Валентина Горжій: оповідь про вибір або Клоп-черепашка

11 січня 2026 р. 09:31

11 січня 2026 р. 09:31

Елеватор для бабусі Валентини Петрівни Горжій був не просто робочим місцем чи пунктом інспекції — це був простір відповідальності за хліб, за людей, за правду. Бабуся Валя працювала начальницею лабораторії якості на хлібокомбінаті у Дніпрі, і завжди казала: «За зерно відповідаєш — значить, відповідаєш і за життя». Після навчання, бувала й на Межівському елеваторі з інспекціями, а студенткою проходила практику в селі Балин, що на Хмельниччині. Саме там і трапилася ця історії…

«Клоп-черепашка» — це не лише про шкідника. Це історія про вибір. Про те, як молода жінка не злякалася системи, високих чинів, бо знала: брехня в зерні обертається брехнею в хлібі.
Я пишу цей спогад як онука, якій бабуся колись передала важливу оповідь.

Присвячується моїй любій Валі

— Куди мені дівати ті вантажівки? — волав у слухавку селищний голова.
— Степанович, ти мене зрозумій, а як хто в районі дізнається? Мені ж гаплик. Галька мене з хати вижене, а нову в Балині мені так і не дадуть. Федю, це ж біда! І до дідька оті всі подяки з вимпєлами полетять, як таке ЧП на підприємстві. Воно ж стоїть і гниє, пріє! Його молоть треба, а вона, скажена, заверта і заверта!
— Хто заверта?
— Валька, інспекторша малолєтня.
— Семенівна?
— Та де? Нову ж прислали! Зі Сходу приїхала й верховодить. Зерно ії не таке бачте! Тьфу. Дирєхторша нашлась тут! Федю, приїдь. Я тебе прошу, приїдь розберись поки не грім не грянув!
Розпашілий та скуйовджений Іван Іванович гримнув слухавкою, грузно впав у крісло, та обтер спітніле чоло картузом...
— Степанич обіцяв прибути, — видихнув чоловік, — дивлячись на секретарку. — Любця, дай мені води, і валідол, де там аптечка? Ух... це ж треба мала вертихвістка і яку кашу заварила.
— Іван Іванович, миленький, вам не можна нервувати! Пийте, пийте осечки таблеточку. Дохторша Вам казала — спокій і рівновага.
— Дідька клятого … врівноважисся тут, як таких поприсилали. Інститути вони покончали, зерно бракувать взялись, а мені тепер шо його з’їсти, закопати, спалити? От скажи мені, Любко? Га?... Ох, не бачити мені тої квартири! Ой чує моє серце, здійняла Валька цей гвалт вже й в районі дізнаються, що в нас стоять КамАЗи з зерном... під сонцем і дощем пріють. Біда, Любко, лихо! Комісій нашлють, перевіряльників! І гаплик нам!
— Скільки там вже машин марудиться?

... Любка стоїть, як вкопана нервово перебирає пасок на платті... і не знає, як із себе видушити нову статистику...

— Скільки, питаю машин під елеватором?
— 12, Іван Іванович....
— Твою ж Дівізію!

...

— Погані проби. Зерно пошкоджене. Не тягне на жоден сорт. Я не можу дозволити Вам відвантаження. Вибачте, але мушу просити Вас виїхати за ворота елеватора.
— Та як так? Раніше все брали, а тепер?
— Не знаю, яке зерно ви привозили раніше, отже і коментувати мені нічого, — сказала, Валя, як відрізала.

Аргументів у постачальника не знайшлося.
Чолов’яга тільки стиха вилаявся, сплюнув крізь зуби і поліз у кабіну.
Вантажівка заревіла і дала задній хід.….

...Дівчинко, ти на маму чекаєш?
— Ні, я вступатиму!
— Та невже, скільки ж тобі років?
— 14, але в серпні вже 15 виповнюється.
— Іш, яка шустра. Як іспити подужаєш, викладатиму в тебе опір матеріалів. Запам’ятай, я Борис Адамович. А тебе як звати — величати?
— Валентина.
— Тож щасти тобі Валечко!

Іспити Валя склала. І до технікуму вступила. Далися взнаки впертість і характер. Бо не дуже-то комусь ішла наука в голову, коли місто — в окупації, уроки — лише тоді, коли не бомблять, а замість зошитів — газети. Між друкованих рядків учителька вчила писати чорнилом. Із крейдою теж була біда: не встигали заховати — її згризала Настя. Чи то голод, чи авітаміноз, а може, й усе разом…

А Валя навчання завжди любила. Перечитала всю домашню бібліотеку, яку мати не кинула в грубку. Бо книги — книгами, а коли немає дров і хмизу, то топили й літературою. І що прикметно: грубка пожерла і книжки про Леніна, і про Сталіна.

Якоюсь кінострічкою для Валентини стало літо в Євпаторії. Перша практика... і перше в житті море... перше вимивання клейковини з пшениці у лабораторії. Удень вони з Тамаркою пропадали на елеваторі. Працювали на рівних з жінками. Мили зерно...

Вставали засвітла. Гуртожиток на краю міста. Та яка ж краса! Хоч моря й не видно, але воно всюди. У повітрі, бо солоне-солоне, як мойва в баби Мані. І у вухах — шумить хвилями, але не бахкає, як «Петрівка», завод у Валиному місті, а лагідно так дихає, дмухає, наче велетень дивний, але добрий. Дівчата швидко снідали чаєм з хлібом і бігли на трамвай. Він чиргикав чи не через усе місто. Проте був у Валі улюблений шмат дороги — це коли з-за рогу вагони по вузьким рейкам вивертали на бульвар і очам відкривалося м-о-р-е! Червоний диск сонця у ньому лоскотав свій живіт, втім не довго, бо потім відривався, аби зависнути над великою водою і пускати у неї проміні.

Промені, ніби гігантські кип’ятильники входили у надра Чорного моря і підігрівали холодну з ночі воду, аби туристам було тепло плескатися, — таку легенду вигадали дівчата і самі ж над собою через неї, реготали, до гикавки.

У лабораторію елеватора Валя з Тамаркою приїздили о 7:30. Там вони одягали накрохмалені білі халати й заходили всередину, мов хірургині до операційної. Валі ці перевтілення дуже подобалися: вона миттєво ставала серйозною пані з прискіпливим поглядом з-під суворих брів. Та дівчисько все ж видавали дві смішні кіски, закручені на потилиці кошиком.

Суть завдання полягала в тому, щоб вимивати з пшеничного зерна клейковину.

За старшу була Наталя Андріївна — жінка років п’ятдесяти. Висока, струнка, з поставою Снігової королеви, але з теплим поглядом доброї феї.

— Дівчата, перше правило в лабораторії — не пропустити ворога!
— Німця? — спитала Тамарка.

Від того Тамаркиного припущення сміхом заприскали молоді лаборантки.

— Ні, Томо, з німцями воювати — то не наша справа. У нас війна з не менш підступним ворогом — клопом-черепашкою! Пошкодження зерна, дівчата, відбувається через несвоєчасну обробку посівів озимої пшениці. А потім ударяє спека — і ось вона, зараза: вгризається хоботком у зерно, висмоктує все поживне й залишає свій відбиток — чорну цятку на зернятку. Поцятковане черепашкою зерно, перетворюючись на борошно, втрачає хлібопекарські якості.

І ваше тут завдання дівчата — тримати оборону. Ви робите проби зерна, даєте оцінку сорту. Із слідами Черепашки пропускати не можна! На вас велика відповідальність. Якість кінцевого продукту перш за все на ваших плечах!

І дівчата вступили в двобій. Процес лабораторних проб — ще та магія.

Спочатку грудочку зернят треба було подрібнити у кавоварці, потім додати води і замісити тісто, а далі вимивати з нього клейковину. У мисці чи під проточною водою.

— Дивись, Валюшо, — Наталя Андріївна чомусь завжди зверталася саме до Валі: чи то тому, що вона була старша за Тамарку, чи, може, через те, що нагадувала їй власну доньку. — Якісне зерно — це коли клейковина не розкришується в руках, а субстанція добре тягнеться. А от коли клоп-черепашка проколює довгим хоботком оболонку зерна, він уводить в центр зернівки, поблизу зародка, рідину з дуже сильними ферментами. У місці укусу при цьому з’являється біла пляма з чорною крапкою. Якщо натиснути, зернятко легко кришиться.
— То з такого ушкодженого зерна доброго борошна не зробиш? — спитала Валя.
— Вірно, Валю. Борошно буде погане, а хліб — несмачний… та й хтозна, чи взагалі він випікатиметься.

…

Уже в серпні, коли практика добігала кінця, лабораторія вирішила зібратися на чаювання. Наталя Андріївна покликала і практиканток. За літо всі до них звикли і Валя з Тамаркою стали майже частиною їхньої дружньої «елеваторної родини».

— Що дівчата, скоро додому? — посміхалася Наталя Андріївна.
— Ой, нас же після диплому розподілятимуть на роботу. Як нам так зробити, аби до Вас потрапити? — спитала Тома.
— Не знаю, Тамарочко, я б залюбки вас прийняла. У нас добре, та й море поруч, але штат укомплектований. Навряд чи до нас направлять молодих і перспективних. Поїдете туди, де є потреба у ваших знаннях і золотих руках, звісно, якщо не перекваліфікуєтеся.
— Валю, не втечеш з професії?

Валентина підняла очі і посміхнулася.

— А чому мені тікати, як я роботу люблю.
— Бачу, що ти її любиш: така замріяна, коли працюєш. Я спостерігала за вами, дівки, — розсміялася пані Наталя.
— Валю, про що ти думаєш, коли годинами клейковину миєш?
— Про хлопців, мабуть! — приснула тітка Танька.

Валя лише зашарілася.

— Та ну, скажете ще, Тетяно Михайлівно, — відказала Валя.

Уже пізно ввечері Валя з Томою верталися додому й розбазікалися у трамваї.

— Знаєш от вони питають нас чи не перекваліфікуємося? Навіщо? Я відчуттями роботу міряю! Знаєш, ким я себе у лабораторії уявляю? — замріяно мовила Валя.
— Її завідуючою, і всі тебе слухаються, так? — розсміялася Тамарка.
— Та ні, дурепо. Слідчим, лікарем, науковцем, і доброю чарівницею.
— Хм, от ти фантазерка, Валюху.

Та до чого тут фантазії. От дивись: слідчий шукає правди, так і ми відбираємо зерно вищого, кращого ґатунку, ушкоджене шкідливо Черепашкою чи посухою бракуємо, складаємо про це протоколи з печатками... Лікарем відчуваю себе тому, що у лабораторії стерильність, ми у білих халатах, ми виписуємо рецепт з якості продукту, висока якість зерна — добрий корисний для здоров’я хліб!

— А чародійство тут до чого? — спитала Тамарка
— У наших руках зерно! З нього роблять хліб. Ми обираємо для нього найкращу пшеницю, аби потім пекарі спекли вдосталь паляниць і їхнім ароматом заповнювалися крамниці, — замріяно казала Валя.
— Так, от мій менший Льолік витріщав очі на бабу Маню, коли тій продали цілу авоську хліба, вона іменини Райці справляти готувалася, бо та вийшовши з крамниці, всю дорогу додому слізьми заливалася, — продовжила розмову Тамара.
— Боляче бабі Мані, Тамарко, ти ж знаєш, в неї мама і сестри тоді в 43-му померли... Голодували... Льолік біди не бачив і чорний брусочок хлібинці у марлі не смоктав беззубим ротом, як моя Катря...
— А я пам’ятаю, твоя мама казала, що ти тоді врятувала Катру, бо та вже посиніла і задихалася, засмоктавши оту мотузку.
— Знаєш, я тоді злякалася, схопила мотузочок тієї марлі і смикнула з рота. Добре, що крихти були в марлі — так би сестричка задихнулася.
— Жах... — здригнулася Тамарка… А от мій Льолік щасливий, — лопає, напевно, улюблені бутерброди перед школою ранком.
— З цукром? — поцікавилася Валя.
— Ага, — задоволено відказала Томка.
— Шось, і мені захотілося!
— Чаю і хліба з цукром.
— Та ні, кавуна з хлібом!
— Ой, в нас же цілий кавуняка є, і паляниця запашна — Валько, та ми ж багатійки-буржуйки!
— Ні, ми чародійки! Бо над зерном магію робимо, а воно потім на хліб навертається! Якісний, — підкреслила Валя.
І дівчата розсміялися голосно і щасливо, так що здавалося усі риби у морі почули.

Невисокого зросту, тендітна, із ясним і зосередженим поглядом, але з гордою поставою та високо піднятим підборіддям — такою Федір Степанович побачив Валю. Вона, 22-річна завідувачка лабораторії елеватора, вийшла його зустрічати — «велике ЦБЄ» з міста.

Він не любив цього, але знав: навіть колишні однокашники перед його персоною при посаді розшаркуються, ніяковіють, часто затинаються і тремтять. Бо він — «Влада», її представник, а з владою не до жартів та панібратства… навіть якщо раніше ви разом копали м’яча та пірнали з моста у ставок.

Валя ж, вже з першого погляду, справляла враження тієї, що не прогнеться й не схибить... така, що ані кланятися в ноги, ані поклони бити не стане.

— Добрий день, Федоре Степановичу. Я — Валентина Петрівна, — сказала Валя, простягнувши правицю для рукостискання. Дівчина трималася вільно й на рівних; було видно, що вона налаштована на робочий діалог. Жодного остраху чи нервування в очах, лише впевненість і спокій.
— Добрий день, пані Валю, посміхнувся Федір Степанович і потиснув дівочу руку.
— Розкажіть, як такій тендітній молодій панночці вдалося поставити на вуха увесь район?
— Федоре Степановичу, я не мала на меті нікого ставити на вуха. Я дію за правилами та дотримуюся стандартів якості зерна. Не я їх вигадала і не мені їх змінювати, тож я покажу вам, що в усіх тих КамАЗах. Ви ж через них і приїхали?

Від Валіної «зухвалості» Степановичу перехопило подих, він тільки хмикнув у вуса, але ця Валентинова харизма обеззброїла…

— Максим Ігорович, відвантажте нам будь ласка зерно прямо тут, — звернулася до водія вантажівки, що стояла на території елеватору.

Водій трохи закляк, від прохання, як це на землю зерно сипати, а потім вирішив із начальством не сперечатися. Завів свою колимагу, натиснув на кнопку і кузов почав повільно підніматися догори. З нього посипалося зерно...

Не жовте, а якогось сірого, місцями навіть чорного кольору!
Коли останні зернятка висипалися на гору, вершечок зернової кучугури був абсолютно чорний, наче вулкан, після масштабного виверження.

Очі Федіру Степановичу полізли на лоба, та так, що якось і сховати власну ошелешеність від свідків, в нього не вийшло...

— Що це?
— Клоп шкідлива Черепашка! — розвела руками Валентина. — І у кожній тій вантажівці така саме історія. Зерно ушкоджене, клейковина погана, я не можу собі дозволити видавати поганий продукт.

Федір Степанович повільно обійшов повз зернового кургану із чорним «вулканом» і закурив...
Підемо Валю, присядемо і показав у бік зрубленого дерева.

— Знаєш, я пишаюся тобою, дівчино! Пішла проти системи....
— До чого тут система? Є норми і стандарти.
— Але ж ти могла тихенько зробити аналіз зерна і умисно зависити показники, закрити очі на клейковину.
— Ні, не могла!
— Звідки така безстрашність?
— А кого мені боятися? Вас? Івановича? Але я ж не порушую закон!
— Так, а що партія скаже? Це ж конфлікт! Прецедент.
— А партії треба брехати, аби вона не гнівалась?
— Яка ж ти, язиката Валю, — посміхнувся Федір Степанович.
— А як згадають тобі оцю оказію з вантажівками, і не приймуть у партію?
— А я й не пхатимусь.
— Не вступатимеш до партії?
— Ні.
— А чому так?

Валя помовчала... а потім мовила:

— Знаєте, вдома у нас висіла стара ікона. Матір Божа із маленьким Хрестом. А у сусідній тітчиній хаті — портрет Сталіна. Батько із тітчиним чоловіком весь час дискусії підпільні розводили. Тато про Бога казав, а дядько про партію. Я, мала була, не розуміла нічого, але одне відчула — Христос мені симпатичніший за Сталіна... Можете цю мою оповідь занотувати, як пояснення... про небажання вступати в партію.

Дорогою додому Федір Степанович мружився від сонця, що сідало і якось по-особливому усміхався. Радів, що серед його кола «друзів», які відтоді як він при «посаді» «заглядають йому у рота» і затинаються в розмові, з’явилася ось така Валя. Він у свої 60 з хвостиком, знову повірив в існування ВІЛЬНИХ людей.

Проїжджаючи повз пагорб, Федір Степанович зупинився, вийшов з машини, вклонився невідомо кому… і перехрестився. За дитинства його бабці Параскеви тут була церква…
12 вантажівок ушкодженого клопом Черепашкою зерна розподілили між колгоспами Хмельницької області, оформили як фуражне — пішло на корм для тварин.
На боротьбу із шкідником Черепашкою області виділили добрива...

Валя залишалася єдиною в області завідувачкою лабораторії, що не є членом партії.
Новий 1956 рік Валя зустрічала з подругою та відтепер колегою по лабораторії Тамаркою. Федір Степанович надіслав дівчатам шампанського і цукерки, а ще листівку, яку особисто підписав: «Вітаю з Новим Роком, чесну, сміливу і справжню, Валентину Петрівну»!

Дівчата згадували події минулого року, сміялися і ділилися мріями. І тут Тамарка, згадала:

— Це ж треба, Валька, як ти всіх їх на вуха поставила, «без року тиждень» на елеваторі, а завернула 12 вантажівок побитого Черепашкою зерна! От молодець? От «залізна леді», це ж кому тільки розказати!
— А я і розкажу! — мовила Валя.
— Кому? — здивувалася Тамара.
— Онукам.
І розказала!

Грудень 2018

Ірина Скосар

Історію бабусі записала Ірина Скосар

Дніпровські