми, – каже вона. – У мене була півторарічна дитина на руках. Я думала насамперед про неї.

Тоді вони виїхали до Одеської області , провели там декілька місяців, а потім повернулися ближче до дому — у Сіверськодонецьк.

Там прожили п’ять років. У 2019 році переїхали до Харкова.

– Купили квартиру у Харкові, знайшли гарну роботу, – розповідає Ольга. – Але доля розпорядилася інакше. Вочевидь інші плани у неї на мене.

У Харкові родину застало повномасштабне вторгнення.

– Це були літаки, які почали скидати на нас бомби, було дуже страшно, – каже вона.

Тиждень родина жила у підвалі. У темряві, без світла, без розуміння, чи буде завтра. Стрес бив по тілу.

– У мене на якийсь час відмовили ноги, неправильно почали функціонувати м’язи, – пригадує Ольга. – Я не могла ні піднятися, ні ходити. Харчів бракувало, чоловікові доводилося бігати між обстрілами по місту, щоб знайти хоч щось. Не було навіть хліба. Так вийшло, що найбільше у нас було молока. І ми його пили, пили, пили.

Кульмінація — той самий ранок, коли вона більше не могла витримувати весь той жах.

– Я сказала чоловікові щоб пішов у гараж по машину, – пригадує Ольга. – Ми взяли трохи одягу, спальники, конфорку газову. Чоловік каже, що ще мішок картоплі закинув у багажник, який ми придбали на зиму. На стресі подумав, що знадобиться.

Виїзд був майже всліпу — ожеледиця, пробки, відсутність зв’язку. Десь лунали вибухи. Подружжя не дуже добре орієнтувалося у Харкові, тому їхали за іншими машинами.

– Ми ледве виїхали з міста, застрягли на горі, буксували, люди допомагали, – каже Ольга. – Потім стали в тягнучку і не розуміли, де ми, бо було відключення зв’язку. Ми просто їхали. Лише на під’їзді до Дніпропетровщини навігатор ожив і ми зрозуміли, де опинились.

Родина вирішила їхати до Дніпра, де жила далека родичка.

– Коли заїхали у місто, я не могла повірити в те, що бачила, – зізнається Ольга. – Люди гуляють з дітьми, п’ють каву. У мене був шок. А ми їхали і не могли видихнути від усього пережитого.

Тітка чоловіка прийняла їх у себе. Тоді Ольга вперше за багато днів заснула у теплі і тиші.

– Вона нас так берегла, – згадує жінка. – Відключала сирену. Робила гучнішим телевізор, щоб ми не чули повітряні тривоги. Казала: “Все ок, не хвилюйтесь”. Ми не могли звикнути до тиші, я була як зомбі.

Через деякий час родина винайняла окреме житло. Але ще одним потрясінням для Ольги став момент, коли чоловік вирішив піти служити.

– Він сказав, що не може сидіти вдома, – каже Ольга. – А я залишилась сама з дитиною. Ми не розуміли, що робити.

Тоді вона звернулася до психологів із соціальних служб.

– Я не вивозила все це, – зізнається жінка. – І дякувати Богу, мені попалась дуже гарна людина, Оксана Володимирівна. Вона в моїй голові пазли поскладала: сказала, що ми всі такі, що це нормально.

Психологічні зустрічі допомогли стабілізуватися і їй, і синові. Хлопцю зараз 13 років.

– Він три роки навчався онлайн, лише у цьому році пішов очно, – розповідає Ольга. – Я знайшла дуже гарну школу у Дніпрі, нам подобається.

Сьогодні Ольга сама справляється з побутовими труднощами, поки чоловік на фронті. Втім, вона каже, що їй пощастило з людьми, що зустрілися на шляху. Вона згадує підтримуючі кола, мотанки, вправи, відверті розмови в межах проєкту “Контактую”.

– Думаю, що  якби я не зустріла цих людей, не знаю, якою б людиною стала зараз. Дуже радію, що є такі програми, – резюмує Ольга.

“Сила майбутнього”: як простір підтримки допомагає людям заново будувати життя

У Дніпрі вже десять років працює громадська організація «Сила майбутнього», створена переселенцями для переселенців. Її історія починається ще у 2014 році, коли перші хвилі людей, які вимушено залишили домівки через російську агресію, шукали не лише житло та безпеку, а й опору, спільноту та шанс почати все заново.

– Я сама з міста Луганськ, переїхала сюди в 2014 році, — згадує Світлана Лук’янченко, директорка зі стратегічного розвитку організації. – Вже у 2015 році ми об’єдналися разом з іншими переселенцями і заснували громадську організацію “Сила майбутнього”. І ми багато проєктів робили і робимо. Вони всі в основному соціокультурного призначення.

Команда організації створює майданчики, де люди можуть знайти підтримку, друзів та нові можливості.

– Ми робимо це  для того, щоб створити простори підтримки, щоб люди мали можливість встановити нові зв’язки, — пояснює Світлана. – Щоб це сприяло інтеграції у місцеву спільноту, щоб вони стали її частиною.

За роки роботи виникла чимала кількість успішних історій. Частина з них — результат регулярних нетворкінгів у межах проєкту «Контактую», який зараз триває в організації.

– У нас є прекрасні кейси: фотографка з Покровська, яка приїхала, не мала клієнтів, не знала, до кого звернутися, – ділиться Світлана. – Вона прийшла до нас у простір, познайомилася з людьми, знайшла нових клієнтів і вже успішно працює в Дніпрі.

Є й інша історія — про ведучу весіль із Покровська.

– Вона також вже адаптувалася, – каже Світлана. – Ми запросили її на наші заходи — спочатку вона вела події у нас, а потім уже знайшла клієнтів і активно долучається до громади.

«Сила майбутнього» проводить і багато інших активностей — як для переселенців, так і для місцевих мешканців.

– У нас не тільки нетворкінги, у нас ще проходять заняття для людей поважного віку, арттерапія, фізична активність, зустрічі з лікарями, – пояснює Світлана. – Дуже-дуже багато цікавого та корисного відбувається для переселенців і місцевих жителів.

За її словами, всі події та оновлення заходів можна знайти на їхній Facebook-сторінці .

У Дніпрі фасилітатори допомагають переселенцям подолати стрес та знайти друзів

У Дніпрі в межах проєкту “Контактую” відбуваються регулярні зустрічі для переселенців, які допомагають адаптуватися до нового життя та подолати стрес. Проводять їх фасилітатори, серед яких Валентина Кісенко.

– Цьогоріч у нас було вісім зустрічей: чотири навесні, чотири восени, — розповідає Валентина. – І до нас приходять в основному переселенці.

Зустрічі проходять за чіткою поетапною структурою: знайомство, робота зі стресом та втратами, освоєння технік релаксації.

– Наприклад, заземлення, коли ми сидимо і ми відчуваємо опору під собою, відчуваємо землю, розслабляємося, уявляючи щось приємне, — пояснює Валентина. – Лунає спокійна музика, фасилітатор розповідає, що ми зараз знаходимося в приємному безпечному місці. Так ми працюємо.

Серед технік — дихальні практики, заземлення та тілесна активність, зокрема Броунівський рух.

– Ми рухаємося хаотично по кімнаті, – каже Валентина. – Учасники ходять, струшують з себе щось негативне. Потім зустрічаємося поглядом, вітаємося, обнімаємося, якщо, хто хоче. Таким чином відчуваємо, що ми не самі.

Особливо популярною серед учасників стала арттерапія.

-Ми любимо розмальовувати, виплескуємо емоції через вибір кольорів, – додає фасилітаторка. – Якщо агресія, обираємо червоний. Ми відслідковуємо настрій учасниць.

Завдяки таким зустрічам переселенці знаходять друзів і будують соціальні зв’язки у новому місті.

– Були такі випадки, що дівчата потоваришували, тепер вони разом гуляють, ходять на танці чи йогу, — каже Валентина.

Малі кола підтримки допомагають учасницям знайомитися одна з одною та ділитися контактами. Зустрічі допомагають не лише впоратися зі стресом, а й відчути себе частиною спільноти у новому місті.

Стресостійкість на практиці: прості методи самодопомоги

У межах зустрічей зі стресостійкості в межах проєкту “ Контактую ” фасилітаторка  Анастасія Наймушина також навчала внутрішньо переміщених осіб практичним методам самодопомоги. Нижче — ключові практики, які вона рекомендує для щоденної стабілізації емоційного стану.

Арттерапія: як знизити напругу через руки

Анастасія Наймушина робить на артпрактиках особливий акцент.

– Коли ти працюєш із фарбами чи пластичними матеріалами, задіюється дрібна моторика — це автоматично зменшує рівень стресу, — пояснює вона.

Що можна робити вдома:

• ліпити з пластиліну або глини;
  
• розмальовувати олівцями чи фарбами;
  
• створювати візерунки, нескінченно штрихувати;
  
• робити палітру настрою — інтуїтивні мазки кольором.
  

Дихальні техніки — швидка стабілізація нервової системи

Найпростіша вправа, яку можна виконувати будь-де, – “Подовжений видих”. Потрібно зробити вдих на 3 секунди, а потім – видих на 5 секунд.

– Через хвилину намагайтеся подовжити: вдих на 3–4 секунди, видих на 6–7 секунд, – радить Анастасія. – Це зменшує поверхневе стресове дихання й переключає організм у режим спокою.

Дихання по квадрату

– Уявляємо квадрат і рухаємося очима та думкою по його сторонах, — пояснює фасилітаторка.

Схема така:

• Вдих — 4 секунди (рух вгору по уявній стороні квадрата).
• Затримка — 4 секунди (рух очей вправо).
• Видих — 4 секунди (рух вниз).
• Затримка — 4 секунди (рух ліворуч).

Рівність фаз дихання допомагає вирівняти пульс і зменшити тривогу.

Екстрена допомога – повне м’язове напруження і розслаблення

Фасилітаторка наголошує, що багато людей не помічають, що постійно тримають напруженими щелепу чи шию, наприклад.  Через це ми відчуваємо втому.

Як виконувати вправу:

Зручно сісти або лягти. Подумки пройтися по тілу від стоп до обличчя.
Почати напружувати: пальці ніг, стопи, ноги, сідниці, живіт, плечі, руки, обличчя. Тримати декілька секунд. А потім різко розслабити все тіло.

-Разом із тими м’язами, що ви напружили спеціально, розслаблюються й ті, які були затиснуті, але ви цього не помічали, — пояснює Анастасія.

Вправу можна робити навіть у маршрутці, якщо потрібне швидке заспокоєння.

Просити про допомогу — це нормально

Окремий меседж, який фасилітаторка транслювала на зустрічах, про те, що не соромно сказати, якщо тобі потрібна допомога . До психолога ходити — це нормальна практика.

Вона закликає звертатися до соціальних служб, громадських організацій і шелтерів, де часто є безкоштовні психологічні заняття та зустрічі.

Фото автора.

Раніше ми писали: У Дніпрі ще 21 родина переселенців з Маріуполя отримала ключі від соціального житла.

Дніпровські