За кілька кілометрів від фронту: дітей із Васильківського евакуюють

28 січня 2026 р. 15:32

28 січня 2026 р. 15:32

Селище Васильківське — частина Миколаївської сільської громади Синельниківського району Дніпропетровської області України — розташоване у прифронтовій зоні, за кілька десятків кілометрів від лінії активних бойових дій. У зв’язку з цим у регіоні оголошено обов’язкову евакуацію сімей із дітьми з населених пунктів, наближених до фронту, зокрема й із селища Васильківське. Мета цього рішення — убезпечити цивільне населення від обстрілів та ударів. Евакуація є болісним, але вимушеним кроком для захисту людей, які опинилися поруч із зоною бойових дій.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Січневий ранок у Васильківському починається з тиші, яка тут ніколи не буває повною. Десь за обрієм — глухі вибухи, над хатами час від часу тягнуться важкі тіні «шахедів», а земля, здається, звикла здригатися. Васильківське — селище Миколаївської громади, кілька десятків кілометрів до лінії фронту. Колись — звичайне степове життя, городи, двори, дитячі голоси. Тепер — обов’язкова евакуація родин з дітьми.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Сьогодні сюди заїжджає розширена група оповіщення. Разом — поліцейські, фахівці Миколаївської сільської ради, психологи благодійної організації «Схід SOS» та журналістка «Петропавлівка.City». Такі ж групи паралельно працюють і в інших селах громади, де оголошена примусова евакуація.

— Із 6 січня 2026 року по Миколаївській громаді триває примусова евакуація сімей з дітьми по визначених населених пунктах, — пояснює Тетяна Лесюк, секретар Миколаївської сільської ради.

Автор: Ірина СИТНІК

До переліку входять населені пункти Васильківського старостинського округу — селище Васильківське, Запоріжжя, Кунінове, Сидоренко, Русакове. У Дмитрівському старостаті — Чумаки, Кардаші та Відродження.

Ми йдемо від хати до хати. Двері відчиняють по-різному: десь одразу, десь — після довгого мовчання. У дворі — домашні котики, собаки, під навісом — дрова, у вікні — кімнатні квіти. Тут життя тримається за звичку.

— На даний час працює дві групи оповіщення. Сьогодні виїзд розширеними групами, — продовжує Тетяна Лесюк. — У списку 28 родин по Васильківському старостинському округу, яким ми маємо повідомили про необхідність евакуюватися сім’ям з дітьми до кінця місяця, до 31 січня. Розповідаємо про отримання можливої допомоги, як з евакуацією, так і фінансовою допомогою.

Автор: Ірина СИТНІК

Багато родин уже знайшли, куди їхати. Хтось — до родичів, хтось — заздалегідь домовився про прихисток. Проте є й ті, хто ще залишається. Батьки називають дати виїзду, рахують дні, відкладають рішення «ще на трішки».

— Є ситуації, коли люди відмовляються виїжджати, бо вважають, що поки що не так небезпечно, — каже Тетяна Лесюк. — Ми далі працюємо з цими сім’ями й пояснюємо: головне завдання батьків — створити безпечні умови для своїх дітей.

Дніпропетровська обласна військова адміністрація визначила області з транзитними центрами, де можуть знайти прихисток, зокрема жителі Миколаївської громади: це Кіровоградська та Закарпатська. Уже зараз багато родин з дітьми виїхали на Закарпаття — у міста Хуст та Нижні Ворота.

— Громадяни виїжджають самостійно. Проте якщо звертаються до сільської ради, ми передаємо їхні дані благодійним організаціям, і вони допомагають з евакуацією, — додає секретар сільради. — Масового виїзду з громади поки що не бачимо.

Автор: Ірина СИТНІК

Ми слухаємо людей. Вони говорять не про фронт — вони говорять про дім. Про домашнє господарство, яке нема кому залишити і як та куди перевезти. Про бабусю, яка прикута до ліжка. Про хату, збудовану власними руками. Про домашніх тварин, яких не можуть покинути і з якими важко знайти житло для проживання. Про страх — не вибухів, а порожнечі після від’їзду.

І саме тут, між попередженням і вмовлянням, між сухою фразою «обов’язкова евакуація» і дитячими іграшками у кутку кімнати, стає зрозуміло: найважче для цих родин — не зібрати речі.

Найважче — залишити все, що тримає, навіть тоді, коли фронт ближче, аніж здається.
І все ж родини збирають речі, пакуються, визначаються з датами й маршрутами, аби до кінця місяця всі змогли виїхати у безпечніші регіони.

«Заради дитини підеш на все»

— Пакуємося, — каже Оксана Дудник, тримаючи скотч у руках. — Плануємо, виїжджати наприкінці місяця.

Автор: Ірина СИТНІК

Старшу доньку Софію, їй 17 років, пані Оксана вже вивезла до бабусі в Польщу, де дівчина буде навчатиметься. А з молодшою Софією поїдуть у місто Кропивницький, що в Кіровоградській області.

— Нам надали місця з ліжками в транзитному пункті у Кропивницькому. Ми вже провели там два дні, подивилися, як і що, — додає вона.

Зі слів пані Оксани ситуація останнім часом у селищі стала спокійнішою, але небезпека залишається.

— Зараз більш-менш тихо, але вже прилітала FPV-шка. Діти налякані, тому й вирішили виїжджати. Це наш свідомий вибір. Не хочеться, звісно, проте заради дитини підеш на все, — зізнається Оксана.

Автор: Ірина СИТНІК

Нині родина активно збирає речі, але надія на повернення не зникає.

— Будемо їхати машиною. Забираємо речі та меблі — перевозимо все самостійно. Два дні сиділа й плакала, але сподіваюся, що це все тимчасово, — уточнює Оксана.

«Я втратила два будинки та роботу»

Родина пані Ольги також у списку на обов’язкову евакуацію, через 14-річну доньку. Наразі донька Ольги виїхала до бабусі в Тернопіль. Утім, це не кінцева точка маршруту. Далі — на Одесу. А от Ольга лишається у Васильківському, тут прикута до ліжка рідна бабуся, їй 95 років, та й дім, який може втратити, не перший.

— 2022-му році переїхали з Покровська: у рідному домі залишатися було неможливо. Ні води, ні газу, ні опалення, нічого не було. У Васильківському придбали будинок. Добре живеться тут, все добре, тільки аби не виїжджати, — пояснює Ольга.

Автор: Ірина СИТНІК

Водночас жінка не приховує тривоги.

- Спокійно, такого немає, як було у Покровську… Проте все йде до того. Ми таке вже бачили, — зазначає вона.

Ользі 49 років. Вона визнає, що фактично знову доведеться починає життя заново.

— Я залишилась без двох будинків — у Мирнограді, у Покровську. Без дуже доброї роботи. На шахті працювала економістом, — говорить вона.

Автор: Ірина СИТНІК

Нині вона доглядає за бабусею. Розмова переривається побутовими деталями. Поруч — домашні улюбленці.

— То наша кішка. І та кішка теж наша, — усміхається жінка. — Їх треба теж забрати. Насправді не знаю з ким тяжко більше — чи з бабусею, чи з котами, — з усмішкою каже Ольга, прощаючись.

Автор: Ірина СИТНІК

«Нам просто нікуди їхати»

Наталя вже тричі вимушено покидає дім. У Васильківське переїхала з Донеччини, вже під обстрілами. Говорить спокійно й упевнено, одразу пояснює свою позицію.

— Відмовляюся виїжджати, — каже вона, оформлюючи документи. — Ми з таких міст переїхали у Васильківське… Ми з під Авдіївки, жили в селі Тарасівка. Потім виїхали до Костянтинівки, там пробули півроку, а потім приїхали сюди, у Васильківське, бо сюди наші знайомі теж із села переїхали. Зараз нам взагалі нікуди їхати. Я не вважаю, що тут ще настільки страшна ситуація. Там, де ми жили, було страшніше набагато.

Автор: Ірина СИТНІК

Повернутися додому вже немає можливості:

— Наше село в окупації. У нас нічого не залишилося. Була квартира і в Костянтинівці — вже нічого немає. Будинок теж розбили. Виїжджали з-під обстрілів. Усе там залишилося. Забрали лише найнеобхідніше...

Жінка виховує дитину сама:

— Я мама-одиначка. Дитині 14 років, за тиждень буде 15. Донечка вже кілька переїздів пережила. Діти звикають до війни: вона бачила, як КАБ в дім прилетів. Ми жили, фронт був за 10 кілометрів, тоді щоправда страшно було, коли артилерія працювала, й діставала до міста. Зараз небезпечно, бо FPV-дрони літають далеко від лінії фронту. Були випадки у Васильківському, здається, тричі влучали в автомобілі.

Житло родина не орендує:

— Нас пустили в квартиру добрі люди. Живемо, оплачуючи комунальні послуги. Я поки не бачу, щоб тут було зовсім погано. Нам просто нікуди їхати. Їздили, дивилися житло — всюди дорого. Навіть якщо влаштуюся на роботу — це означає працювати тільки на квартиру, а не на життя.

Автор: Ірина СИТНІК

Жінка наразі підписує відмову від евакуації.

«Наша опора — робота в шахті»

Євгенія — шахтарка, як і її чоловік. Обоє працюють підземними працівниками на шахті «Ювілейна». Вони виховують шестирічну доньку Юлію. Через обов’язкову евакуацію сімей із дітьми родина ухвалила рішення тимчасово переїхати до сусіднього міста Шахтарське, розташованого неподалік від Васильківського. Наразі місто не входить до зони можливих бойових дій.

— Ми вирішили поки що переїхати до Шахтарського, що неподалік, адже обоє працюємо в шахті. Нам нікуди їхати — це наше джерело доходу й матеріальна опора, — пояснює жінка.

Автор: Ірина СИТНІК

Нині родина готується до переїзду в Шахтарське.

— Будемо винаймати квартиру, бо іншого виходу в нас наразі немає, — каже вона.

Водночас жінка усвідомлює, що це рішення — тимчасове.

— Ми розуміємо, що фронт із кожним днем наближається: літають і «шахеди», і ракети. У Шахтарському теж буває — прилітає. Та поки залишатимемося там через роботу, а далі думатимемо, куди рухатися. Це дуже важко, — говорить Євгенія.

Автор: Ірина СИТНІК

«Присвятила пів життя цій хаті»

Ошатний будинок на одній із вулиць неодноразово визнавали кращим у селищі. Улітку тут усе в трояндах та інших садових квітах. Родина доклала зусиль, щоб створити затишну оселю. Тут мешкає Вікторія з чоловіком та дітьми. Обоє — шахтарі: він працює підземним комбайнером, вона — машиністом електровоза. Про обов’язкову евакуацію Вікторія говорить відверто, не приховуючи емоцій.

— Мені незабаром виповниться 40 років. Я пів життя вкладала в будівництво дому, а тепер маю їхати незрозуміло куди й незрозуміло навіщо. До того ж доведеться звільнятися з роботи, — каже вона.

Автор: Ірина СИТНІК

Утім, родина — заручники ситуації, по-перше, діти мають бути в безпеці вже зараз, по-друге, наближається фронт. Тож вони готуються до переїзду. Насамперед думають, що робити з господарством.

— У господарстві — свині й качки. Було 50 качок, тепер значно менше. Уже третій день відпустки намагаємося розпродати худобу. Та й тут виникають проблеми: живу вагу перекупники пропонують купити за безцінь, адже село евакуаційне. Водночас зерно для годівлі я купувала недешево. Перекупники намагаються нажитися, користуючись нашою безвихіддю, — говорить Вікторія.

Альтернативне житло родина вже знайшла. Будиночок у Дніпропетровській області, на межі з Полтавською. Добре розуміє, що на деякий час родина буде розділена.

— Головна проблема — робота й виживання. Знайти роботу складно, а на переселенські 2 000 гривень наша родина не проживе. Ми працювали вдвох і тримали господарство, щоб забезпечувати доньок. Через обов’язкову евакуацію дітей я виїжджаю з ними, а чоловік залишиться працювати на шахті. Йому доведеться одному утримувати сім’ю, — каже жінка.

Автор: Ірина СИТНІК

Зізнається, що й умови життя тепер зміняться.

— Удома є вугілля, я можу протопити піч і прожити. А там куди ми їдемо — ні дров, ні вугілля… Найняти перевізника, аби речі перевезти — вартість 100 гривень за кілометр. А нам треба мінімум чотири ходки. Це колосальні гроші, — пояснює Вікторія.

Родина розуміє, що переїзд може бути не останнім.

— Далі, можливо, це буде Кіровоградська або Черкаська область. Хто знає, наскільки великий апетит у нашого недоброго сусіда, — говорить Вікторія.

Автор: Ірина СИТНІК

«Мені треба залишити все, але куди їхати з дітьми?»

Ірині важливо, аби в домі було тепло і стабільно. Вона працює на шахті і саме робота та житло сьогодні тримають її на місці, попри обов’язкову евакуацію жінка з родиною залишається у Васильківському.

— У мене тут є робота, дім. І треба все кинути — куди мені з дітьми? Поки я не знайду нічого відповідного, я нікуди звідси не поїду.

Автор: Ірина СИТНІК

У Ірини двоє неповнолітніх дітей і доросла донька: син Іван та доньки Анастасія й Дар’я.
Васильківське для Ірини — рідне селище. Тут виросла, ходила до школи, зустріла чоловіка, одружувалася. Разом з чоловіком придбали будинок. Після його смерті все довелося облаштовувати самій.

— Сину був рік і два місяці, коли чоловіка не стало. Відтоді я сама виховую дітей і дбаю про дім. Звісно, ці обставини тримають мене на місці. У Шахтарську шукала квартири, але без світла там нічого не включиш: ні опалення, ні води. У квартирах лише 13 градусів тепла. Куди я можу повезти дітей? Заморозити їх? — говорить Ірина.

Водночас Ірина не заперечує: про можливі небезпечні ситуації думає постійно.

— І досі на роботі питаю, чи хтось здає дім, щоб можна було топити пічку вночі. Не сподіваюся на котеджні умови — я своїм дітям не ворог. Зрозуміло, що якщо ситуація погіршиться, доведеться виїжджати, — каже Ірина.

Автор: Ірина СИТНІК

«Ми втратили все вдруге. І не знаємо, що буде далі»

Ще одна родина у Васильківському — серед тих, хто вже проходив обов’язкову евакуацію і знову опинився перед тим самим вибором. У серпні 2024 року вони виїхали з Покровська — тоді теж була примусова евакуація через наближення фронту.

— Ми вже втратили все: будинок, роботу, життя там, — говорить жінка. — Переїхали у Васильківське, думали, що хоч ненадовго знайдемо спокій. А тепер знову — збирайся і їдь у невідомість.

Автор: Ірина СИТНІК

Родина винаймає житло у Васильківському вже півтора року. Виховують двох дітей — 8 і 11 років. Обоє навчаються онлайн у Покровській школі.

— Виїжджали з-під обстрілів. Наш дім у Покровську згорів на Чистий четвер перед Великоднем. Все, що могли, забрали з собою: шкільне приладдя, трохи одягу. Решта — згоріло. Квартира була службова, від шахти — ордер. Не переоформлена. Тепер нічого. Компенсації не буде. Ми — повноцінні безхатченки, — каже жінка.

У Покровську вона працювала у «Покровськводоканалі» — державному підприємстві. Нині не працює: дітей ні з ким залишити.

— Мама померла у листопаді минулого року від раку. Тепер я сама з дітьми. Виплати нам майже рік не надавали. Лише у серпні виплатили одразу за чотири місяці — 8 тисяч гривень на мене і двох дітей. І знову — збирайся й їдь, куди — не знаємо.

Автор: Ірина СИТНІК

Навіть дрібні речі стають проблемою.

— У нас є акваріумні рибки. І я сиджу й думаю: куди їх везти? Це смішно, може, звучить. Проте вони теж частина нашої рудини. Мені 39 років. А здоров’я вже нема. Кожен день — як на пороховій діжці. Не знаєш, що робити і куди бігти. У Васильківському ми вже звикли. Діти звикли. І знову — виривати з корінням.

Нині родина розглядає варіант переїзду до Шахтарського, якщо вдасться знайти житло. Проте вони усвідомлюють:

— Шахтарське теж ненадовго від фронту. Це питання часу. Ми це вже проходили.

Автор: Ірина СИТНІК

Евакуація в громаді на контролі

Миколаївська громада готується до можливого розширення евакуаційних заходів і вже веде перемовини з дружніми громадами щодо прийому людей. Голова громади Віктор Одоєвцев зазначає, що питання евакуації перебуває на постійному контролі, і в разі оголошення повної евакуації жителі не залишаться без даху над головою — допомогу готові надати громади Вінниччини. Станом на 27 січня усі родини з дітьми з сіл, де оголошена обов’язкова евакуація, повідомили про виїзд до кінця місяця.

Наразі ж у громаді просять у першу чергу виїхати родини з дітьми з певних сіл. Для них організовується супровід та підтримка. До процесу евакуації долучаються благодійні організації, зокрема «Проліска» та «Схід SOS», які надають допомогу з виїздом, консультації та підтримку сім’ям.

У транзитних пунктах евакуйованим надають гуманітарну допомогу — речі першої необхідності, продукти харчування, а також оформляють одноразову фінансову виплату у розмірі 10 800 гривень на одну людину.

Із населених пунктів Синельниківського району, які перебувають під постійними ворожими обстрілами, за останній місяць, як повідомляє Дніпроптеровська ОВА, евакуйовано понад 1 270 дітей разом із батьками або законними представниками. Це більше половини від загальної кількості неповнолітніх, які проживали на цих територіях.

Також у межах обов’язкової евакуації ще зі 111 сіл і селищ району дітей уже вивезено повністю.
Евакуація у Миколаївській громаді триває. Рішення даються непросто, однак головне завдання — зберегти життя і безпеку людей, насамперед дітей.

Дніпровські