ЕКСКЛЮЗИВ Вік королев: як живуть та чим займаються квінейджерки у Дніпрі

02 лютого 2026 р. 10:17

02 лютого 2026 р. 10:17

Хто  такі квінейджерки? Це відносно новий і вже доволі модний термін, який пішов від двох англійських слів: queen — королева, age — вік, тобто «вік королев». Психологи вживають його, коли говорять про жінок у зрілому віці, які не зупиняються, не збираються відпочивати від життя, а навпаки — відкривають для себе нові сенси та навіть професії. Як це роблять дніпрянки, дізнавалась журналістка видання «Наше місто».

Замість згасання – нові горизонти

Сьогодні в інтернеті можна знайти чимало інтерв’ю та коментарів психологів, які пояснюють феномен квінейджерок. Ось як описує це явище на своїй сторінці у фейсбуці Людмила Осауленко, дніпровська психотерапевтка та нейропсихология.

«Я в Дніпрі. Мені 57. Я постійно вчуся, онлайн і офлайн, беру супервізії, читаю, пробую нові підходи в роботі й житті. Пишу це не для того, щоб розповісти про себе, а щоб назвати те, що давно відчуваємо. Ми –  дорослі жінки з живою цікавістю до життя. І нам потрібне слово, яке це фіксує без зменшень і ярликів. Слово є: квінейджерки. Воно справді про нас.

Термін queenager з’явився у Британії.  Ідея проста: жінка 45–65 років — це не «після» і не «ну вже», не «бальзаківський вік». Це зрілість зі своїм темпом, досвідом і правом бути собою. Не про корони, а про гідність щодня. Коли ми кажемо «квінейджерка», ми не прикрашаємо реальність. Ми даємо їй нормальне ім’я. Це допомагає говорити про вік без сорому, планувати життя далі, а не доживати, пояснювати близьким і роботі наші потреби та темп, знімати старі стереотипи, де зрілість = згасання».

За словами Людмили Осауленко, термін «квінейджерки» популяризувала британська журналістка Елеонор Міллс. Вона багато років працювала у медіа й побачила, що після 45 жінок у публічному полі наче стає менше, хоча відповідальності і впливу більше. Після цього вона започаткувала спільноту, в якій точилися розмови про середину життя як про новий етап, а не про фінал. Термін «квінейджерки» швидко здобув популярність, оскільки ця потреба виявилась універсальною.

– Нас справді довго не бачили,  – відзначає Людмила Осауленко.  – Ми ведемо домашні бюджети, ухвалюємо більшість рішень у сім’ях, підтримуємо старших і молодших, волонтеримо, часто тримаємо на собі малий бізнес, сервіс, освіту. Але в рекламі, міських сервісах, на ринку праці нас часто подають як «вчора». Слово «квінейджерка» повертає видимість і суб’єктність.

Як визначити вік квінейджерок? Згідно з класифікацією ВООЗ , до 45 років — це молодість, 45–65 — зрілість, 65–75 — похилий вік, 75–90 — старість, 90+ — довгожителі. Отже, як справедливо відзначає дніпровська психологиня, 55 чи 60 — це не старість, а середина дороги. Період, коли досвід уже працює на нас, а енергії при правильному догляді достатньо для навчання, праці, подорожей, нових стосунків і проєктів. А вік квінейджерок  – приблизно від 45 до 65 років.

Що потрібно для того, щоб жінка якомога довше була квінейджеркою? Ось поради від Людмили Осауленко.

– Пластичність мозку зберігається у зрілості. Нові навички, мови, інструменти — це реальна профілактика когнітивних проблем.

– Регулярність важливіша за разові подвиги. 20–30 хвилин ходьби, розтяжки, вода, сон, профілактичні огляди — база, яка працює краще, ніж геройство раз на місяць.

– Цікавість — маркер молодості нервової системи. Коли є інтерес і контакти, мозок будує нові зв’язки, а тіло тримає інший тонус.

Олена Чех стала художницею після 50

Олена Чех із Дніпра — одна з тих жінок, яких сьогодні називають квінейджерками.  Її історія  — яскравий приклад того, як після 50 років можна почати все з нуля і знайти свою улюблену справу.

–  У мене біологічна та економічна освіти, я багато років працювала в банку, – розповідає Олена Чех. – Остання моя робота теж була пов’язана з фінансами. Коли у 2000-х почалася реструктуризація і мене перевели на нижчу посаду, я зрозуміла, що не зможу так працювати. Було дуже важко морально і матеріально, і я вирішила звільнитися. Тоді якраз були виплати, я стала на біржу праці, з’явився вільний час. Спочатку просто сиділа вдома  і робила ремонт. І ось якось побачила, що в одному місці шпалери, які я невдало наклеїла, зіпсувалися. Щоб закрити недолік, спробувала намалювати на них картину. Я й подумати тоді не могла, що з цього почнеться новий етап мого життя.

Таким чином у життя Олени увійшло малювання  – їй тоді було 49 років. Те, що спочатку здавалося дрібною імпровізацією, поступово перетворилося на справу, яка захопила повністю. Підтримка дітей, навчання у професійного художника і перша виставка стали важливими кроками до нової справи.

–  Я почала багато малювати, але швидко зрозуміла, що без навчання далеко не зайду, – згадує Олена Чех.  – Пішла навчатися до студії Валерія Сосни .  Коли картин накопичилося багато, він запропонував зробити виставку. Паралельно я почала продавати роботи на алеї на проспекті Яворницького, тоді ще – Карла Маркса. Ходила туди, як на роботу. Саме там отримала свій перший заробіток від творчості. А згодом з’явилися виставки, інтерв’ю на телебаченні і навіть учні, які самі прийшли до мене. Я тоді зрозуміла, що це вже не просто хобі.

Незабаром життя знову зробило несподіваний поворот. У 2014 році, маючи чотирьох дітей, Олена разом з сином переїхала до Чорногорії. Започаткувала там власний бізнес – відкрила галерею, отримала художню освіту, почала викладати малювання.   П’ять років за кордоном стали ще одним підтвердженням того, що вік — це не обмеження, а ресурс. На той час Олена вже була двічі розлучена, тож намагалась в Чорногорії влаштувати особисте життя. Навіть була заручена, але стосунки так і не склалися. Згодом художниця вирішила все ж таки повернутися в Україну.

У Дніпрі Олена облаштувала галерею-студію у власному будинку й продовжила творити. На початку великої війни вона разом з двома доньками та їхніми дітьми знову виїхала до Чорногорії – там вже довгий час жила та розвивала власний бізнес її старша донька. Вони зняли житло на пів року і ледь витримали цей термін – знову повернулись до рідного Дніпра.

Сьогодні, попри складні часи, невелику кількість учнів через війну, 66-річна Олена Чех продовжує жити повноцінним життям. Вона малює, бере участь у виставках, навчає інших у своїй галереї-студії у Березанівці, доглядає сад і будує плани — зокрема, стати членкинею Національної Спілки художників України. І це попри те, що має вже сімох онуків – в Україні та Чорногорії.

– Я ніколи не вважала, що маю жити тільки заради дітей чи онуків, – відверто зізнається Олена Чех.  – Допомагати — так, бути поруч — так, але не розчинятися повністю. У кожного має бути своє життя, свої плани і своя радість. Якщо я скисну, якщо буду фізично чи морально подавлена, то що зможу дати онукам, дітям, учням? Я завжди кажу жінкам, які приходять до мене на заняття у студію: знаходьте час для себе. Якщо в тебе є ціль і бажання щось робити — ти живеш. А коли немає планів і мрій, людина починає згасати, незалежно від віку.

Тамара Баришева бере енергію з бігу та донорства

Тамара Баришева декілька років тому стала співробітницею відділу реклами Дніпровського академічного театру драми та комедії. Завжди усміхнена, вона зустрічає біля входу глядачів та журналістів. Працювати до театру прийшла, маючи інший професійний досвід, і опанувала на цій роботі чимало нових навичок. Раніше була маркетологом у різних дніпровських медіа, але діяльність, яка пов’язана з творчими людьми, виявилася для дніпрянки набагато цікавішою, хоча й вона має свою специфіку. Тамара – типова квінейджерка, тому що ніколи не соромилась свого віку, чудово виглядає і має захоплення, які її надихають. Влітку минулого року їй виповнилось 57 років – ось що вона написала тоді у фейсбуці :

«Сьогодні мені — 57!  Цифра красива, впевнена і абсолютно не сором’язлива. Вік, коли вже можна все — і навіть те, що раніше вважалось забороненим після тридцяти. Це не просто ще один рік. Це ще один сезон серіалу під назвою «Життя: версія з досвідом і без паніки». Додалося зморшок? Так. Але я не рахую зморшки — я рахую моменти: теплі, щирі, смішні, іноді трішки сумні, але мої. І кожен рік — це подарунок, а не цифра. 57! Це про те, як танцювати на кухні, сміятися до сліз і носити помаду під настрій, а не за правилами. 57! Коли кросівки вже не просто взуття, а символ свободи, а зморшки — це просто сліди від усмішок і пригод. 57! Це коли в голові — ще купа ідей, у серці — свої правила, а в сумці — все, крім спокою. Я вчусь обирати себе, берегти енергію та любити життя в його справжньому смаку — без фільтрів. Дякую собі, що попри все, не втратила здатності сміятись, мріяти й святкувати навіть просто сонячний ранок».

Що ж саме дарує цій прекрасній жінці енергію та жагу до життя? Один з головних мотиваторів та джерел ресурсу є спорт, а саме – біг. Спортивним орієнтуванням Тамара почала займатися ще у дитинстві. Потім, після смерті батьків, мала велику перерву. У 2016 році її колега Світлана запросила Тамару долучитися до тренувань у новому  біговому Клубі Start Dnipro. Так у 47 років вона знову почала бігати. За ці 10 років дніпрянка  пробігла два ультрамарафони по 50 кілометрів кожний. А ще – чотири марафони по 42.195 км та більше 30 напівмарафонів по 21.0975км.  У 2023-му брала участь у чемпіонаті світу зі спортивного орієнтування серед ветеранів.

– Біг — це не завжди про швидкість, – впевнена Тамара Баришева. – І навіть не про дистанцію. Це про той момент, коли ти виходиш за межі «не хочу», «не можу», «пізніше». І просто біжиш. Біг – це не просто спорт, це свобода. Це момент, коли залишаєш позаду все зайве. Це шлях до себе справжнього. Неважливо, скільки ти пробіжиш – один кілометр, 21 чи 42. Головне – бігти з серцем. Як сказав Брюс Лі, не- важливо, як повільно ти просуваєшся. Головне – ти не зупиняєшся.

Ще однією важливою складовою життя цієї жінки є донорство. На сьогоднішній день вона має вже 61 донацію і зупинятись на цьому не збирається.

–  Я донька лікаря, донором хотіла бути завжди, – розповідає Тамара Баришева. – Але через те, що у дитинстві перенесла хворобу Боткіна, мою кров не приймали. Після відкриття у Дніпрі плазмоцентру я дізналась, що плазму крові можна здавати і після Боткіна. Це стало частиною мого життя, це мій маленький внесок у чиєсь завтра. Поділитися тим, що маю – це про життя й вдячність. Крапля за краплею, від серця — до серця. Вдячна за те, що можу бути частиною добра.

Фото з архіву героїнь публікації.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як дніпряни зберігають позитив під час блекаутів.

Дніпровські